На краще чи на гірше, зараз Європа повстала проти бюджетно-податкової угоди, що прирікає країни-члени Європейського Союзу на економію без зростання. Чи повинна справа дійти до військового перевороту, щоб визнати, що ситуація неприйнятна? Чи обрання Франсуа Олланда президентом Франції змінить безкомпромісну позицію Німеччини?
Перспектива скорочення дефіциту державних бюджетів до менш як 3% ВВП не реальна як в Нідерландах, так і в Іспанії. Якщо ЄС не готовий вжити каральних заходів зараз, то йому доведеться дати цим країнам додаткову свободу, пам’ятаючи про те, що європейська громадськість, як правило, негативно реагує щоразу, коли з нею консультуються. У Греції останні вибори не призвели до створення уряду, і тепер необхідно провести ще одне всенародне голосування в червні.
Ірландія, на щастя, викликає менше тривоги, але ймовірність того, що бюджетний пакт буде ухвалено внаслідок всенародного референдуму, зменшується. Звичайно, видалення пункту про одноголосне схвалення дає можливість уникнути цієї перешкоди і забезпечує виконання пакту. Але це нічого не вирішує, оскільки ні Франція, ні Італія не ратифікували угоди. Навіть соціал-демократи в Німеччині, чия підтримка потрібна канцлеру Ангелі Меркель для забезпечення ратифікації в бундестагу, судячи з усього, надають її лише умовно.
Німеччину звинувачують у монетаристському догматизмі та у відповідальності за посилення економічної асиметрії щодо своїх сусідів по єврозоні. Відносно хороше економічне здоров’я надає їй можливість фінансувати свій борг за ставкою, нижчою за темпи інфляції, тоді як інші європейські держави фінансують свої борги за ставками, що перевищують інфляцію на три пункти.
Із перемогою Олланда над Саркозі в Меркель практично не залишилося підтримки в єврозоні, крім Фінляндії. Тандем із Саркозі був дуже корисним для німців у просуванні їхніх поглядів, тоді як Саркозі прийняв свою роль у «Меркозі», щоб зберегти ключову роль Франції в урегулюванні кризи в Європі. Щодо форми, традиційно профедералістська Німеччина, таким чином, цілком відповідає давнім прагненням Франції до європейських урядів. Але, по суті, жорстка економія проти терміново необхідного економічного зростання — Франція програла.
Олланд має намір змінити курс. Він глибоко переконаний щодо центральної ролі для Європи франко-німецьких відносин. Утім, він досить реалістичний, щоб побачити, що ці відносини вкрай незбалансовані внаслідок економічного спаду в самій Франції і що судження Саркозі про переваги Німеччині не варте того, щоб бути в самому серці цього рішення.
Перемога Олланда вже різко змінила європейську політику. Майже всі європейські уряди розраховують на нього, щоб змінити баланс сил. Рідко вибори у Франції мали такий резонанс у Європі. Чи вдасться йому це?
Чотири пропозиції, які зробив Олланд, настільки погоджені, що Німеччині буде складно виступити проти них: використання невитрачених коштів зі структурних фондів ЄС, рекапіталізація Європейського інвестиційного банку, створення проектних облігацій та оподаткування фінансових операцій. Примітно, що дві пропозиції, які, ймовірно, мали викликати опір Німеччини — єврооблігації, щоб об’єднати ризик, і перетворення європейського механізму стабільності на банк, який зміг би брати в борг у Європейського центрального банку, — були видалені з його проекту меморандуму європейським лідерам.
Незважаючи на серйозність ситуації, Олланд має три переваги: надмірна суворість — нереалістична: з огляду на посилення соціальної опозиції; дефіцити державних бюджетів становлять лише малу частину проблем Європи (і не обов’язково є джерелом кризи); а за межами Німеччини також виник сильний консенсус змінити тактику. Крім того, в ході майбутнього саміту «Великої вісімки» Олланд скористається підтримкою Сполучених Штатів, які побоюються, що дефляція в Європі загальмує відновлення їхньої економіки.
Історично Німеччина ніколи не вигравала завдяки ізоляції. Ймовірно, саме на основі цього історико-політичного аргументу Олланд зможе переконати Німеччину змінити позицію.
Звичайно, можна стверджувати, що новий європейський консенсус доволі неоднозначний. Деякі підтримують стимулювання зростання за допомогою інвестиційних проектів, тоді як інші наголошують на важливості структурних реформ. Крім того, немає жодної гарантії, що пропозиції Олланда зможуть швидко оживити вмираючі економіки. Цілком очевидно, що в такій країні, як Франція, скорочення державних витрат — особливо часто непродуктивних операційних витрат держави — є необхідною умовою для відновлення.
Втім, проблеми всієї Європи, за визначенням, не можуть бути вирішені одночасно. І, що зовсім не є неоднозначним — це протидія суспільства заходам жорсткої економії — або, якщо на те пішло, зростаюче занепокоєння фінансових ринків з приводу успішного здійснення довгострокового економічного зростання. Це рідкісний і потужний союз, який європейські політичні лідери ігнорують на свій страх і ризик.
Закі ЛАЇДІ — професор Інституту політичних досліджень (Париж)
