«Міст — це символ об’єднання, і це добре. Для нас це дуже важливо. Я вітаю цей прагматичний підхід. Сьогодні можемо радіти: цей міст — черговий крок до усунення перешкод для вільного пересування людей, транспорту, послуг», — така заява прем’єр-міністра Молдова Павла Філіпа, напевно, звучить занадто оптимістично на тлі тривалої відсутності прогресу в придністровському врегулюванні. Упродовж кількох років питання про відкриття мосту через Дністер між селами Гура Бикулуй і Бичок регулярно порушувалося на перемовинах представників Молдови і придністровських сепаратистів. Сам міст було висаджено в повітря 1992 року під час конфлікту, відновлено на початку 2000-х. І ось відбулося. Очільник уряду Молдови і лідер невизнаної Придністровської Молдавської республіки Вадим Красносельський в суботу, 18 листопада, у присутності зарубіжних дипломатів, відкрили рух мостом.
Щоправда, «свобода пересування» мостом буде відносною. Придністровське керівництво має намір встановити прикордонний і митний пост, а «негромадянам» ПМР доведеться заповнювати міграційні картки.
Як стверджує придністровська сторона, відкриття мосту — ініціатива лідера Придністров’я. Очевидна причина, яка змусила керівництво сепаратистів поквапитися з цією подією. 27—28 у Відні заплановано зустріч у форматі «5+2» (формат, в якому Молдова і Придністров’я мають статус сторін конфлікту, Росія, Україна і ОБСЄ — статус посередників, США і Європейський Союз — спостерігачів). Проте водночас очевидним є й інше — враховуючи залежність Придністров’я від Росії, навряд чи до такого кроку, як відкриття руху мостом, вдалися б без санкції Москви. Постає цілком закономірне запитання — навіщо це Москві?
Остання зустріч у форматі «5+2» відбулася у червні 2016 року в Берліні. За її підсумками було підписано протокол, в якому визначено своєрідну «дорожню карту». Це стосувалося, зокрема, досягнення домовленостей з питань апостилювання дипломів, що видаються в Придністров’ї, використання автомобілів із придністровськими номерними знаками, телекомунікацій і зв’язку, співпраці у сфері екології Дністра, спільних кримінальних справ. Усі заходи планувалося виконати протягом шести тижнів. Проте протокол так і не було виконано.
Зрозуміло, якщо ці питання не вирішено, то сторонам доведеться до них повернутися. Проте є ще одне ключове питання, яке дуже хотілося б порушити і придністровській, і російській стороні, — створення спільних українсько-молдавських пропускних пунктів на придністровській ділянці кордону.
Домовленості Києва і Кишинева з цього приводу розцінили в Тирасполі як посилення «блокади» Придністров’я і зажадали обговорити цю проблему у форматі «5+2». Свою підтримку Тирасполю висловила і Росія. Проте реакції не було. А у Відні у придністровців може з’явитися ще один шанс вивести тему спільних пунктів на якісно інший рівень.
Відкриття мосту через Дністер — це ще, крім усього іншого, жест у бік Австрії, яка закінчує своє головування в ОБСЄ. Австрійська дипломатія тепер може продемонструвати світові певні досягнення. Чом би не підіграти їй, а заразом не спробувати натиснути на Кишинів у питанні про спільні українсько-молдавські пропускніх пункти.
Сьогодні Росії вигідно рядитися в тогу миротворця. І придністровський конфлікт може стати непоганим майданчиком для демонстрації «миролюбної» позиції Москви. І неважливо, що миротворча місія Росії на Лівобережжі Дністра, це своєрідний парадокс, оскільки 1992 року придністровські сепаратисти отримували зброю і техніку від російських військовиків і саме безпосередня участь військовослужбовців 14-ї російської армії у конфлікті схилила чашу терезів на бік сепаратистів.
Проблема в тому, що бачення того, як має вирішитися придністровське питання, у Кишинева і Москви (а відповідно, й Тирасполя) різне. Москву сьогодні влаштував би варіант перетворення Молдови на федерацію, в якій те ж таки Придністров’я мало б право вето на зовнішньополітичні рішення. Це дало б змогу раз і назавжди закріпити країну у сфері російського впливу. Ба більше, випробувану одного разу модель можна було б нав’язати і Україні, а в подальшому використовувати в разі виникнення інших «гібридних» конфліктів.
