Щоб мати багате, захопливе минуле — зовсім не обов’язково бути величезною за територією країною. Королівство Бельгія, невелике за площею (30,52 тис. км., зіставна з розмірами середньої області України) — наочний приклад цьому. Перш ніж стати цілком незалежною державою 1830 року (причому запрошений тоді на престол перший король із Саксен-Кобург-Готської династії, владної і дотепер, Леопольд І, був для бельгійців реальним втіленням нарешті здобутого державного суверенітету), ця країна пройшла тривалий і дуже непростий, драматичний історичний шлях.
Окреслимо гранично стисло його основні віхи: це: 1) кельтські племена (передовсім бельги, котрі, власне, й дали назву країні) — жили на цих землях десь у ІІІ—І ст. до н. е.; 2) римське панування (сюди прийшли 54 р. до н. е. легіони Юлія Цезаря і в боротьбі «вогнем та мечем» підкорили бельгів; 3) владарювання франків — після розпаду Римської імперії у V ст. н. е. Причому показово, що згодом одна частина країни на тривалий час залишилась під владою Франції, а друга увійшла до складу Священної Римської імперії (потім германізованої), яку утворив Карл Великий у ІХ ст. Між іншим, цей переділ країни є помітним і досі: германізована частина громадян на півночі й заході Бельгії розмовляє фламандською мовою (дуже близькою до нідерландської), тим часом як на півдні та сході країни переважає французька мова (в її своєрідному валлонському варіанті). Є й німецькомовні бельгійці. У сучасній Бельгії три мови є державними: фламандська, французька та німецька.
Зрозуміло, що за цих умов, коли відносини між головними громадами бельгійської держави є, делікатно кажучи, далеко не безхмарними (уже в нашому столітті деякі експерти взагалі порушували питання: а чи виживе ця держава як єдине ціле — суперечності давалися взнаки), саме інститут конституційної монархії (вона увійшла у «конституційні» рамки лише у ХХ ст.) є гарантією і запорукою самого існування Бельгії. Бо якраз монархи (навіть хай би якими вони були — мудрими державцями чи обмеженими користолюбцями, хоробрими організаторами захисту Вітчизни від ворогів чи боягузами-капітулянтами, щирими демократами чи авторитарними правителями) були і залишаються гарантією державної єдності, стабільності й порядку. Адже королівську владу шанують (хай неоднаковою мірою) і валлони, і фламандці, і німецькомовні (перших — близько 36%, других — 60%, третіх — приблизно 4%). До того ж усі бельгійці добре пам’ятають, що шлях до бельгійської незалежності, уособленням якої стала королівська інституція, був воістину тернистим: до переламного 1830 року на цій землі існувала влада бургундців (ХV ст.), іспанських Габсбургів (ХVI—XVIII ст.; що це означало для країни? Радимо прочитати книжку «Тіль Уленшпігель»), потім австрійських Габсбургів (до 1795 р.), Наполеона (до 1815 р.), голландського монарха Вільгельма (до 1830 р.).
Як ми вже зазначали, бельгійські королі були різними за своїми якостями, рисами та потенціалом. Засновник Саксен-Кобург-Готської династії, перший король Леопольд (1831—1865 рр.; був, до речі, обраний Національним конгресом) сформулював головну місію монархії так: «Радити. Заохочувати. Попереджати». Втім, і він, і особливо його син та наступник, Леопольд ІІ (посідав трон у 1865 — 1909 рр.) доволі часто виходили за ці «вузькі рамки». Взагалі, про Леопольда Другого, постать непересічну, свого часу відому в усій Європі, варто сказати бодай декілька слів. Як тільки не йменували цього монарха за життя! І «король-реформатор»: запровадив усезагальне виборче право для чоловіків (!) — 1893 р., закріпив права працівників на створення профспілок, ініціював закони проти дитячої праці тощо. І «король-будівельник»: спорудив безліч палаців, парків, музеїв, громадських об’єктів; і «король-ділок» (ліві висловлювались різкіше — «король-геноцид», і на те були підстави: «гібридним» комерційно-військовим способом Леопольд ІІ оголосив своєю приватною власністю колосальну територію в басейні ріки Конго — нині це Демократична Республіка Конго — й почав експлуатувати величезні природні багатства цих земель, маючи фантастичний особистий зиск; при цьому, за деякими підрахунками, загинуло до восьми мільйонів конголезців, про що з гнівом писали Артур Конан Дойль і Джозеф Конрад; лише 1908 р. фейкова «Вільна Держава Конго», по суті, персональне володіння Леопольда ІІ, була ліквідована, і ці землі офіційно стали колонією Бельгійської держави).
Свій слід в історії королівства залишили і Альберт І (правив у 1909—1934 рр.), який очолив опір німецьким окупантам під час Першої світової війни (у Бельгії називають її «Великою війною» через винятковий трагізм для країни і масштаби кровопролиття; саме на цій землі 1915 р. німці вперше застосували отруйну зброю — смертоносні гази), і (ганебний слід) король Леопольд ІІІ (1934—1951 рр.), який фактично капітулював перед нацистськими загарбниками 1940 р., а потім втік із країни. Дуже цікавою постаттю був Бодуен І (1951—1993 рр.), перший у повному сенсі конституційний монарх країни — він підкреслено йменував себе: «король бельгійців», а не «король Бельгії». Саме за його правління король, зберігаючи формальні повноваження глави держави та верховного головнокомандувача, який мав право підписати або не підписати будь-який закон, реально віддав усю владу уряду. А коли одного разу, 1990 р., Бодуен відмовився підписати закон про аборти, то уряд... на один день оголосив його недієздатним і за цей час ухвалив закон на своєму рівні, і він набув чинності. Втім, Бодуен користувався справжньою пошаною громадян. Його наступник, король Альберт ІІ (1993—2013 рр.) зрікся влади через стан здоров’я в липні 2013 р.; зараз монархом є син Альберта ІІ, король Філіп (із 21 липня 2013 р.), спадкоємицею трону — кронпринцеса Єлизавета-Марія-Тереза-Єлена, котрій зараз 16 років.
* * *
І нарешті, не забуваймо, читачу, що саме в Брюсселі — столиці «маленької» Бельгії, перебувають вищі владні органи і Євросоюзу, і НАТО. От вам і «невеличке королівство»...
Продовження теми:
