Наскільки активно українці використовують петиційний сервіс? Чи впливають петиції на прийняття рішень? Як підвищити їх ефективність на місцевому рівні? На ці та багато інших запитань відповідає дослідження, яке провели експерти Всеукраїнської асоціації сприяння самоорганізації населення у 22 обласних центрах України.
Вже понад три роки, як в Україні започатковано сервіс електронних петицій. Їхня поява стала прогресивним кроком, покликаним наблизити владу до потреб та інтересів громадян. Адже е-петиції є однією з найпростіших форм участі громадськості в управлінні. За мінімальних зусиль вони дозволяють напряму «достукатися» до тих осіб, від яких залежить прийняття необхідних рішень.
І громадяни України доволі охоче й активно користуються е-петиціями. На початок 2017 року загальна кількість е-петицій на офіційних сайтах обласних центрів перевищила 11 тис. Найбільша кількість зареєстрована в Києві — понад 3 500; далі Харків та Івано-Франківськ (в обох випадках більше 1 000 петицій). Найбільш інертними у використанні е-петицій є жителі Ужгорода, де за півроку ініційовано 18 звернень, та Херсона — за два місяці зареєстровано всього чотири петиції.
Кількість підписів, яку необхідно зібрати на підтримку електронної петиції, та тривалість строку їх збору в обласних центрах суттєво різняться. Найменша кількість підписів за найдовшого терміну, відведеному на їхнє збирання, встановлена у Житомирі, Сумах та Івано-Франківську — 250 підписів упродовж 90 днів. Оптимальну квоту назвати важко. З одного боку, 250 підписів для деяких обласних центрів замало, адже це сприяє надмірно високій підтримці неякісних, часом безглуздих петицій. З другого боку, використання надто високих квот може «паралізувати» е-петиції взагалі.
У Києві лише близько 1% петицій долає встановлений підписний бар’єр. При цьому, як і в Харкові, необхідну кількість підписів мають шанс здобути лише ті петиції, які стосуються загальноміської проблематики, в той час як питання окремих мікрорайонів навряд чи здатні привернути увагу такої кількості підписантів. Таким чином кожне місто потребує індивідуального підходу до визначення кількості підписів під е-петиціями та строку їх збирання, що має враховувати не лише кількість населення, а й особливості його громадянської активності.
Попри доволі активне використання вплив електронних петицій на прийняття рішень поки що порівняно слабкий. Лише близько чверті проаналізованих відповідей вказували на те, що петиції були підтримані місцевою владою та призвели принаймні до якихось дій, спрямованих на вирішення піднятих проблем.
З точки зору змісту, однією з найбільших проблем є значна частка петицій із питаннями, які не можуть бути вирішені місцевими радами, оскільки не належать до сфери їх повноважень. Це і прохання визнати Росію агресором, а «ДНР/ЛНР» — терористичними організаціями; і вимога встановити мораторій на підвищення тарифів ЖКГ, і більш «оригінальні» звернення — щодо легалізації проституції, скасування ЗНО, зниження вартості закордонного паспорта тощо. Зрозуміло, що на жодне з цих питань місцеві ради впливу не мають. Проте закон сьогодні не наділяє їх правом відхиляти петиції, які не належать до їх компетенції. Тому такі звернення не лише реєструються, а й часто збирають необхідну кількість підписів, і тоді міські ради ще й змушені на них реагувати. Загалом під час аналізу виявлено майже 450 петицій поза межами компетенції. Хоча насправді їх може бути значно більше, адже йдеться лише про ті звернення, в яких ця суперечність легко виявлялася вже за заголовком.
Чимало петицій, які набрали необхідну кількість підписів, були сформульовані в руслі «відремонтувати дороги», «побудувати велодоріжки», «обладнати пандуси» тощо. Такі абстрактні петиції були приречені на абстрактно-нейтральні відповіді і не мали жодних реальних результатів. Зустрічається багато нереалістичних петицій: будівництво метро у Вінниці, прокладання підземного тунелю під аеропортом у Чернівцях, продовження київського метрополітену до Борисполя тощо. Трапляються і петиції, які стосуються питань, що вже й так вирішені. Однією з поширених вимог у петиціях є зобов’язання власників вигулювати собак на повідку і в наморднику. Власне, такий обов’язок вже сьогодні передбачений законодавством та більшістю місцевих правил утримання домашніх тварин. Інша справа, що правоохоронці мляво реагують на такі правопорушення, а самі власники собак не поспішають виконувати закон.
Серед петицій, ініційованих в обласних центрах, є й такі, що прямо порушують вимоги закону. Адже петиція не може містити закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання ворожнечі, закликів до вчинення терористичних актів та посягання на права і свободи людини. Під час дослідження зафіксовано 23 такі петиції, з яких 5 набрали необхідну кількість підписів та розглядалися місцевими радами, хоча за законом мали би бути відхилені ще на етапі ініціювання.
Окремий різновид становлять петиції, які умовно можна назвати «тролінговими». По-перше, це різні жартівливі петиції, які створюють швидше задля розваги, а не заради досягнення конкретного результату. Наприклад, в одному з вінницьких звернень містилося прохання не перейменовувати жодну вулицю на ім’я Петра Могили у зв’язку з тим, щоб жителі на запитання «Де живеш?» не відповідали — «На могили». По-друге, це різні «політизовані» петиції, чимало з яких спрямовані проти конкретних людей — депутатів, міських голів, посадовців. Прикладом може бути петиція щодо неприсвоєння Геннадію Корбану звання Почесного громадянина Дніпра або ж петиція за відставку мера Львова Андрія Садового. По-третє, це контр-петиції, ініційовані на противагу іншим зверненням. Особливо активним було «петиційне» протистояння навколо перейменування Московського проспекту в Києві. Загалом зареєстровано понад 30 петицій щодо назви цього проспекту, враховуючи три — за його перейменування на честь Степана Бандери, 6 — проти перейменування на честь Бандери, понад 20 — за присвоєння проспекту альтернативних назв та дві жартівливі петиції з пропозицією перейменувати його на «проспект Пухнастих котиків».
Низька ефективність електронних петицій обумовлена й тим, що відсутні механізми контролю за реалізацією петицій. Натомість цікавий досвід у цьому сенсі нині демонструє Київ, де з самого початку на сайті публікувалася не лише відповідь на петицію, а й вся хронологія розгляду порушеного у ній питання. Тобто можна було побачити, які доручення кому дані, які рішення прийняті тощо. Крім того, у столиці також публікують регулярні звіти про виконання підтриманих петицій, а віднедавна за кожною підтриманою петицією закріплюється відповідальна особа, розробляється план заходів з її реалізації, забезпечується постійна звітність. Власне, цей київський досвід може бути корисним для багатьох інших міст України.
