Ухвалений минулого тижня депутатами кодекс поведінки чиновника — документ відверто декларативний. Але, як багато документів такого роду, досить непоганий при формальному розгляді. Все в ньому добре. Інша справа — дотримання цього закону. Так само як і можливість застосування покарань щодо чиновників, які провинилися.
Авторами закону були нардепи найрізноманітнішої політичної орієнтації — четверо бютівців, комуніст і регіонал. Зворушлива єдність думок стосовно того, що для чиновника добре і погано, вилилася в закон, явно списаний де в чому з «Морального кодексу будівника комунізму». Який, як відомо, був документом рекомендаційного характеру, складеним у формі мало не церковного повчання.
Новий закон поширюється на фактично всіх чиновників, суддів і навіть депутатів, хоча на останніх — суто формально. Натомість і генпрокурор, і судді, і губернатори підпадають під дію закону і можуть бути звинувачені у його порушенні. Наприклад, якщо вони висловляться з приводу політичних поглядів, релігійних та інших переконань інших осіб. Також їм наказано діяти неупереджено у відносинах із громадськістю, незважаючи на особисті інтереси.
Розглянемо основні статті закону-кодексу. Ось стаття 6. Вона зобов’язала чиновників дотримуватися існуючих законів і старанно їх виконувати. І що ж? Якими каральними санкціями підкріплено це добре побажання? Аналогічні вимоги містяться в наступній статті, де йдеться про пріоритет державних інтересів над особистими. Неначе раніше чиновникам дозволялося діяти в особистих інтересах.
Наступна, восьма стаття, стосується згаданої політичної безсторонності. Таким чином, чиновникові можна перебувати в партії, але афішувати свої переконання й агітувати за свою політсилу він не має права. Торік чиновникам взагалі хотіли заборонити бути членами політпартій. Мабуть, зрозумівши, яких збитків зазнає правляча партія, від ідеї відмовилися. Зате тепер у м’якій формі та ж ідея була «протягнута» через новий закон.
Проте серед чиновників є більш рівні. Це президент і депутати. Чомусь також згадано членів Кабміну. Їм висловлювати погляди й агітувати можна. З міністрами — очевидна колізія: адже їх ніхто не обирає на цю посаду. Можливо, ця норма виписана для керівників передвиборчої кампанії Партії регіонів.
Наступні 9 і 10 статті говорять про толерантність і об’єктивність. Ось би їх застосувати до депутатів від КПУ, а також до Болдирєва, Табачника і Колесніченка, з їхніми відомими висловлюваннями про православ’я, Галичину і патріотів! Ось би помахати цією статтею перед чиновниками всіх рангів, які стрункими лавами крокують на богослужіння на чолі з УПЦ МП! Хоча, як і на всі інші подібні заходи. Втім, це лише мрії. Повторимося — у депутатів особлива доля. Й у членів Кабміну теж. Отже відтепер чиновникові, аби публічно висловлювати свої погляди, потрібно буде дослужитися до рангу міністра. Або стати нардепом.
Ще одне пережовування банальностей — стаття 11 про компетентність і ефективність. Прочитавши її, всі бюрократи мають знітитися від своїх лінощів і халатності, після чого терміново бігти виконувати статтю 12 — «Формування довіри до влади». У якій ідеться про чергове зобов’язання чиновника — працювати на зміцнення довіри між народом і владою. Тобто, якщо раніше «кто-то кое-где у нас порой» руйнував цю довіру, тепер на нього знайдено управу.
Стаття 13 говорить про конфіденційність. Відтепер заборонено розголошувати будь-які дані, що знаходяться у розпорядженні чиновника і які можуть бути використані проти тієї або іншої особи. Наприклад, ролики про життя ув’язнених опозиціонерів.
А тепер поглянемо на статтю 14 нового закону, яка може викликати неоднозначне тлумачення. Стаття ця настільки важлива, що варто процитувати її повністю.
Отже, що ж передбачає закон? «1. Особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незважаючи на особисті інтереси, утримуються від виконання рішень чи доручень керівництва, якщо такі рішення чи доручення суперечать законодавству або становлять загрозу охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
2. Особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, самостійно оцінюють правомірність наданих керівництвом рішень чи доручень та можливу шкоду, що буде завдана, у випадку виконання таких рішень чи доручень.
