Часом нас охоплює невимовний сум перед відчуттям вічності, і ми не завжди помічаємо, як поступово змінюємо світ на краще. Подібні думки викликала зустріч з «неофіційним поетом» Борисом Херсонським, яка нещодавно відбулася в одеському офісі турцентру Aquavita.
Його слово містке і виважене, часом іронічне, здебільшого оповите сумом. За мінорною тональністю віршів поета криється якась жаліслива симпатія до людини. Автор презентував одну з останніх своїх збірок — «Одесский дневник», яка побачила світ у відомому харківському видавництві «Фоліо».
Нагадаю, Борис Херсонський — лікар-психіатр, кандидат психологічних наук, у минулому завідувач кафедри клінічної психології ОНУ ім. І.І. Мечникова, нині працює в Київському інституті сучасної психології і психотерапії; відомий одеський російсько— і україномовний поет, есеїст, перекладач. Багатьом відомі його літературні твори, значно менше праці щодо методики дослідження мислення, які певним чином дотичні до його поетичної творчості.
Херсонський є автором більше двох десятків збірників: «Семейный архив», «Пока не стемнело», «Дао Дэ Цзин», «Открытый дневник», «Пока еще кто-то», «Kosmosnash», «Меса під час війни», «Клаптикова ковдра», згадуваний «Одесский дневник» та інші, в яких відчувається пульс часу. Літературний рід його творчості — лірична сповідь, якій притаманна відвертість, адже це необхідна умова сприйняття письменника аудиторією.
Борис Херсонський є лауреатом стипендії фонду Йосипа Бродського (2008), премій Anthologia (2008) і Literaris (2011) та ін. Він представник покоління «семидесятників», які в період брежнєвської реакції займалися літературною творчістю під пресингом цензури, неосталінської ідеології, що, зрештою, на два десятиліття викинуло поета з літературного процесу (Херсонський відповів режиму мовчанням). Лише наприкінці 1980-х років книжки Бориса Херсонського виходять друком спершу на еміграції, а в пострадянські часи в РФ і Україні. Так сталося, що визнання як поет він спершу отримав за кордоном. Напрошується біблійне: «Нема пророків у своїй Вітчизні!»
Із виступу Бориса Херсонського вимальовується послідовна у своїх переконаннях, смілива й відверта у своїх відповідях особистість, яка упереджених щодо України співрозмовників готова поставити у незручне становище. У плані світоглядному його висловлювання свідчать про несприйняття російського експансіонізму і прагнення кремлівської влади реанімувати імперію і тоталітаризм, як і крайнощі насильної українізації. Самоідентифікація цього чоловіка багаторівнева, він є представником нової української політичної нації.
На початку зустрічі Борис Григорович розповів про своє входження в літературу: «Найбільш серйозна неприємність, яка у мене була у минулому, — це восьмигодинний допит в теперішньому будинку СБУ, який тоді називався якось інакше, навіть боюся, що пам’ятаю, як саме... Потім було тривале мовчання. Перша книжка вийшла в Одесі в 1993 році (друкуватися розпочав у сімнадцятирічному віці в газеті «Комсомольська іскра»). Перша московська книжка побачила світ, коли мені вже виповнилося 56 роки. Остання з книжок («Одесский дневник») видана цього року в одному з провідних українських видавництв. В ній переважає моя поезія двох останніх років».
Автор також презентував свою двомовну збірку есе «Клаптикова ковдра», уривки з якої читала присутня на зустрічі дружина письменника Людмила. Це знакове видання, яке засвідчило про Херсонського як україномовного письменника, що говорить про чітко висловлену його двомовну позицію (україномовні тексти у перекладі). І якщо раніше він мав тягу до перекладів з української на російську, то тепер визнає, що це було недоречно з огляду на цілковиту самодостатність української мови.
«Я сам винен, що мав орієнтацію на Москву, — визнає письменник. — Адже в ті часи це була культурна метрополія, а українські видавництва в російськомовних авторах тоді зацікавленості не мали. Сьогодні ситуація змінилася: бути українським автором — це справа честі. Ті, кому це не було справою честі, нині покинули Україну. Після агресії Росії проти України ми зрозуміли, хто нам друг, а хто ворог». Українська мова, на переконання Бориса Херсонського, на півдні має велику перспективу, але Одеса у сенсі мовному має свої особливості.
Відкритість кордонів має ті наслідки, що одеське єврейство за останні два десятиліття зменшилося десятикратно. Його уразлива сторона у радянські часи крилася у прагненні позбутися своїх зовнішніх етнічних ознак Так звана одеська мова, на думку Херсонського — це ніщо інше, як «салат».
Розвінчування міфів про Одесу — тема, яка займає письменника: наприклад, наскільки правильне твердження, що Одеса заснована Катериною ІІ? Чи така вже й толерантна багатонаціональна Одеса? А єврейські погроми 1905 року? Нині, вважає Борис Херсонський, Одеса розколота між двома світами — «русским миром» і українською реальністю. Є євреї, які хочуть жити в лоні російської культури, але при цьому не бажають жити в Росії. Власне, російська мова в Україні — це вже субкультура. Наше суспільство повинне визнавати право російськомовних громадян України на свою самобутність.
Окрема тема пов’язана зі ставленням до такої особистості, як Ісак Бабель. Талановитий письменник, прекрасний стиліст, і чоловік, який був холоднокровним до жертв НКВС. Повинен визнати, що у Бориса Херсонського з його християнськими цінностями (що він ніяк не афішує) компромісів з совістю не може бути.
Що є поезія? Стан душі, коли не висловитися не можеш. І не важливо, чи є рима, чи це ямб, хорей, чи довільний верлібр. На переконання Бориса Григоровича, писатися має на одному диханні. Нині одеська письменницька молодь, вочевидь, віддає перевагу саме українській мові. На думку Бориса Херсонського, за нею майбутнє.
Одеса може бути комфортною і дискомфортною, культурно вона зав’язана на окремих особистостях, і якесь непорозуміння з елітою, на думку Бориса Херсонського, може зробити тебе упослідженим. «Я вдячний тим, хто мені заважав, адже це лише багатократно посилювало мою творчу енергію», — зізнався Борис Григорович.
