У Російській імперії, до якої входила більша частина українських земель, кінець ХІХ — початок ХХ ст. стали періодом зародження й розвитку капіталізму, коли Україна розглядалася переважно як сировинний додаток імперії, коли на українській території відбувалося бурхливе освоєння земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні промислові об’єкти. Зокрема, столипінська аграрна реформа мала наслідком розорювання до того часу незайманих степів, що становило значну загрозу унікальній дикій природі.
На зламі століть, за оцінкою Ореста Субтельного, в Україні були споруджені найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні, металургійні заводи, оточені селами. 1913 р. на Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% її потужностей у виробництві готових товарів. Отже, робить висновок О. Субтельний, потужний вибух промислового розвитку приховував однобічний, неврівноважений характер розвитку.
Ці процеси супроводжувалися етнічними й демографічними змінами, пов’язаними зі значним припливом робочої сили з Росії, тобто міграційними процесами, а отже, і змінами в структурі корінного населення. За даними Матвія Яворського, абсолютна більшість «зайшлого» населення як по містах (540,4 тис. людей), так і по селах (520.4 тис. людей) України майже однакова, незважаючи на те, що сільська людність переважала міську майже у сім разів. Ці процеси не могли не позначитися на ставленні до природи і на структурі природокористування.
«ПІДКОРЕННЯ ПРИРОДИ» ЗА СРСР
В епоху СРСР, що став продовженням Російської імперії, посилилися процеси руйнації української природи під тиском індустріального та аграрного розвитку. Упродовж 1920 — 1930-х років розуміння значення й комплексної цінності природи для людини і суспільства вступали в жорстоку суперечність з ідеологією соціалістичного господарювання та планами перших п’ятирічок.
У період колективізації Йосиф Сталін та його оточення закликали радянське сільське господарство збільшити врожайність зернових на 35%. Вчені доводили, що підвищення врожаїв можна досягти за рахунок впровадження екологічно обґрунтованих методів господарювання, і такі пропозиції виступали як альтернатива тотальній колективізації, а заходи з охорони природи могли б стати доволі ефективним чинником оптимізації сільськогосподарської діяльності й такими, що не мали б наслідком соціальні трагедії.
Розпочата в України 1929 року тотальна колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво і призвела до різкого падіння його продуктивності. Соціальним і демографічним наслідком колективізації став Голодомор 1932 — 1933 рр. Проте слід зважити й на екологічні наслідки колективізації, які полягали в порушенні природної рівноваги через запровадження монокультур. Голодомор мав наслідком зміну структури населення, що також позначилося на природокористуванні в Україні.
Крім того, наприкінці 1930-х років розпочалося повсюдне згортання природоохоронної діяльності на теренах УРСР. Були ліквідовані численні природоохоронні організації, а їхні активісти зазнали репресій. Поряд зі згортанням природоохоронної діяльності до числа пережитків зараховували народні традиції й звичаї ощадливого ставлення до природи. Натомість з’явилися заклики до підкорення природи, яку почали розглядати як перешкоду на шляху соціалістичного будівництва.
20 жовтня 1948 р. з ініціативи Й. Сталіна РМ СРСР і ЦК ВКП(б) видали постанову «Про стан полезахисних лісонасаджень, впровадження трипільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих урожаїв у степових та лісостепових районах Європейської частини СРСР». Цей документ, відомий як сталінський план перетворення (перебудови) природи, мав на меті остаточну перемогу людини, а точніше — нової комуністичної ідеології, — над природою, пристосування природи «до потреб комуністичного суспільства». На практиці він являв собою цілковите ігнорування законів природи, усталених традицій господарювання, небувалий розмах гігантоманії. Внаслідок реалізації цього плану природне середовище України зазнало непоправної руйнації, про що свідчить той факт, що упродовж 1950 — 1960-х рр. за площею заповідних територій Україна посідала чи не останнє місце серед інших республік СРСР.
Природоохоронні зусилля новоствореного 1968 року Держкомітету України з питань охорони природи і природних ресурсів та раціонального природокористування вступали в суперечність із реальною практикою господарювання. Прикладом може слугувати створення на Дніпрі рукотворних морів, унаслідок чого Україна втратила цінні землі, які також були ареною важливих історико-культурних подій.
Набули розмаху плани іригації, осушення боліт (меліорації) та «поліпшеного» використання земельних ресурсів (хімізації). На той час в Україні було споруджено найбільшу в Європі Каховську зрошувальну систему, Північно-Рогачинську, Північно-Кримську та кілька інших зрошувальних систем. До кінця 1975 р. в Україні планувалося ввести в дію 600 тис. га осушених земель, а природоохоронні заходи стояли на задньому плані. Внаслідок невпинного розширення площ орних земель та екстенсивного використання земельних ресурсів зникло майже 3000 малих річок України, прогресувала ерозія земель.
НАЙБІЛЬШЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ЛИХО І РЕЗУЛЬТАТ КОЛОНІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА
Найбільшим екологічним лихом і результатом колоніального становища України стала аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 р., наслідки якої виходять далеко за межі проблем довкілля, переростаючи у вагомі соціально-економічні, медико-біологічні, психологічні, морально-етичні проблеми, долати які буде ще не одне покоління українців. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. стало очевидно, що екологічні кризи в Україні — це безпосередній наслідок реально безладного «планового» господарювання і колоніальної експлуатації природних ресурсів, нехтування потребами людей за умов відсутності демократичних механізмів ухвалення рішень, ігнорування історичного зв’язку етносу та природи.
Це все, врешті-решт, призвело до масового екологічного опору. Для України становлення екологістського руху сучасного типу як складової європейського та глобального екологістських рухів припадає на кінець 1980-х — початок 1990-х років. Вибух реактора на Чорнобильській АЕС, що стався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, являв собою не лише найбільшу техногенну катастрофу в історії людської цивілізації, а й підірвав підмурки всього радянського суспільства, до того розхитані перебудовчим бродінням суспільної свідомості. Значне погіршення стану довкілля, спричинене аварією на ЧАЕС, тривале приховування достовірної інформації та викривлення фактів компартійною командно-адміністративною системою колишнього СРСР спричинили стрімке зростання громадської стурбованості станом навколишнього природного середовища в Україні. Аварія на ЧАЕС змусила замислитися не лише про наслідки, а й про причини цього страшного лиха, про інші потенційні Чорнобилі чи подібні до них за своєю небезпекою для природи й життя людини об’єкти. Саме після Чорнобиля для багатьох людей став очевидним катастрофічний стан багатьох індустріальних регіонів в Україні, де була сконцентрована чи не чверть промислового потенціалу колишнього СРСР. Саме «зірка Полин» змусила людей замислитися про ціну побудови «світлого комуністичного майбутнього», про ціну життя, а відтак — і про право захищати власне життя й життя дітей та онуків. Суспільна свідомість повстала проти узурпації радянською компартійною системою права «говорити від імені суспільства» і вимагати жертв заради якихось «вищих цілей», не рахуючись із життєвими інтересами людей.
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ЕКОЛОГІСТСЬКОГО РУХУ
Збереження та ощадливе використання національних природних ресурсів, підвищення екологічної безпеки, якості життя і здоров’я населення виявилися чи не найвагомішими аргументами у справі здобуття Україною державного суверенітету і незалежності 1991 року. Природоохоронні гасла, вимоги екологічної безпеки та підвищення якості життя широко використовували в політичному лексиконі наприкінці 1980-х та особливо на початку 1990-х років. Саме цей період покликав до життя, по-перше, становлення екологістського руху в Україні; по-друге, в суспільстві відбувався двоєдиний процес, який може бути охарактеризований як «політизація екології» та «екологізація політики».
Становлення й розвиток екологістського руху стали невід’ємною складовою побудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Він являє собою принципово нове явище пострадянського періоду. На відміну від Заходу, де природоохоронний рух розвивався безперервно з кінця ХІХ ст. із певними послабленнями на час Першої та Другої світових воєн і який виріс у потужний сучасний природоохоронний та екологістський рухи, в Україні природоохоронна діяльність, яка постала на початку ХХ ст., була знищена тоталітарною системою в 1930-х роках. Формальне відтворення під державним контролем громадської природоохоронної діяльності відбулося 1948 р. під знаком створення Всеукраїнського товариства охорони природи як складової Всесоюзного товариства охорони природи. Менш заформалізованою та більш самодіяльною формою діяльності виступали студентські дружини з охорони природи. Особливість екологістського руху післячорнобильського періоду полягає в тому, що порядок денний їхньої діяльності охоплює не лише питання охорони природи, збереження флори й фауни, а значно ширший спектр суспільно значущих проблем — громадська екологічна експертиза, забруднення води й повітря, землекористування, функціонування екологічно небезпечних об’єктів тощо.
Таким чином, екологічний опір став вагомою рушійною силою у відновленні державної незалежності України, що свідчить про єдність боротьби за звільнення з-під колоніального гніту і за право на якісне життя в безпечному довкіллі.
Водночас слабкість державних інститутів, громад і структур громадянського суспільства, нерозвиненість та нестабільність економічної системи має наслідком те, що Україна досі є уразливою перед тиском зовнішніх ринків, що негативно позначається на природі й природних ресурсах, усій соціально-економічній системі та екологічній безпеці держави.
