Декілька днів тому Міністерство оборони України нагородило Антонюк Анастасію Романівну, відому як Настя Станко, журналіста Hromadske.tv, почесною грамотою (подякою) «За значний особистий внесок у справу розвитку вітчизняної військової журналістики, інформаційної політики в Міністерстві оборони та Збройних силах України, сумлінне та бездоганне служіння українському народу, визначні особисті досягнення в службової діяльності, зразкове виконання службового обов’язку та з нагоди Дня журналіста».
У соціальних мережах негайно здійснявся ґвалт та почалось поширення обурення. Блогери навіть написали міністрові оборони відкритого листа, в якому засуджують нагородження та дають поради на кшталт «більше такого не робити».
Але справжню сутність цієї події так і не було ретельно проаналізовано.
Щось сталося? Чому цей символічний акт «подяки» є важливим і таким, що заслуговує професійного «препарування»?
Почнемо із самого початку.
Нагородження — тим паче публічне — під час професійних свят завжди і всюди є сигналом професійному середовищу: люди, які отримали винагороду \ подяку, роблять свою справу краще від інших, отже, надалі слід працювати, як вони.
Що ж тепер мають робити українські журналісти, якщо вони будуть намагатися виконати вказівку Міноборони та почнуть рівнятися на Настю Станко?
Вони ПОВИННІ:
1. Припинити називати Збройні сили України «нашою» армією. Допускається тільки відсторонений вираз «українська армія».
2. Ніколи більше не готувати матеріалів про подвиги та героїзм військових, тому що слово «герої» більше вживати не можна.
3. Звикнути до думки, що українські військові не захищають Україну та її народ (включно із журналістами), не є захисниками — слово «захисник» також заборонено.
Усі ці настанови взято із тексту лекції Насті Станко. Десь два роки тому Анастасія приїжджала в Школу журналістики Українського Католицького Університету та провела майстер-клас, на якому «пояснила різницю та важливість використання коректних термінів». Ось чому, зокрема, вона вчила журналістів: «Натомість «наших» вживаємо «українські» військові або блокпости. Уникаємо слова «герої», «наші герої», «наші захисники».
Наступні зміни в роботі журналістів мають стосуватися їхньої поведінки в зоні АТО. Відтепер кореспонденти
4. мають знімати обличчя військових, позиції наших військ, предмети, що можуть стати орієнтирами для ворога, і поширювати сюжети із цими даними.
Тому що саме це зробила Настя Станко влітку минулого року. Тоді навіть Прес-центр Штабу АТО оприлюднював відповідну заяву, де назвав дії Станко та інших медійників, що працювали разом з нею, «грубим порушенням правил роботи журналістів в зоні АТО».
Ви гадаєте, що перебільшую? Аж ніяк.
Вже з’являються статті, в яких робота команди Насті Станко, що викликала обурення штабу АТО, подається як приклад якісної військової журналістики. «Інколи журналістам таки вдається відзняти матеріал з гарячих точок під час боїв», — схвально згадує автор про той випадок.
А в процесі обговорення ситуації з одним журналістом, який теж отримав нагороду від Міноборони, я випадково дізналася, що він не вживає слова «наші», тільки «українські» стосовно військовослужбовців ЗСУ. (Тому що такі стандарти.)
Отже, в сухому залишку нагорода Станко призводить до:
► зменшення суспільної підтримки української армії через просування ідей нейтральності щодо ЗСУ. «Якщо армія не наша, то навіщо мені її підтримувати?» — запрограмована реакція пересічного громадянина на поширення тези про «не нашу армію». Це, зокрема, веде до зменшення волонтерської підтримки, до зростання байдужості або навіть негативного ставлення до учасників, ветеранів та інвалідів АТО;
► падіння популярності і авторитету української армії і як наслідок — скорочення бажаючих служити у війську, яке «не наше» і в якому немає героїв, звідси проблеми із мобілізацією та набором контрактників;
► поширення соціальної депресії: якщо не наша армія і не наші захисники, то і не наша війна, отже, військові дії не мають сенсу, даремно хлопці гинуть ні за що...
За великим рахунком, просування ідеологем «не наша армія», «на війні героїв немає», «це не наші захисники», ця пропаганда відсторонення від армії своєї країни, є нічим іншим, як частиною гібридної війни проти України. Не більше і не менше.
І не треба згадувати «стандарти Бі-Бі-Сі». Міністерство оборони та усі його підрозділи без виключення, включно із Управлінням комунікацій і преси, не мають жодного відношення до дотримання стандартів журналістики. Це відомство за визначенням має боронити країну. Для комунікаційного відділу МО та усіх прес-офісів та ЗМІ це означає:
• створення позитивного іміджу ЗСУ для збільшення числа контрактників та мотивації для мобілізованих;
• протидія інформаційній агресії Росії, тобто пропаганда та контрпропаганда в рамках своєї компетенції, військової та воєнної сфери;
• підтримка морального духу військовослужбовців;
• забезпечення підтримки ЗСУ з боку суспільства.
Будь-які зовнішні комунікації Міноборони мають слугувати лише цим цілям.
Зрозуміло, що це — азбучні істини. Але ж грамота від МО Насті Станко демонструє, що цієї азбуки дехто і не знає. Або не хоче знати, тому що проекти проти «мови ненависті» та «за стандарти» добре фінансуються, на відміну від захисту Батьківщини.
