Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чому ЗаЛК намагаються повернути в держвласність?

Експерти називають «продаж» проекту будівництва алюмінієвого заводу росіянам «ситуативним рішенням корумпованої влади»
30 травня, 2012 - 00:00

28 травня — особлива дата майже для всіх металургів — День народження технології електрошлакової переплавки (ЕШП), яка більше 50 років тому прижилася в цехах найбільших сталеливарних компаній світу і до цього дня не здала своїх позицій. «Печі ЕШП сьогодні працюють на метзаводах США, Німеччини, Франції й Австрії. Нову піч недавно введено в експлуатацію в Росії для виконання замовлень машинобудування. ЕШП-печі великого обсягу (до 25 тонн) будує Китай. Отже, електрошлакова переплавка для металургів, як і раніше, на часі», — говорить провідний інженер центральної заводської лабораторії ПАТ «Дніпроспецсталь» Станіслав Давидченко.

Тим часом ця унікальна технологія має суто українське коріння. Розробили її фахівці київського Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона, а впровадили у виробництво металурги згадуваного вже запорізького заводу «Дніпроспецсталь» (1958 р.). Це, до речі, було перше промислове використання електрошлакової переплавки не лише в українській, але і в загальносвітовій практиці.

Як будь-яке ноу-хау такого рівня, ЕШП мала як прихильників, так і противників. «Для металургів середини 1950-х електрошлакова переплавка була справжнім котом у мішку, адже запропонували його зварювальники, а не сталевари», — згадують безпосередні учасники тих далеких подій. Але вже перші плавки новою методикою змусили скептиків замовкнути. Отримана сталь відрізнялася чудовою щільністю й однорідністю, а головне — низьким рівнем забрудненості неметалічними вкрапленнями. Досягти таких вражаючих результатів сталеварам ще не вдавалося.

Переваги електрошлакової переплавки гідно оцінили і в Москві. Незабаром нова технологія з’явилася майже в усіх великих металургійних центрах СРСР. Під наглядом українських інженерів її успішно освоїли в Челябінську і Волгограді, на підмосковних заводах «Електросталь», «Серп і Молот». Але перший в Союзі (та й у Європі) спеціалізований цех із виготовлення сталі методом електрошлакової переплавки побудували саме в Україні, на території заводу «Дніпроспецсталь».

Складніше було отримати міжнародне визнання. «Звістка про те, що на українському заводі освоюють електрошлакову переплавку, швидко облетіла весь металургійний світ, після чого до України потягнулися делегації із США, Франції, Великобританії та інших розвинених країн», — згадує безпосередній учасник тих подій, кандидат технічних наук Сергій Казаков. А 1970 року уклали і перший міжнародний контракт про продаж технології ЕШП і всього необхідного устаткування шведській фірмі «Авеста». Для допомоги в освоєнні нового виробництва до Швеції навіть відправили групу фахівців із Києва і Запоріжжя, у складі якої був і Сергій Казаков.

1971 року один із найбільших у світі виробників сталі — японська компанія «Ніппон Стіл Корпорейшн» — організував тендер зі створення комплексу ЕШП для виробництва злитків масою до 40 тонн. Нашим фахівцям — співробітнику ІЕЗ ім. Є. О. Патона Олексію Богаченку і працівнику «Дніпроспецсталь» Миколі Міняйлу — вдалося довести японцям перевагу української схеми плавки злитків ЕШП порівняно з технологіями західних конкурентів: американської фірми «Лукенз Стіл», англійської «Брітіш Стіл Корпорейшн», австрійської «Інтеко» і деяких інших виробників металургійного устаткування.

— Американським і британським фахівцям не вдалося усунути головного дефекту їх виробничої технології — прискореного плавлення центрального електроду і, як результат, утворення макродефектів у осьовій частині злитка. Схема плавки ЕШП, розроблена київськими і запорізькими інженерами, такі дефекти виключала, тому її було вибрано японцями, — говорить Сергій Казаков.

На жаль, українська металургія вже давно поступилася першістю у сфері ЕШП своїм колишнім учням — німцям, французам і американцям. Сьогодні провідним виробником продукції за методом електрошлакової переплавки вважають австрійську компанію «Інтеко», а не українські підприємства. Нам залишилися лише спогади.

ПОВОРОТ

Висока енергомісткість виробництва сьогодні є однією з основних проблем вітчизняної металургії, підриваючи конкурентоспроможність галузі на зовнішніх ринках. Не витримуючи суперництва з іноземними виробниками, деякі заводи вимушені згортати своє виробництво, а то й зовсім зупинятися.

