Схоже, тема історичної пам’яті, зокрема ситуація довкола створення суперечливого «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» за участю трьох російських олігархів не дуже хвилює українську владу. Свідченням цього є відсутність реакції з боку українських високопосадовців на лист-застереження істориків, які вважають хибним намагання поєднати Бабин Яр лише з історією Голокосту, ігноруючи інші жертви та інші драматичні моменти його історії. «Такий підхід лише загострить війну пам’ятей, яка вже багато років точиться на теренах Бабиного Яру»,— йдеться в листі, під яким підписалося 16 істориків.
А після цього застереження вийшла низка інтерв’ю українським ЗМІ гендиректора Фундації «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» поляка Марека Сівеця та члена Наглядової ради цієї фундації російського олігарха Павла Фукса, які заявляють, що до 2021 року буде збудовано меморіал вартістю 100 млн доларів, а перший ескіз цієї експозиції з’явиться вже восени.
1 серпня «День» звернувся із запитами до віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка й керівника Головного департаменту з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України Юрія Рубана з проханням прокоментувати ситуацію довкола створення «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Однак ми досі не отримали від них відповіді. На нашу думку, на цю публікацію міг би відреагувати прес-секретар Президента, зважаючи на те, що порушена тема є важливою для суспільства.
Тим часом історики б’ють тривогу з приводу цього нібито міжнародного, а насправді більше схожого на просування «русского мира» через Бабин Яр, проекту. Зокрема саме так прокоментував цей проект історик Віталій Нахманович в інтерв’ю «Дню», яке опубліковано 7 серпня під назвою «Бабин Яр... як плацдарм для «русского мира». Цей науковець вважає, що «Українська держава в особі Президента України має взяти на себе реальну відповідальність за комплексне розв’язання проблеми довкола Меморіалу Голокосту».
Подібної думки дотримується й голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, який у матеріалі «Меморіал «Бабин Яр». Напівзакритий формат» за 2 серпня 2017 року наголосив, що реалізація таких важливих для України і для української історії проектів, як «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», мають відбуватися за участю Української держави.
А кандидат історичних наук, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Анатолій Подольський у матеріалі під назвою «Бабин Яр та постколоніальний підхід» від 15 серпня наголосив, що українці мають «виховати в собі культуру відповідальності за пам’ять про наше минуле».
«День» звернувся до кандидата історичних наук, співробітника Інституту історії України НАНУ Тетяни ПАСТУШЕНКО з проханням розповісти про її бачення ситуації довкола створення «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» і яким має бути вшанування жертв, котрих було розстріляно в цьому місці. Розпочали ми розмову з питання, що мотивувало пані Пушкаренко поставити свій підпис під зверненням-застереженням істориків щодо будівництва «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»?
«РИТОРИКА «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ» ВИКОРИСТОВУВАЛАСЯ РОСІЄЮ ЯК «ІСТОРИЧНІ АРГУМЕНТИ» ДЛЯ ВИПРАВДАННЯ АНЕКСІЇ КРИМУ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ НА СХОДІ УКРАЇНИ»
— По-перше, я переконана, що історик не мусить відсиджуватись у своєму кабінеті та займатися лише написанням товстих книжок. Він має все ж таки активно включатися в суспільну діяльність, намагатися популярно донести до людей ідеї, які він висловлює у своїх книжках, а також пояснювати нові повороти історичних подій, що випливають із раніше засекречених документів, віднайдених у щойно відкритих архівах.
І чи не найголовнішою причиною для мене була необхідність висловити свою позицію як професіонала та, передусім, як громадянки. Мене глибокого хвилює, що до цього часу в Україні належним чином не вшановують пам’ять про Голокост, і мені небайдуже, яким чином буде вшанована пам’ять розстріляних у Бабиному Яру євреїв. І не лише євреїв. Ми знаємо, що тут страчували ще й полонених червоноармійців, радянських партійних діячів, ромів, пацієнтів Психіатричної клініки ім. Павлова, учасників різних груп руху Опору: комуністичного, українських націоналістів, очевидно, і польських націоналістів (на це вказують написи 1942—1943 рр. у камерах київських в’язниць), численних жителів Києва, які стали випадковими заручниками каральних акцій окупантів. І як ми можемо забути жертви Куренівської катастрофи 1961 року, коли радянська влада вчергове намагалася знищити саме місце розстрілів у Бабиному Яру і пам’ять про ці події? Такою складною і неоднозначною виглядає історія Бабиного Яру.
