З початку серпня цього року відома волонтерка, російська журналістка Анна Домбровська почала доставляти на схід щотижня 5 тис. примірників «Дня». Колосальна робота для медіаволонтера. Ще з липня, як вже писав «День», Анна розповсюджувала жителям прифронтових міст і сіл 9 тис. газет «Вісті Донбасу» та 1 тис. примірників «Дня». А з минулого місяця, за підтримки в доставці від Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» та творчого об’єднання «Музбат», її зусиллями 5 тис. наших газет на тиждень безкоштовно отримують мешканці сходу. І це ще не межа. За словами волонтерки, через недостачу газет ще кілька населених пунктів прифронтових сіл їхнім гуманітарних громадським проектом з доставки преси не охоплені. Щоб це виправити і збільшити тираж з доставки газети, Анна оголосила на своїй сторінці у «Фейсбуці» акцію зі збору коштів. Яким маршрутом розходиться газета та як реагують читачі? Хто з людей і чому фінансово підтримують Анну, жертвуючи свої кошти? І чому до боротьби з російською пропагандою на сході Україні долучаються передовсім росіяни? Про це ми поговорили з Анною Домбровською, яка днями, перебуваючи у столиці, завітала в редакцію «Дня».
— Зараз газета «День» надходить у 100 точок розповсюдження на сході — від Мар’їнки до Торецька, — розповідає Анна Домбровська. — Якщо детальніше говорити про наш маршрут, то від Мар’їнки далі їдемо в Красногорівку, Первомайськ і Піски. За ними — в Авдіївку, та найбільш передову точку Кам’янка, де живе лише сотня людей. Розумієте, від Кам’янки до передової — лише 800 метрів, а наступні населені пункти вже окуповані. Але ці 100 людей, які регулярно від нас отримують газети і хліб, неймовірно вдячні. Вони із задоволенням читають українські газети, і говорять, що фактично лише в такий спосіб мають зв’язок з Україною. Далі за нашим традиційним маршрутом — Верхньоторецьке. До речі, це важливий пункт, адже його частина окупована. Розумієте, газети, які ми доставляємо, йдуть на окуповану територію. Це дуже важливо. Люди читають, діляться враженнями... Фактично, в них з’явилася можливість отримувати українську інформацію в окупації. Причому якісну газету, яку, прочитавши, можна передати іншому. Далі ми заводимо пресу в Новгородське і Торецьк.
На жаль, в Авдіївку, Торецьк і Новгородське ми зараз роздаємо лише по 100 примірників, бо їх, навіть за накладу в 5 тис., не вистачає. Повністю не охоплені газетами ще кілька сіл, які знаходяться недалеко від маршруту. В цих селах щонайменше 30 точок для розповсюдження газети. Тому з жовтня хочемо спробувати зібрати гроші на 7 тис. примірників «Дня». Коли роздаємо газети і бачимо реакцію читачів, розуміємо, що це дуже правильна і необхідна для них гуманітарна допомога. Фактично люди в один ряд ставлять хліб, картоплю, цибулю і... «День». Наприклад, останній раз, коли розвозили газети в Красногорівку, до нас підійшла жінка і попросила кілька примірників саме газети «День». Вона знає, що ми доставляємо й кілька місцевих видань, але хотіла почитати саме «День», бо любить вашу газету. Сказала, що для неї прочитання «Дня» — це краще, ніж подивитися новини. Насправді, дійсно, ви подаєте настільки якісно іншу журналістику, аніж ту, до якої місцеві мають доступ, що люди на таку пресу відчувають «інформаційний голод». Фактично вони через вас бачать об’єктивну картину — про події в Україні та світі. Це ж не пропаганда. Це якісна українська преса. Тут багато тем про суспільство, політику, міжнародні події, а особливо читачі зі сходу цінують рубрики культури та історії.
Тому ми розповсюджуємо із всеукраїнських видань саме «День» і будемо продовжувати це роботи, збільшуючи тираж. Знаєте, нам буває закидають, що, мовляв, нереально розвести такий наклад. Я відповідаю просто. Як розповсюдити таку кількість газет? Необхідно прокинутися о 6.00 ранку, завантажити газету, розвезти її маршрутом Мар’їнка — Красногорівка і повернутися на місце. А потім ще раз завантажити газети і розвезти по другому колу. Додому раніше 20.00 повернутися не вдається. До речі, ми ж ще на додачу беремо хліб та інші необхідні для людей речі.
— На медіаволонтерство ви збираєте кошти найперше через свою сторінку у «Фейсбуці». Хто ці люди, які регулярно допомагають? З яких вони країн?
