Історія європейського курсу України дає підстави говорити про те, що його успіх залежить переважно від трьох факторів: внутрішніх перетворень над Дніпром, здатності ЄС до «відкриття» на Україну та від російського чинника. Перші роки незалежності були прикладом, коли останній із них унеможливлював прогрес на шляху Києва до Брюсселя. Скандальні заяви щодо України з боку низки провідних політиків ЄС, які піддавали під сумнів незалежність України від Росії, свідчили про велике значення російського фактора. Після підписання українсько-російських угод 1997 року він поступово втрачав значення, а з 2004 року цей процес набрав обертів. Традиційно проросійське налаштування Берліна чи Парижа перестало мати критичний вплив на єврошанси Києва. Загалом дедалі очевиднішим є те, що вирішального значення набирає фактор реформ в Україні, а два інших відіграють хоч і важливу, але лише додаткову роль.
Існують щонайменше три сфери, в яких вплив російського чинника є суттєвим. Першою є газовий сектор, де залежність Києва загальновідома. Але навіть у цьому разі проведенння з боку України комплексу заходів могло б суттєво її мінімізувати. Імплементація ІІ і ІІІ енергетичного пакетів ЄС, обмеження споживання сировини, диверсифікація джерел постачання газу — все це напрямки роботи, реалізації яких за наявності політичної волі Москва протидіяти не зможе.
Оскільки названі заходи самостійно провести Україні дуже важко, суттєвим є активність ЄС у її підтримці. Правдою є те, що Київ модернізує свій газовий сектор здебільшого декларативно, лише імітуючи виконання зобов’язань перед Енергетичним співтовариством, а диверсифікація та запровадження енергоощадних технологій поки що нагадують wishful thinking. Але також правдивим є те, що Україна чекає конкретнішої допомоги з боку Брюсселя, ніж доволі обтічні декларації та обіцянки. Звичайно, рацію мають ті посадовці ЄС, які говорять про непрозорість використання фінансової допомоги ЄС в українській енергетиці. Але за наявності відповідного бажання можна було обійти і цю непрозорість, застосовуючи особливі заходи контролю і моніторингу. Відсутність такої волі — це сигнал Києву того, що з російським фактором слід розібратися віч-на-віч.
Другою сферою, в якій чинник Росії відіграє велику роль, є інформаційний простір. Досвід країн Центральної Європи показує, що успіх процесу інтеграції з ЄС безпосередньо залежить від створення суспільних підстав для цього. Експансія «Русского мира» над Дніпром доволі відома. Також відомі її негативні, з погляду просування України до ЄС, наслідки. За таких інформаційних обставни цивілізаційний вибір громадян України на користь Європи піддаватиметься великим сумнівам. Недоліки політики Києва в цьому контексті очевидні. Більше того, поки що складно говорити про політику: наразі, скоріше, маємо низку доказів на протилежні дії, які сприяють подальшому вкоріненню українського культурного простору в простір «Русского мира».
Втім, на цьому тлі ще чіткіше, ніж у газовому питанні, видно помилки політики Брюсселя щодо України. За великим рахунком, ЄС не запропонував жодного масштабного проекту, який міг би суттєво допомогти у зламі умовної монополії російського інформаційного потенціалу над Дніпром. Складається враження, що низка заходів, реалізованих з ініціативи або з допомогою ЄС і спрямованих на створення суспільних передумов для інтеграції України з ЄС, має формальний характер. Це означає, що, попри зрозумілу користь від них, істотних ефектів вони принести не можуть взагалі. Водночас мало що відомо про спроби Брюсселя системно протидіяти стереотипам щодо євроінтеграції, які там мають місце, особливо в південно-східних регіонах. А може, варто було б запропонувати кільком центральним телеканалам співпрацю в цьому напрямку?
Доречно додати, що окремі політики й чиновники країн ЄС припускаються непродуманих кроків, які дають привід негативно сприймати ЄС українською громадськістю та укріплюють переконання про те, що «Європа нас не чекає». Прикладами цього є питання так званого бойкоту Євро-2012, а також низка випадків хамського ставлення до громадян України з боку прикордонних служб. Безумовно, вирішення цих питань не зніме основних проблем на шляху Києва до Брюсселя, але могло б бути реальним козирем для створення сприятливого суспільного фону. А складається враження, що ці моменти взагалі не турбують європейців.
Нарешті, третьою «російською» перешкодою на європейському шляху України є торговельні ускладнення у співпраці з північним сусідом. Немає сумнівів щодо того, що заборони з боку РФ на імпорт тих чи інших товарів з України мають геополітичний підтекст. Москва дає чіткий сигнал: інтеграція з ЄС обернеться проблемами на російському ринку. І потрібно визнати, що навряд чи Кремль відступатиме від цієї тактики. Таким чином, Київ мусить розуміти, що то буде ціна за його «європейський» вибір, яку вже заплатили країни Центральної Європи і не шкодують про це. Можна навіть зробити припущення, що через специфічне сприйняття України Росією тиск Кремля на українські товари буде сильнішим за аналогічні дії щодо польського чи литовського експорту. Незважаючи на можливості амортизації наслідків такої політики Росії за допомогою інструментів СОТ та виснажливих двосторонніх переговорів з Москвою, жертви неминучі. Але досвід розширення ЄС показує, що подібні жертви не бувають марними, хоч винагороду приносять згодом. Крім того, неподоланим міфом є переконання про начебто значне обмеження торгівлі з РФ унаслідок інтеграції України з ЄС. Цього не відбудеться, бо це невигідно для самої Росії.
Багатоаспектність проблеми російського фактора в євроінтеграції України підштовхує до виділення основних моментів. По-перше, його вплив на європейський курс Києва поступово зменшується і водночас надалі залишається перебільшеним, ба навіть демонізованим. Слід особливо наголосити на тому, що на ключові кроки України, які є необхідними для інтеграції з ЄС (реформа держуправління, боротьба з корупцією, дотримання демократичних стандартів), Москва не має реального впливу. По-друге, можна виділити лише три чутливі сфери, в яких чинник РФ грає суттєву роль: газову, інформаційну і торговельну.
По-третє, розглядаючи вплив російського фактора на інтеграцію України з ЄС, очевидними стають недоліки української політики Брюсселя. Його промахи помітні особливо в газовій та інформаційній сферах. Водночас приклади неефективності української політики ЄС у жодному разі не можуть пояснювати невдач Києва. Відповідальність за це лежить лише на Україні, також у контексті подолання впливу російського фактора. Однак складається враження, що в країнах ЄС у процесі розроблення стратегії дій щодо України неповною мірою зважають на тутешні реалії. Проте якби їх брали до уваги належним чином, то це зумовило б великі позитивні результати в майбутньому.
Із 1991 року російський фактор для європейського курсу України пройшов суттєву еволюцію, яка полягала переважно у зменшенні його значення як для Києва, так і для Брюсселя. Утім, в обох столицях ще присутній елемент своєрідного лицемірства, коли здебільшого надуманими наслідками для відносин з Росією чи її можливою реакцією пояснюється відсутніть реформ або тих чи інших заходів. Хоча основні міфи, що пов’язані з російським фактором, подолано, потрібно переступити через наступні перешкоди, які мають уже більш конкретний і практичний вимір. Схоже, причому в Україні особливо, що усвідомлення цього повною мірою ще немає.