Такою ж складною і конфліктною для України є вся історія Другої світової війни і пам’ять про ці події, яка не сприяє консенсусу в суспільстві. Створення такої оповіді про війну, яка б пояснювала і об’єднувала в єдиному наративі різні категорії «жертв» і «героїв», а не протиставляла їх, є дуже важливою. Фактично на сьогоднішній момент інтерпретація подій Другої світової війни належить до питань національної безпеки. Зараз триває війна з Російською Федерацією, яка відбувається у двох вимірах: реальному та віртуальному. Ця віртуальна ідеологічна війна існує для того, щоб приховати справжній загарбницький характер реального збройного протистояння. І пам’ять про Другу світову війну стала важливою складовою цієї ідеологічної боротьби. На відміну від України, в Росії перемога у «Великій Вітчизняній війні» є головним символом, який інтегрує націю. Цей історичний факт став одним із центральних компонентів концепції «русского мира» й важливим аргументом у претензіях Російської держави на геополітичне панування на пострадянському просторі та міжнародній арені в цілому. Починаючи ще з 2004 року протести демократичних сил в Україні у російських засобах масової інформації висвітлювалися мовою «Великої Вітчизняної війни». Майдан представлявся своєрідною реінкарнацією того самого «фашизму», перемогу над яким офіційно відзначають 9 травня. Риторика «Великої Вітчизняної війни» використовувалася Росією як «історичні аргументи» для виправдання анексії Криму і конструювання «Новоросії» та ідеологічного забезпечення бойових дій на сході України.
Для України в цій ситуації відхід від концепту «Великої Вітчизняної війни» та «Великої перемоги» як його центрального компоненту є одним із способів протистояти російській гібридній війні. А історія Голокосту є таким важливим компонентом його деконструкції хоча б тому, що вбивства євреїв не можна виправдати, як, наприклад, смерть солдатів на фронті, «які гинули, щоб визволити світ від нацизму». І війна тоді постає такою жахливою трагедією, яку неможливо святкувати (яка вона й є насправді), на відміну від «героїчного та славного» шляху до «Великої перемоги».
«ПРОБЛЕМА МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ БАБИНОГО ЯРУ — БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»
— А як вам бачаться як історику події, що розгортаються довкола просування проекту створення «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» однойменною фундацією, до Наглядової ради якої входять троє російських олігархів, і роль у цьому процесі Української держави?
— По-перше, найголовнішою проблемою в ситуації довкола меморіалізації Бабиного Яру є якраз бездіяльність Української держави, а не активність фонду з іноземними фундаторами, великими грошима та іменитими зарубіжними політиками та істориками в Наглядовій раді.
З одного боку, благородна мета — побудувати в Україні музей Голокосту, якого немає і за 25 років незалежності не було створено, і тим самим привернути до себе увагу світового співтовариства, наукової громади. Але застереження української групи істориків полягають у таких питаннях: де має бути цей музей? Яким він має бути? Яка його концепція? У мене складається враження, що до цього часу вся діяльність «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» більше спрямована на створення інформаційного приводу говорити про меморіал, збурювати суспільство, а не на його реальне спорудження, а тим більше — вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Бо чому не можна відмовитися від ідеї споруджувати меморіал на «конфліктній» ділянці? Наприклад, альтернативним місцем для меморіалу може бути частина території колишнього «Мотозаводу», який саме поряд із пам’ятним знаком на місці початку «Дороги смерті» євреїв 29 вересня 1941 року. Зараз там створюється міжнародний інноваційний парк «Юніт сіті». І сучасний музей може лише виграти від такого сусідства. Ще одним прикладом приватної та громадської ініціативи меморіалізації Голокосту, яка не створювала конфлікту в суспільстві, є Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» в Дніпрі.
Але всі ці питання, які ставить наша група дослідників, котрі підписали лист, залишаються в тіні головної проблеми. Держава Україна має ініціювати створення музею Голокосту і вшанувати пам’ять півтора мільйона вбитих євреїв. Це якраз питання відповідальності держави за те, щоб в Україні поряд з пам’яттю про радянських солдатів, які здобули перемогу, мають вшановувати пам’ять тих, хто не воював.
