Днями в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл «100 років української революції 1917 — 1923 рр.: міжнародно-політичний вимір». У дискусії взяли участь доктор політичних наук і директор Інституту міжнародних відносин Валерій Копійка, народний депутат України, голова комітету в закордонних справах Верховної Ради України Ганна Гопко, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, народний депутат України Віктор Романюк, доктори історичних наук Іван Патриляк, Михайло Кірсенко, Микола Дорошко, Віктор Матвієнко і, звичайно, студенти.
«Що станеться через сто років з Революцією Гідності?» — з таким запитанням, ближчим до нашого сьогодення, розпочала свою промову Ганна Гопко. Вона звернула увагу, перш за все, на виклики, що стоять перед Українською державою. «2019 рік: президентські, парламентські вибори, повернення відсотків боргу зовнішнього запозичення. Якщо Росія побудує Північний потік-2 в обхід України — це додаткова втрата двох мільярдів доларів США», — сказала вона.
Водночас вона нагадала, що боротьба за нашу незалежність і державність не завершена і важливими є ті люди, які приходитимуть і розумітимуть історичні процеси, зокрема події визвольних змагань 1917 — 1921 рр.
«Попри те, що ми тоді втратили шанс побудувати свою державу, для суспільства, для формування ідентичності, для розуміння того, що ми є українцями, це було важливим досягненням, як і під час Революції Гідності, коли суспільство, і захід, і схід України об’єдналися проти зовнішнього ворога, агресора — Росії», — сказала Ганна Гопко.
Крім того, депутат нагадала про нещодавню «зумисну провокацію» з боку президента Росії Володимира Путіна, який намагався приписати Анну Ярославну — доньку князя Київської Русі Ярослава Мудрого і королеву Франції до історії Московії.
«Це один із показників, як російська гібридна машина намагається нав’язати французькому суспільству те, що є тяглість російсько-французьких відносин і вона сягає ще того періоду, коли Анна Ярославна вийшла заміж за французького короля і стала королевою Франції, — зазначила Ганна Гопко і продовжила: — Усілякі спроби побудувати чи відновити російську або євразійську імперію будуть провальними лише тоді, коли ми будемо добре знати нашу історію самі й будемо її популяризувати». При цьому пані Ганна нагадала про історичну серію книг Бібліотеки газети «День» — «Україна Incognita. ТОП 25».
Нещодавню заяву Володимира Путіна про буцімто російське походження Анни Ярославни прокоментував і голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. «Привласнення історії Росією робиться для того, аби довести одну з ключових тез Путіна, з якою він публічно вийшов 2008 року, що Україна насправді не держава, оскільки вона ніколи не мала державницької традиції, історії. Це причина того, що Путін говорить про історію України і чому привласнюється історія Русі», — наголосив він. За його словами, таке ж викривлене уявлення поширюється й на українські національно-визвольні змагання. «Ми маємо всіляко протидіяти цьому, розповідати на широкий загал, що насправді відбулося тоді, в 1917 — 1921 рр., і показувати, як українці у вкрай несприятливих зовнішньополітичних умовах таки спромоглися створити свою державу з усіма потрібними їй інституціями. Сто років тому було створено український парламент, уряд, Збройні сили України, Академію наук. Україна проводила активну зовнішню політику і була визнана на міжнародному рівні. Це свідчить про самодостатню державу, яка постала внаслідок революції та визвольних змагань 1917 — 1921 рр. Саме це заперечує тезу Путіна про те, що Україна — це випадкове геополітичне утворення, яке виникло тільки тому, що 1991 року через інтриги Заходу розвалився Радянський Союз», — відзначив голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ.
Під час круглого столу історики обговорили низку актуальних питань, які виникають при розгляді Української визвольної революції.
Чому лідер української революції, голова Центральної Ради Михайло Грушевський був прихильником федералізму, автономії у складі Російської імперії. Як слушно зазначив історик Микола ДОРОШКО, «у Києві у вересні 1917 року пропонувалася ідея всеросійської федерації, яка нагадує ту, що пропонує зараз Володимир Путін та окремі російські політики. Вони нас запрошують у велику державу під назвою ледь не Київська Русь зі столицею в Києві. Чому ж Віктор Михайлович Грушевський, той чоловік, який започаткував якісно нове розуміння української історії, купився на таку ідею і так хотів очолити величезну демографічну федерацію?»
Історик Віктор МАТВІЄНКО зазначив, що це сталося через низку причин, серед яких — брак війська, адміністративного апарату, фінансової системи, а також те, що керівники національно-визвольних змагань, які виступали спадкоємцями визвольних традицій кирило-мефодіївців, зберегли вірність ідеям східноєвропейської і загальноросійської федерації.
«А на що вони могли орієнтуватися, коли вони бачили підросійську Україну як країну, яка майже повністю була неписемною?» — зазначив із цього приводу історик Іван ПАТРИЛЯК. Крім того, він додав, що лідери розглядали Україну як «край, де все українське було заборонене законодавчо, де навіть назва «Україна» була заборонена законодавчо. Ті політики були ізольовані від України в роки Першої світової війни — між 1914 — 1917 рр. Грушевський був на той час у засланні. А тоді відбувалися процеси, які перетворювали український етнос на модерну націю за рахунок комунікацій», — відзначив історик.
По-друге, чому Україна не встояла під час національно-визвольних змагань — Володимир В’ятрович назвав кілька причин цього:
«Потрібно розуміти рівень національної свідомості населення, який був досить низьким після століть бездержавності. А також рівень розвитку тих, хто став національно-політичною елітою. Це були люди, які не мали політичного досвіду. Ніхто з них не вчився на політика, не мав попереднього досвіду. Іноді в їхніх доповідях, заявах бачимо інфантилізм, зокрема щодо спроб перебудови Російської імперії на демократичних засадах», — зазначив Володимир В’ятрович. Крім того, українці опинилися в унікальній геополітичній ситуації — «на передовій російсько-більшовицької агресії», наголосив він.
По-третє, чому українці так погано засвоюють уроки історії та чому, зокрема, не роблять висновків із національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр. «Тим людям, які зазвичай управляють нами чи то з Москви, чи то з інших місць, не вигідно, щоб ми були освіченими, щоб ми знали свою історію», — відзначив Іван Патриляк.
Як приклад він навів колишнього міністра освіти України Дмитра Табачника, «який зробив все, що можна було зробити, аби люди забули свою історію, деконструювати українську історію, повернутися до старих міфологем, до російсько-імперських міфів про українську історію». «Тому ми, очевидно, і не вчимося на нашій історії, тому що багато кому наше навчання заважає», — зазначив Іван Патриляк.
Він порушив також тему кількості загиблих під час революції. «В літературі пишуть, що між 1917 і 1921 рр. загинули щонайменше 100 тис. людей. Це загалом по країні. Це більше, ніж Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща втратили в боротьбі за свою незалежність. Вони здобули її, а ми — ні», — зазначив він.
По-четверте, чому балтійські народи зберегли незалежність і державність, а білоруси та українці не змогли. За словами історика Михайла КІРСЕНКА, «Україна — європейська країна, і в нас були абсолютно всі закономірності європейських країн, крім однієї-єдиної події — Голодомору 1933 року. Він перекреслив усе. До цього все могло бути інакше».
Насамкінець учасники круглого столу підтвердили прагнення провести цілу серію таких дискусій, присвячених українським національно-визвольним змаганням, які відбудуться в університеті уже протягом наступного навчального року.