— Ви знаєте, мені, як росіянці, дуже важливо, що велику кількість грошей насправді передають з Росії в рублях. Переконана, що це дуже важливо для самих росіян, які вважають за необхідне боротися з російською пропагандою принаймні у такий спосіб — жертвуючи кошти на придбання і розповсюдження в зоні АТО якісної української преси. Вони допомагають як можуть. Власне, першочергова ідея у нас була — боротьба з російською пропагандою на сході України. І передусім, насправді, було б добре, щоб у цій боротьбі нам більше допомагали самі росіяни — громадяни країни-агресора. Так і відбувається. Ці люди не згодні з політикою Путіна, вони виступають проти «інформаційного меню» його медіа... тому й допомагають. Деякі росіяни пишуть, що ми для них — це вже давно не просто можливість боротися з пропагандою, а прямий обов’язок. Навіть бідна людина може перевести 50 рублів (приблизно 20 гривень) і купити 20 газет. Мені дуже приємно, що нашу ініціативу підтримав російський журналіст Аркадій Бабченко. Завдяки його постам у соціальних мережах ми розширили російську аудиторію волонтерського проекту. Він, не роздумуючи, нас вже кілька разів сильно нам допоміг. Буквально днями сказали йому, що плануємо збільшити наклад розповсюдження «Дня», і він тільки підтримав цю ідею, сказав, що принципово важливо, щоб допомагали саме росіяни.
У список країн, громадяни яких переводять гроші на друк газет, входять: Україна, Росія, США, Канада, Ізраїль, ЄС і країни Балтії. Йдеться про простих, не публічних людей. І про маленькі суми. У нас є частина людей, які в міру своїх можливостей регулярно і системно намагаються надсилати кошти для волонтерської справи. З деякими я вже познайомилася особисто, з деякими розмовляли через інтернет. Є одна пані, яка нам регулярно переводить 3 тис. рублів, так от вона живе в Магадані. І з 2014 року ця пенсіонерка постійно допомагає. Буває збір коштів затягується, а бува навпаки — швидше надходить сума, ніж ми думали. Наприклад, днями нам суттєво допоміг згаданий вже російський журналіст Аркадій Бабченко, і ми швидко зібрали гроші на ремонт паливної системи машини медслужби. Ми прийшли у Галицьку синагогу у Києві, де була зустріч читачів із Бабченком. Вхід — пожертва від ста гривень. В кінці зустрічі Аркадій сказав, що всі ці гроші передасть нам, бо знає, що вони саме зараз дуже нам потрібні. Це була сума майже в 6 тис. гривень.
— Ваша важлива для України волонтерська діяльність, вочевидь, не залишиться непоміченою в спецслужбах РФ...
— Знаєте, напевно. Але я планую повернутися в Росію лише після перемоги над режимом Путіна. Можливо, ми там дійсно вже на «особливому рахунку», але поки правитиме нинішній режим, повертатися в Росію не буду. Я намагалася там проти нього боротися, брала участь у мітингах та публічних акціях, зокрема була на Марші миру 21 вересня 2014 року, на який вийшло 50 тис. людей. І що — це зупинило війну? На жаль, ні. Російська влада показала, що їй байдуже... Вона не звертає увагу на думку людей. Тому я вирішила, що коли там не виходить боротися, будемо намагатися бути максимально корисними тут, в Україні, на лінії розмежування.
— Редакція «Дня» через вас передала книжки зі своєї Бібліотеки для мешканців сходу. Куди їх повезете і яка взагалі ситуація в зоні АТО з публічними бібліотеками?
— Так, дякуємо головному редактору «Дня» Ларисі Івшиній за книги і «Маршрут №1», обов’язково передамо їх читачам сходу. Насправді, цілеспрямовано стежити за станом справ у бібліотеках, на жаль, часу немає. Але те що знаємо — то бібліотеки та школи дійсно потребують якісної літератури. Коли в минулі роки «МузБат» привозив на схід книги, зокрема ваші «Підривну літературу» та «Бронебійну публіцистику», їх із великою вдячністю приймали у школи та бібліотеки, читали й перечитували. А книжки, зокрема «Катастрофа і тріумф. Історії українських Героїв», «Котел», або Справа без терміну давності», «Україна Incognita. ТОП-25» та інші, які Лариса Івшина передала нам при зустрічі, скоріше за все, відвеземо в село Новобахмутівку Ясинуватського району Донецької області. В цьому селі, до речі, до нас якось підійшла вчителька математики і попросила реквізити про війну для шкільного краєзнавчого музею. Тобто, попросила, щоб ми передали їм якісь осколки для музею. А ми натомість знайшли саперів, які звільняли від небезпечних знахідок саме їхнє село, і попросили передати смертоносний метал не звідкілясь, а саме реально з околиць цього села. Це буде реальний, справжній експонат новітньої історії краю, який передали до музею самі ж сапери. І цю, здавалося б маленьку історію маленького села, треба знати і вшановувати, бо ж це, по суті, фрагмент новітньої історії всієї України. І книжки на історичну тематику, які передав «День», будуть саме там важливою гуманітарно-просвітницькою підтримкою.
P.S. Від редакції: Спасибі, Аню!