«ЧОМУ БИ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ В ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ І ПРИМИРЕННЯ НЕ ПОКЛАСТИ КВІТИ У БАБИНОМУ ЯРУ?»
— Чому, на вашу думку, це відбувається, і держава є пасивною, не хоче брати відповідальності за меморіалізацію пам’яті, а лише бере участь у акціях вшанування у певні дати?
— Мені здається, тут велику роль відіграє радянська традиція відзначення подій Другої світової війни в нашому суспільстві, коли 70 років вона була ексклюзивна, де вшановували пам’ять лише одних учасників війни, тобто людей, які були в Червоній армії, які себе нічим не заплямували, з точки зору радянської ідеології. А про тих червоноармійців, які потрапили в полон, про них ми не згадуємо 9 травня. Також цього дня ми не згадуємо людей, які загинули не зі зброєю в руках, — євреїв, інші групи цивільного населення, жителів спалених сіл, в’язнів концтаборів. Довгі роки про цих учасників війни взагалі було заборонено говорити, не те що вшановувати на офіційному рівні.
І тому в людей пам’ять про війну — це пам’ять про солдата, і все. Це — мілітарна пам’ять. А про тих, хто не був солдатом, ми пам’ятаємо хіба що в родинному колі. Ми мислимо про цю війну емоціями, а не фактами. Історичні факти показують, що в лавах Червоної армії загинуло три мільйони осіб, які були призвані із сучасної території України, а на цій же території без зброї в руках загинуло п’ять мільйонів людей. Це і євреї, й військовополонені, й цивільне населення, яке було знищено за інших обставин. І ці люди фактично виключені з офіційної пам’яті про війну.
2015 року указом Президента до державного календаря було введено 8 травня як День пам’яті та примирення, і я це схвалюю. Але, знову ж таки, виникає питання, як його відзначати? Та церемонія — «перша хвилина миру», — яку зроблено для телевізійної картинки, коли Президент зустрічається з різними ветеранами, не змінює радянської традиції святкування «Великої перемоги». А між іншим, у деяких регіонах України справді сприйняли цей день як день пам’яті про всіх учасників війни. Наприклад, у Шостці цього року 8 травня керівники міста, представники громадських організацій пройшли ходою пам’яті й поклали вінки до всіх пам’ятників, які є в їхньому регіоні. І до пам’ятника розстріляним євреям, розстріляним комуністам; заручникам, яких убила під час антипартизанської акції зондеркоманда з Харкова 1942 року. То чому Бабин Яр у Києві не може стати таким центром проведення меморіальних заходів 8 травня? Чому Президентові України в День пам’яті і примирення не покласти квітів у Бабиному Яру? Це унікальне місце, де справді можна вшанувати пам’ять «усіх жертв».
«НАЛЕЖНЕ ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ПРО ГОЛОКОСТ Є ВАЖЛИВОЮ СКЛАДОВОЮ ІМІДЖУ «ЦИВІЛІЗОВАНОЇ ДЕРЖАВИ»
— А чому так відбувається, що в регіоні це розуміють, а в Києві — ні?
— На мою думку, це — стереотипне уявлення в нашому суспільстві щодо проблеми Голокосту загалом. Що це — не «наша», не «українська» пам’ять. Я не можу відповідати за керівників держави, чому не реалізується така проста, здавалося б, ідея 8 травня покласти офіційно квіти в Бабиному Яру, а вже 9 травня брати участь у церемонії покладання вінків на могилу Невідомого солдата. Але це проблема значно ширша за церемоніальні традиції.
Проблема Голокосту незмінно пов’язана із проблемою участі місцевого населення у вбивстві євреїв. Це важко визнати і складно про таке говорити, але дуже потрібно. Інакше про «нас» розкажуть «інші». На сьогодні у світі серед пересічних громадян і науковців поширена дуже спрощена концепція, що Голокост на окупованих нацистською Німеччиною територіях нібито став можливим через антисемітизм місцевого населення, яке саме з таких мотивів співпрацювало з німцями. Наукові дослідження показують, що мотивація співпраці за різних обставин була різною, й декількома словами описати її неможливо. Більшість узагалі ніяких ідеологічних мотивів не мали і не переймали ні нацистської ідеології, ні націоналістичної, вони взагалі ніяких переконань не мали.
Другий конфліктний момент — це участь у Голокості членів Організації Українських націоналістів. Українська держава, проводячи політику меморіалізації діяльності різних учасників українських національних політичних організацій і груп, має виробити чітку позицію й дати відповідь на ці складні питання. Це є складовим іміджу держави на міжнародній арені також.
Третій момент проблеми меморіалізації Голокосту в Україні — це конкуренція «жертв». Українці належать до того народу, якій також масово винищували на цих «кривавих землях» під час панування Сталіна і Гітлера. Травматична і десятиліттями заборонена пам’ять про Голодомор, про сталінські й нацистські депортації та концтабори не дає сил співчувати трагедії твоїх сусідів. Але ці історичні проблеми потрібно вирішувати, про них маємо вести постійний діалог. Цього потребує внутрішня політика, адже Україна сьогодні — це багатокультурна і багатоетнічна держава. Належне вшанування пам’яті про Голокост також є важливою складовою іміджу «цивілізованої держави» на міжнародній арені.
І тут дуже важливе питання відповідальності. Ми ніколи не пов’язуємо питання пам’яті з питанням відповідальності. Якщо ми будуємо свою державу, то українці як титульна нація мають бути відповідальними за пам’ять про інші народи, які живуть поряд з нами.
«ЛИШЕ АВТОРИТЕТ ДЕРЖАВИ МОЖЕ ОБ’ЄДНАТИ РІЗНІ СТОРОНИ ЗАДЛЯ СПІЛЬНОЇ МЕТИ — ВШАНУВАННЯ ВСІХ ЖЕРТВ»
— І цим має зайнятись українська влада разом із науковцями, істориками?
— Звісно. І в цій ситуації ініціативні громадські організації, просто науковці не зможуть самостійно здійснити такий масштабний проект, як створення музею Голокосту в Україні. Тут держава має зайняти чітку позицію. І лише авторитет держави може об’єднати різні сторони задля спільної мети, представників різних громадських організацій, різних груп, які до цього намагалися кожен у свій спосіб вшанувати пам’ять своїх жертв.
Це має бути цілеспрямована державна політика. На сьогодні вже дещо зроблено. У нас є Історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», який існує майже десять років. Але в мене виникає питання, що там зроблено за цей час? Коштом наших платників податків? Незважаючи на відсутність будь-якої діяльності, торік директора цього заповідника знову переобрали на посаді за підтримки представників Міністерства культури і громадських організацій. Ну так, можна аргументувати, що грошей на приміщення музею держава не виділила. Але підготувати екскурсії й проводити їх на території заповідника можна? Збирати експонати для майбутньої експозиції цілком реально? Як щодо дослідницької роботи?
У цій ситуації, коли на місці музею Бабиного Яру у нас пустка, то, як кажуть, «святе місце пусте не буває». Тому знову й знову постає питання належного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру у вигляді ідеї спорудження нового пам’ятника, який би об’єднав усі жертви. Або створення історико-культурного центру, тепер «Меморіалу Голокосту «Бабин Яр».
Така жахлива ситуація з відображенням теми Голокосту майже в усіх музеях України. Національний музей історії України у Другій світовій війни має в постійній експозиції всього три вітрини, які розповідають про вбивство та порятунок євреїв під час війни. Національний історичний музей України — жодної. Так само і Музей історії міста Києва. Це — в країні, де загинуло, за приблизними підрахунками, півтора мільйона євреїв! Я вже не кажу про краєзнавчі музеї. У більшості з них експозиції про Другу світову війну з 1970-х років залишилися в незмінному вигляді до цього часу, з усіма радянськими підписами, пропагандистськими закликами та ідеологією.
«НАШЕ БАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ БАБИНОГО ЯРУ БАЗУЄТЬСЯ НА ОСНОВІ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ»
— Яка, на вашу думку, має бути концепція меморіалізації пам’яті в Україні, зокрема в Бабиному Яру, що має робити держава?
— Наша ідея полягає в тому, що це має бути не один, а три проекти. Проект ландшафтного впорядкування території Історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», Музей історії Бабиного Яру та Меморіал Голокосту.