Україну, через обставини, що склалися, абсолютно не влаштовує російський сценарій. Проте буквально до останнього часу її позиція в питанні врегулювання не була чітко прописана. З 2014 року дії України було спрямовано здебільшого на нейтралізацію потенційних загроз, зокрема й військових, з боку Придністров’я. Згода на створення спільних пропускних пунктів стала, по суті, черговим і цілком логічним кроком у низці таких самих кроків, спрямованих на те, аби фактично заштовхнути Придністров’я у правове поле Молдови
Проблема Кишинева полягає в тому, що він плану вирішення питання просто не має. Точніше, ще навесні було заявлено, що урядовці спільно з експертами розробляють стратегію реінтеграції країни. По суті, вперше за 25 років з моменту закінчення збройної фази конфлікту і його «заморожування». Але деталі поки що незрозумілі. Відома поки що перша пропозиція — виведення російських військ з Придністровського регіону і трансформація миротворчої місії з військової в цивільну. Наприкінці липня цього року парламент Молдови ухвалив Заяву про виведення російських військ з території країни. У серпні постійний представник Молдови в ООН Віктор Морару звернувся до Генассамблеї ООН з проханням включити до порядку денного засідання питання про виведення з території Молдови російських військ, які «становлять загрозу мирові та міжнародній безпеці». Але наприкінці жовтня Генеральна Асамблея ООН відклала розгляд питання про включення до порядку денного засідання пункту про виведення іноземних військ з Молдови на невизначений термін.
Особливої гостроти придністровському питанню додає внутрішньополітична ситуація в Молдові. До останнього часу врегулювання і реінтеграція країни не входили до переліку ключових проблем, що хвилювали молдавський політичний клас. Хоч як це дивно звучить, у Кишиневі змирилися з тим, що конфлікт «заморожено», і «заморожено» надовго. Проте питання було актуалізовано під час президентської кампанії 2016 року. Переможець на президентських виборах соціаліст Ігор Додон як один з пунктів своєї передвиборчої програми виніс реінтеграцію Молдови шляхом трансформації її у федерацію, власне кажучи за варіантом, вигідним Росії.
Україну, через обставини, що склалися, абсолютно не влаштовує російський сценарій. Проте буквально до останнього часу її позиція в питанні врегулювання не була чітко прописана. З 2014 року дії України було спрямовано здебільшого на нейтралізацію потенційних загроз, зокрема й військових, з боку Придністров’я. Згода на створення спільних пропускних пунктів стала, по суті, черговим і цілком логічним кроком у низці таких самих кроків, спрямованих на те, аби фактично заштовхнути Придністров’я у правове поле Молдови.
Водночас роль України в переговорному процесі явно знизилася. Проте нещодавно на посаду Спеціального представника з питань придністровського врегулювання було призначено Віктора Крижанівського, який вже обіймав цю посаду в 2008—2010 роках. Обізнаність з проблематикою і дипломатичний досвід нового спецпредставника дають шанс на посилення позицій Києва. В інтерв’ю «Громадському» Віктор Крижанівський чітко заявив: «Коли я проводив зустрічі в Кишиневі і Тирасполі, то повідомив, що маю дуже чіткий мандат від Президента України Петра Порошенка: працювати так, щоб максимально сприяти зміцненню суверенітету Молдови і реінтеграції придністровського регіону в її складі».
Загалом, відносини Києва й Кишинева за останні три роки розвиваються відповідно до принципу «не було б щастя, та нещастя помогло». Початок російської агресії не лише поклав край неоднозначній політиці України щодо Придністров’я, коли, з одного боку, визнавали територіальну цілісність Молдови, з другого — роздавали «співвітчизникам» на Лівобережжі українські паспорти. Відбулося істотне потепління у відносинах двох країн. За всього того, що до 2014 року відносини двох країн не були критичними, щирості в них не було. І не в останню чергу через ту роль, яку відіграла Україна у придністровському конфлікті 1991—1992 років, коли через українську територію на допомогу Придністров’ю проїжджали російські козачки та інші «гібриди», а добровольці УНСО під приводом захисту українців воювали на боці сепаратистів. І в подальші після конфлікту роки окремі українські політики зрідка вдавалися до формули «в разі об’єднання Молдови з Румунією Придністров’я повинно мати право на самовизначення».
У Тирасполі теж любили пограти на українських амбіціях, нагадуючи про те, що Лівобережжя Дністра до 1940 року входило до складу Української РСР як Молдавська автономія і що це «одвічна українська земля». Серед українських експертів знаходилися навіть сміливці, які шукали «проукраїнських» серед придністровських політиків і громадських діячів. Нинішнє придністровське керівництво обережне у висловлюваннях щодо належності Криму чи війни на Донбасі. Але це аж ніяк не означає, що воно є якимсь лояльним до України. Банальний страх і розрахунок. В усякому разі, кількість і якість навчань як збройних сил невизнаної ПМР, так і російського контингенту у Придністров’ї, зросло.
В будь-якому разі зустріч у Відні покаже, наскільки далеко сьогодні готові йти Тирасполь і Москва. Утім, вже не раз бувало, коли після досягнутого начебто прогресу на перемовинах все відкочувалося назад.