3. У разі отримання для виконання рішень чи доручень, які особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, вважає незаконними, або такими, що становлять загрозу охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, вона повинна негайно в письмовій формі повідомити про це керівника органу державної влади чи місцевого самоврядування, в якому вона працює».
Ось тут і створюється «вилка» між можливими моральними ваганнями чиновника і системою, у якій він працює. Уявімо, в системі «загубився» деякий відсоток відносно чесних і неупереджених чиновників. Як вони повинні діяти тепер? Не виконати наказ, залишаючись на посаді, або йти у відставку? Практика нашого життя показує, що, швидше за все, відбуватиметься друге. Тим самим необхідність дотримання етичного кодексу втрачає свій сенс. З іншого боку, з’являється можливість змістити небажаного начальника, написавши у відповідні органи доповідну про можливу неправомірність його дій. До чиновницьких кіл явно вноситься розбрід замість милої для «вертикалі влади» субординації.
І тут варто поставити резонні запитання — а хіба ж бо раніше чиновники не повинні були діяти так само? Не мали бути порядними, не виконувати явно незаконні рішення керівництва? Невже потрібен був окремий закон, який звільняє чиновника від «присяги панові»? Ну, добре, закон тепер є. Немає гарантії, що під виглядом сумнівів у правомочності наказів начальства у вищі інстанції не підуть елементарні доноси.
Статтю 15 про недопущення конфлікту інтересів через банальність можна і пропустити. Проте стаття 16 становить інтерес. Вона забороняє чиновникам отримувати неправомірні вигоди і пожертвування. Мало того — чиновник не лише не повинен їх приймати, а повинен з’ясувати особу, яка дарує, і при свідках здати «жертводавця» компетентним органам. Тобто положення цієї статті повторюють аналогічні пункти Закону України «Про боротьбу з корупцією». Так само як і стаття 17 про обов’язкове декларування чиновниками і суддями своїх доходів. Враховуючи, що суддям нещодавно дозволили не оприлюднювати декларацію, а лише показувати її керівництву, яким законом вони повинні керуватися тепер? Ризикнемо передбачити, що як люди, знані на законах, вони, напевно, виберуть той закон, який їм більш вигідний.
Підводимо підсумок. Нинішній закон нічого видатного в цілому не представляє. Він зайвий раз повторює норми існуючих законів і закликає чиновників до хорошої поведінки, фактично будучи юридично формалізованим набором напучень і настанов морального характеру. Його положення не є обов’язковими, а мають рекомендаційний характер. За їх недотримання чиновника не можна притягнути до відповідальності. Можна тільки посварити. Все одно за конкретні порушення і злочини бюрократа судитимуть за кримінальним кодексом, а не за моральнім кодексом будівника капіталізму.
Що ж до побоювань, що новий кодекс може бути використаний для розправи над небажаними чиновниками, то страхи ці не настільки істотні — через вказані вище причини. Звільнити за порушення етичного кодексу можна, але з таким же успіхом можна звільнити і з будь-якого іншого приводу. Невідповідність чиновника моральному кодексу потрібно ще довести, а судовий розгляд спиратиметься на кодекси про кримінальні, адміністративні та інші порушення, оскільки вони передбачають конкретні санкції, а на етичний кодекс може навіть не посилатися.
Тим більше, не зупинить закон і епатажних депутатів, які продовжуватимуть свої політичні ескапади. І міністрів не зупинить, а президента й поготів. А якщо є винятки, то закон уже не може вважатися справедливим і демократичним. Норми етики у свідомість чиновників упроваджуються не такими документами, а зміною самої системи державного управління і підходу до взаємостосунків народу і бюрократів. На другий день і навіть на другий рік після ухвалення закону чиновники не виправляться.
На жаль, але лише поєднання контролю і репресій проти недбалих слуг народу укупі з підвищенням їхніх зарплат може розв’язати проблему. Рецепт цей далеко не новий. І аби його здійснити, новий етичний кодекс, можливо, і потрібен. Але не так вже й необхідний.