У 2015 — 2016 роках відбувся Міжнародний архітектурний конкурс ідей створення Меморіального парку в Києві «Бабин Яр — Дорогожицький некрополь». Засновником конкурсу був Благодійний фонд «Українсько-єврейська зустріч» (Канада). Ідеї, представлені в роботах, які журі визнало найкращими, чекають на їхнє втілення. Важливо, щоб люди не просто заходили на територію сучасного парку «Бабин Яр» з’їсти морозиво в тіні дерев чи вигуляти свою собачку, а розуміли, що вони зайшли на пам’ятну територію. Без належного впорядкування всієї території заповідника будь-який проект спорудження тут меморіалу, хоч який би сучасний і новаторський він був, приречений стати меморіалом на смітнику. Торік до 75-х роковин розстрілів євреїв у Бабиному Яру державою було чимало зроблено для впорядкування центральних алей заповідника, реставрації пам’ятників, але загалом Бабин Яр залишається звичайним парком відпочинку радянського зразка. Власне, яким він і задумувався.
Цілком реально найближчим часом створити Музей історії Бабиного Яру, і для цього не потрібно гігантських коштів. Бо вже є приміщення — це будинок колишньої контори Лук’янівського єврейського кладовища по вул. Мельникова, 44. За основу майбутньої експозиції можна взяти виставку «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії», яка демонструвалася 2016 року в Музеї історії міста Києва. Її можна взяти за основу концепції майбутнього музею, яку вже можна обговорювати. До речі, ця виставка є онлайн: http://memory.kby.kiev.ua. 2016 року також було завершено і опубліковано дослідницький проект «Бабин Яр. Історія і пам’ять» (за редакцією Владислава Гриневича та Павла-Роберта Магочія), в якому брали участь історики, літературознавці, мистецтвознавці з багатьох країн. Тобто бачення нашої групи істориків проблеми меморіалізації Бабиного Яру базується на основі наукових досліджень і успішних проектів. Проблема в тому, що ці проекти виявились «непомітними» для державних чиновників, які можуть ухвалювати відповідальні рішення.
Знання історії важливо не лише для державних мужів, а й для кожного, бо воно допомагає зрозуміти, хто ми є на цьому світі, де ми стоїмо серед інших людей у цьому світі. Ми можемо жити у своєму середовищі, й нам може здаватися, що історія не потрібна. Але як тільки ви потрапляєте за межі свого міста чи за межі своєї країни, ви мусите, по-перше, аргументувати, спростовувати чи підтверджувати ті стереотипи, які існують в інших людей щодо твоєї країни, твоєї нації. І історія якраз допомагає в цьому розібратись і певною мірою зруйнувати, певною мірою щось конструювати. Але історія війни на сьогоднішній момент в усьому світі залишається болючою темою, не до кінця опрацьованою, не до кінця переосмисленою. А для України — тим більше, територія якої формувалась у процесі цієї війни, й ми мусимо просто робити цю історію інклюзивною, мультикультурною, й у такому розумінні її бачити. На жаль, ця історія в більшості не героїчна, а дуже трагічна
А музей Голокосту — це справді довготривалий важливий міжнародний проект. Його головне завдання — розповісти нашим дітям, що таке Голокост, і як ці події під час війни відбувалися у наших сусідів, і тут, в Україні. Чому це сталося та чому ми так довго про це мовчали. Тому важливо не обмежуватися лише історією 1941—1945 років. Так само, як і географією сучасної території України, а тим паче — Радянського Союзу. Бо як можна говорити про Голокост на Галичині, не розповівши про Голокост на території Польщі; або так само про долю євреїв у Чернівцях, не згадавши про політику Румунії? Як і багато інших подібних музеїв у різних країнах світу, він має реалізовуватися за активної участі держави, що має виступати тим координуючим і об’єднуючим центром.
До будь-якого з названих проектів фундація «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» може долучитися, якщо вони почнуть реалізовуватися. І вже можна буде вести діалог з інших позицій.
Але поки що в нас діалогу з організаторами «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» не виходить. Нашу групу істориків, усіх разом і кожного індивідуально, запрошували взяти участь у спільних засіданнях цієї фундації. Але на наші пропозиції, що це обговорення має бути відкритим, публічним, і позиція кожного учасника має бути задокументована й обов’язково врахована у майбутній концепції меморіалу, організатори відповіли відмовою. На жаль, результати обговорення концепції, яке відбулося 5 липня 2017 р., а також численні інтерв’ю у пресі фундаторів та співробітників Меморіального центру лише повторюють початкові заяви ініціаторів створити «центр пам’яті Голокосту на території колишнього Радянського Союзу, побудувати найбільшій у світі меморіальний комплекс на місці трагедії у Бабиному Яру в Києві». Що підтверджує прагнення ініціаторів проекту відтворити на рівні історичної пам’яті колишній радянський простір, тобто прислужитися сучасному російському імперіалізму.