Така доля спіткала, приміром, Запорізький алюмінієвий комбінат. Нинішня українська влада, що знищила це стратегічне підприємство високими енерготарифами, нині намагається повернути ЗАлК у держвласність і знайти йому нового ефективнішого власника. Але чи захочуть інвестори вкладати кошти в застаріле виробництво комбінату, що не працює, велике запитання.

Експерти зазначають, що Запорізький алюмінієвий комбінат практично зупинений, а енергомістке металургійне обладнання, за технологією, не повинно довго простоювати (інакше воно стане непридатним). Лише на відновлення виробничих агрегатів і повторний запуск ЗАлКу вже зараз потрібні дуже великі кошти.

Проблеми у єдиного в країні виробника первинного алюмінію розпочалися 2005 року після скасування урядом своєї колишньої постанови про енергопостачання ЗАлКу за пільговими тарифами, внаслідок чого енергетична складова в собівартості продукції комбінату перевищила 80%.

Власник підприємства — російська компанія «РУСАЛ», вирішила, що за такої ситуації вигідніше буде просто зупинити виробництво, що стало збитковим, аніж вкладати кошти в його модернізацію (аналогічну політику керівництво «РУСАЛа» проводить у всіх країнах присутності компанії, зокрема і в Росії). Сказано — зроблено! Сьогодні на Запорізькому алюмінієвому комбінаті працює лише 500 осіб із колинього 7 тисячного трудового колективу.

КОМЕНТАР

Володимир ЛАНОВИЙ, екс-міністр економіки, голова Фонду держмайна України 1997—1998 рр.:

— Запорізький алюмінієвий комбінат був проданий російським власникам із обов’язковою умовою — побудувати паралельний комбінат із переробки глиноземних руд Миколаївського заводу саме в Україні. Адже і тоді, й нині ми реекспортуємо наші глиноземні руди до Росії, де вони вже переробляються на алюміній. А це невигідно Україні.

Російська сторона підписала цю угоду й мала виконати зобов’язання. Вже пройшло достатньо часу ( ЗаЛК був проданий російській групі «СУАЛ» 2004 року. — Ред.), а жодних кроків у будівництві нового заводу не зроблено. Тому українська сторона може формально вимагати скасування угоди про передачу ЗаЛК.

Питання про повернення в державну власність ЗаЛК постало саме зараз, на мою думку, через напруження україно-російських стосунків. Можливо, націоналізація ЗаЛК — це аргумент України у схилянні російської сторони до поступливості щодо українських вимог. Хоча я не виключаю, що вся ця історія почалася через спокусу для українських бізнесменів купити цей завод.

Однак вся ця історія з ЗаЛК, на мою думку, й так погано пахне вже 8 років. Я гадаю, що росіяни ніколи й не збирались виконувати умови угоди приватизації, вони просто забрали проект будівництва нового алюмінієвого комбінату в Україні під себе, щоб його не будували, а продовжували ретранспортування нашого миколаївського глинозему до Росії. Очевидно, 8 років тому наша влада при продажі ЗаЛК проігнорувала цей ризик. Було прийняте очевидно ситуативне рішення Президента, глави уряду і голови Фонду держмайна щодо визначення покупця й умов проведення конкурсу на приватизацію ЗаЛК. Утім, це не дивно. Адже вже відома така ж історія з продажем, фактично, в одні руки українських НПЗ. Яскравим прикладом тут є ставлення російських власників до українських нафтопереробних заводів. Після купівлі вони запустили їх «у довге плавання»: постійно щось ремонтують, переобладнують тощо. Головне, що ці заводи не купують нафту і не переробляють її. Одеський НПЗ виступає тепер лише транспортною гілкою, бо на території заводу є термінал. Там просто вантажать нафту і відправляють за кордон на Піренейський, Балканський півострів через море. Росіяни купили наші НПЗ, щоб зупинити їх і поставляти в Україну російське паливо та паливно-мастильні матеріали, яких у РФ перевиробництво.

ЗаЛК — невеликий завод. Собівартість виробництва тут дуже висока через малі об’єми. Я не вважаю ЗаЛК дуже привабливим об’єктом. Але при низьких спеціальних тарифах на електроенергію він може стати прибутковим. Достатньо лише створити відповідні умови для бізнесу і пропонувати відкритий конкурс. Мають бути спеціальні енерготарифи. Так роблять у всьому світі, адже алюміній є висококонкурентним продуктом на міжнародних ринках. Нам таких якісних металів не вистачає в експортному кошикові.

Алла ДУБРОВИК, «День»
Андрій ГАЙДАЙ, Запоріжжя
Газета: 
Рубрика: