Приморський напрямок. Терикони, шлакові гори, степи, заводи і море. Ще чотири роки назад у невеличких селищах, які тут розташовані майже впритул один до одного, були затишні курорти. Мілкі води узбережжя приваблювали сім’ї, які везли сюди своїх дітей. Широкине було одним із таких селищ, в якому нині немає жодного вцілілого будинку і до якого повертатися заборонено. Поруч із Широкиним розташоване селище Бердянське, яке не завжди помітне на мапі. Сюди вже повернулись близько 90 мешканців. Потрошки заживляють вони рани війни. Та загроза обстрілів тут існує постійно. Фронт тут впирається в Азовські хвилі, про що зайвий раз натякають таблички «Акваторія замінована!», а війна витискає смерті майже по одному-двох загиблих на день.
«НЕ КУЛЕЮ, А СЛОВОМ»
Поїздки спецкора «Дня» на Донеччину разом із високо мобільною групою внутрішніх комунікацій морально-психологічного забезпечення, відвідав позиції навколо Широкиного. Військовослужбовець Олександр Хоменко провів нас по позиціям і селищам, де базуються бійці. Він визнає, що спочатку місцеве населення ставилось до українських солдат з підозрою. Тому сприяла і не завжди однозначна поведінка деяких батальйонів на початку війни. «Їду і бачу в дзеркало, як мені дулі крутять, — говорить Олександр Хоменко. — Тоді я вирішив, що маю спілкуватися з людьми. Почав з того, що вітався з абсолютно кожним мешканцем. Забороняв продавати горілку. Був тут «притончик». Прийшлось поспілкуватись із дівчатами, які цим займалися, щоб у жодному разі не розповсюджували алкоголь. Тепер місцеві мені інколи то абрикос принесуть, то ще щось із власного городу. Люди відчули, що на зміну хаосу війни приходить порядок. Це вселяє в них довіру. Люди перелякані. Багато хто з них чекав на Путіна. Як їх переконати? Тільки спілкуванням. Не кулею, а словом».
Перекладини щелеп та прямий свинцевий погляд військового дійсно навіть візуально вселяють впевненість. Та спогадами він ділиться неохоче. Здебільшого на війні пан Хоменко бачив біду, про яку йому розповідати не хочеться. Тут і на землі, й на морі, і в самих людях борються різні стихії. Як і радіохвилі — то російських, то українських станцій.
Після смачного обіду (аспект дуже важливий на фронті) ми вирушили до танкістів. Їхні позиції сховані подалі від самої лінії фронту. Озброєння відведене на належну відстань згідно із відповідними домовленостями. Тут ми познайомилися з львів’янином із позивним «Монар». Він є командиром окремої танкової роти на приморському напрямку. Молодий хлопець у якого в підлеглих часто зустрічаються військові на кілька десятків років старші від нього. Поки представники Генштабу спілкувалися з військовослужбовцями, «Монар» ділився з «Днем» своїми думками: «Щодо боєздатності танкових бригад, я можу говорити по нашому напрямку. За час, коли виникла домовленість не використовувати важку артилерію, танки, ми суттєво наростили танкову міць. І це стосується не лише техніки. В особовий склад прийшли молоді контрактники. Їх на зборах довчили старші, раніше мобілізовані військові, передали досвід. Якщо говорити про навчання, то тепер на практиці хлопці за контрактом показують показники набагато вищі, ніж були у мобілізованих. Це безперервний процес навчання. Приходять нові — старі їх навчають, і так далі. Триває постійний процес накопичення досвіду. Навчання у нас відбувалися на Широкому лані починаючи від злагодження екіпажів і закінчуючи бригадним злагодженням — від теорії до практики. Як-то кажуть — складно у навчанні, легко в бою. В бою легко не буває, але готовим треба бути до всього. Наш підрозділ на Широкому лані використовувався як загальновійськовий резерв, тобто бригади працювали по всьому фронті. Результатами навчань я особисто задоволений».
ДАМО ВІДСІЧ
Факт відведення важкого озброєння, притому, що постійно з’являється інформації про наявність танків у ворога поблизу із лінією розмежування, вселяє занепокоєння. Чи встигнемо відреагувати, якщо противник розпочне наступ?
«Якщо відбудеться наступ ворога, то тут не можна голослівно казати як легко чи ефективно ми зможемо його відбити, — відповідає «Монар». — Все залежатиме від місцевості потенційного прориву, умов погоди тощо. Тим більше, коли йдеться про наступ, то противник для атаки з самого початку передбачає перевагу своїх сил один до трьох — тобто проти кожного з наших танків буде стояти три їхніх. Лише за таких умов вони будуть наступати. На кожну роту буде як мінімум наступати батальйон. Сам я переконаний, що ми зможемо їм дати відсіч. І переконує мене в цьому низка факторів. Перше за все, ми наростили відповідну міць. Ми досконало знаємо місцевість і розглядаємо цілий спектр можливих сценаріїв розвитку подій».
Не оминули ми в бесіді вже класичної теми стандартів НАТО та наскільки відчуває звичайний боєць на собі їхнє впровадження. «Монар» зазначив: «Якщо ви помітили, у нас здебільшого серед командирів молоді хлопці. Молоді більш тягнуться до сучасного, вбирають, як губка. Тому, коли говорять про стандарти НАТО, про нові способи ведення бойових дій, вони буквально загораються цим. Старші офіцери, звичайно, мають великий досвід і багато чого нас вже навчили. Та вони автоматично тягнуться ще до тієї радянської системи. Молоді хлопці, включаючи і офіцерів, і особовий склад, з більшою перспективою дивляться на стандарти НАТО. Дуже приємно, коли старший за віком офіцер вміє дати екзамен самому собі, переглянути свої шаблони і, відповідно, адекватно сприймає нові виклики. Все ж таки необхідно поєднувати безцінний досвід старших офіцерів і свіже бачення «нової крові» військових. Не будемо забувати, що триває не просто війна, а війна гібридна, в якій заздалегідь ворог змішує фарби, навмисне намагається спотворити сприйняття загалом дійсності і таким чином виграти перш за все за рахунок, з одного боку, блефу, а другого — грубої сили».
«Щодо стандартів НАТО, то я можу із впевненістю сказати, що військові відчувають зміни, — продовжує думку «Монар». — Почнемо навіть із елементарного, але важливого моменту — добових сухих пайків. Те, що було раніше, і зараз, просто порівняти неможливо. Це просто небо і земля. Зараз хлопці навіть дивуються, що ці сухі пайки вже гарячі й не треба якісь вогнища палити. І головне — від них не болять шлунки. Це деталь, але вона дуже важлива. Поступово вимоги до побуту військового підвищуються. Це ж стосується і бойового сектору. Дуже багато дають нам зокрема спільні навчання».
Взагалі питання вступу до НАТО і дотримання стандартів НАТО — це речі, безумовно, взаємопов’язані, але не настільки, як це інколи доноситься. Існують країни, які є членами Альянсу, але й досі так і не досягли стандартів НАТО повною мірою. Ми ж — країна, яка четвертий рік протистоїть російській армаді.
«Тут є позиції, де ми чуємо не лише про що говорять на тій стороні, а й бачимо, як там борщі варять, — уточнює «Монар». — У такій ситуації, коли ворог дивиться на тебе впритул, дуже важливою є хвиля патріотизму. Це невловиме піднесення, яке важко описати без пафосу. Хлопці на цьому й тримаються. Тут вже ніякими стандартами не виміряєш цей аспект. Важливий момент: ми не загарбники. Ми обороняємось. І це наш плюс».
ПІВТОРА ТИЖНЯ СПЕЦКОР «ДНЯ» ВАЛЕНТИН ТОРБА РАЗОМ ІЗ ПРЕДСТАВНИКАМИ ГЕНШТАБУ ПЕРЕБУВАЛИ НА ПЕРЕДОВІЙ НА ПРИМОРСЬКОМУ НАПРЯМКУ. ТУТ ПРОМИСЛОВІСТЬ І КУРОРТНА ПАСТОРАЛЬ МЕЖУЄ З ВІЙНОЮ, ЯКА МІЦНО ВЧЕПИЛАСЬ У ЦЕЙ КОЛИСЬ МИРНИЙ КРАЙ
Міць танка, на жаль, не можливо передати на фото. Він постійно здається меншим ніж є насправді. На завершення розмови ми запитали у «Монара», чому саме він пов’язав себе з цим велетнем, на що він відповів: «Танк — це ударна сила ЗСУ. Як казав один генерал, танк — це кулак, який виб’є зуби будь якому ворогу. Моя душа лежить до танка. Більше, ніж до стрілецької зброї. Люблю міць, потужність. Якщо навчитись правильно керувати цією міццю, то можна ефективно захищати свою державу. Наполеон дуже полюбляв гармати, артилерію. Якби він жив зараз, то, переконаний, що так саме полюбив би й танк».
ДАЛІ БУДЕ...
Повертаючись із фронту, я і представники Генштабу на шляху до Києва робили свій «розбір польотів», ділились враженнями і думками.
«Робота нашої групи своєї мети досягла, — говорить «Дню» старший офіцер відділу оперативного психологічного супроводження підполковник Сергій Черевичний. — Нам зокрема вдалося налагодити комунікацію між солдатами та керівною ланкою вищого штабу. Приємно те, що військові цілком довіряли нашій групі. Не було зайвих підозр чи закритості. Це дозволило більш глибше ознайомитися з проблемами військових та максимально допомогти. Солдати розповідали про побут, про відносини зі своїми командирами, задавали питання правового та організаційного характеру — від особливостей проходження служби до соціальних гарантій від держави. Багато моментів було вирішено прямо на місці. Для нас особливо приємно те, що бар’єр між вищим штабом і рядовими військовими таким чином розмивається. Від цього значно підвищується ефективність комунікації. Таким чином наш девіз «Почути, підтримати, допомогти» реалізується на практиці. Ось ми зараз вже в Києві, а до нас і досі звертаються солдати. Телефонують, пишуть у Viber, дякують і тримають у курсі вирішення їхніх питань. Нас на фронті дійсно чекають із відкритими обіймами. Цією роботою ми займаємося вже два роки і плануємо наступні поїздки для того, щоб жоден куточок фронту не залишився поза увагою».
Відрядження на лінію фронту приморського напрямку добігло кінця. Та, на жаль, шпальти не зможуть вмістити всіх вражень і спостережень від півторатижневого вояжу казармами й окопами, де життя має особливий темп і присмак військових сніданків, бліндажної землі та металу озброєнь. Варто від’їхати від позицій на десяток кілометрів, як про війну нагадують лише блокпости. Столиця ж взагалі зустрічає вечірніми вогнями та якимось безперервним святом, що погружає в інший паралельний світ безтурботності на тлі щодобових зведень з фронту про поранення і втрати.