«НЕДОЛУЧЕННЯ УКРАЇНИ ДО ПРОЕКТУ «СОБІБОР» СВІДЧИТЬ ПРО НЕЗНАННЯ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ»
— Пані Тетяно, можливо, ви чули новину про те, що ініціатори реконструкції Музею «Собібор» — Польща, Ізраїль, Голландія та Словаччина — відмовилися брати гроші від Росії, яка заявила про готовність зробити вагомий фінансовий внесок в облаштування цього меморіалу. Що ви скажете на це, може, й у нашому випадку потрібно відмовитись від російських грошей у будівництві меморіалу в Бабиному Яру?
— Я не знаю, чим у даному випадку мотивували відмову отримати російські гроші ініціатори цього проекту. Можливо, вони не хотіли показувати роль Червоної армії у звільнені цього села. А те, що Україна не долучилася до цього проекту, свідчить про незнання своєї історії. Тому що під час війни Собібор — це було українське село. І вже після війни звідти виселили українців. І ці євреї з мінського гетто, які підняли повстання у «Собіборі», теж були родом з України. І Аркадій Вайспапір, учасник повстання, колишній полонений червоноармієць, був родом із Херсонської області. Ця легендарна людина зараз мешкає в Києві, йому вже більш ніж 95 років. І хто про нього знає з людей, які не долучені до кола дослідників Голокосту? І Олександр Печерський, організатор повстання, колишній радянський військовополонений, теж родом з України, з Кременчука. Тоді завдяки втечі з табору смерті вижило 47 людей. Це — історія, про яку варто знати нарівні з історією про Матросова чи про «Молоду гвардію», — легендами, про які нам десятиліттями розказували. Інший момент цієї історії — те, що охоронцями цього табору були травниківці, більшість яких становили українці. Це був спеціальний підрозділ «СС» для охорони концтаборів, який набирався з радянських військовополонених, а потім — з цивільного населення Райхскомісаріату Україна. І це інша сторінка історії табору смерті «Собібор», яка пояснює, чому про цей табір смерті так мало у нас знають. Для України було б дуже престижно приєднатися до такого меморіального проекту і вшанувати пам’ять жертв Голокосту, зокрема й з України, збереженні пам’яті про учасників повстання, а також надати таким чином підтримку нечисленній українській громаді, яка ще мешкає у невеликому місті поряд з меморіалом у Влодаві.
«ЗНАННЯ ІСТОРІЇ ДОПОМАГАЄ ЗРОЗУМІТИ, ХТО МИ НА ЦЬОМУ СВІТІ...»
— Хотілось почути вашу думку про те, чому важливо нам усім, звісно, передусім державним діячам знати власну історію, і як цього домогтися, щоб ті знали історію народу, який вони представляють?
— Знання історії важливо не лише для державних мужів, а й для кожного, бо воно допомагає зрозуміти, хто ми є на цьому світі, де ми стоїмо серед інших людей у цьому світі. Ми можемо жити у своєму середовищі, й нам може здаватися, що історія не потрібна. Але як тільки ви потрапляєте за межі свого міста чи за межі своєї країни, ви мусите, по-перше, аргументувати, спростовувати чи підтверджувати ті стереотипи, які існують в інших людей щодо твоєї країни, твоєї нації. І історія якраз допомагає в цьому розібратись і певною мірою зруйнувати, певною мірою щось конструювати. Але історія війни на сьогоднішній момент в усьому світі залишається болючою темою, не до кінця опрацьованою, не до кінця переосмисленою. А для України — тим більше, територія якої формувалась у процесі цієї війни, й ми мусимо просто робити цю історію інклюзивною, мультикультурною, й у такому розумінні її бачити. На жаль, ця історія в більшості не героїчна, а дуже трагічна. Окрім тих, хто штурмував Рейхстаг, інша — дуже велика частина — сиділа в таборах ГУЛАГу, а ще були такі, хто носив форму німецького ворога. Також були люди, які просто хотіли вижити. А мільйони людей взагалі нічого не можуть розказати, бо їх вбили, й вони не зрозуміли — коли, як, чому і за що. Вони мовчать...
