Відомий журналіст, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик підготував для газети «День» цікавий огляд того, як у радянській пресі боролися з релігійними святами. Такі матеріали з конкретними цифрами, фактами і цитатами сьогодні видаються особливо важливими для розуміння новітньої історії країни.
Приємно спостерігати в цю зимову пору, як оживлюється зацікавлення старших і молодших українців до витоків пращурів. Усе голосніше лунають пропозиції ставити і у своїх домівках, і на людних місцях автохтонних дідухів замість нав’язаних чужинцями ялинок. Як і сотні років тому, на вулицях українських сіл і міст усе частіше можна побачити вертепників, звіздарів, колядувальників, щедрувальників, засівальників. Починаємо більше цікавитися кутею, «Маланкою»...
А ще ж у недавні часи безбожна радянська влада робила все, щоб те, на чому з предковіку трималася духовність, віра й культура, витравити з пам’яті нових поколінь українців. Адже то був стрижень, що ідентифікував нас як самодостатню націю. Національне ж, народне, своєрідне влада принижувала, нівелювала, витравлювала різноманітними засобами.
З-поміж таких засобів денаціоналізації чи не найефективнішою була місцева преса.
Перегорнемо сторінки кількох рідкісних на сьогодні районних газет мракобісної пори 20—30-х років минулого століття. На їхніх шпальтах прихована та зловісна «печать епохи», з якої ми все ще не можемо винести правдивих уроків.
Розправившись із Українською автокефальною церквою, пік відродження якої припав на початок 1920-х років, влада найперше взялася за молоде покоління. Ще від доби непу вся країна вкрилася мережею представництв створеної в Москві Спілки войовничих безвірників.
Відповідно гуртки безвірників було організовано чи не в кожному класі сільської школи. Видається масив антирелігійної літератури (передусім брошури, плакати), пишуться примітивні за формою, але викривальні за змістом п’єси, в яких висміюють священиків, паплюжать церкву, зневажають духовні цінності. Засновуються і видаються масовими накладами антирелігійні газети: в Москві — «Безбожник», у Києві з 1925 року — українськомовний «Безвірник».
РІЗДВО — ЯК КУРКУЛЬСЬКЕ СВЯТО
Місцеві редакції газет повсюди підключалися до боротьби з релігією як «опіумом для народу», а також з іншими «пережитками минулого».
Особливо заповзятливо виконувала настанову свого партійного засновника в цьому питанні редакція ніжинської окружної газети «Нове Село». Так, упродовж 1928 року чи не в кожному числі віднаходимо щось в’їдливе і викривальне у бік церкви та її прихильників. Ось характерний приклад.
У першому числі нового, 1928 року, що побачило світ напередодні одного з найголовніших свят усіх християн — Різдва Христового, вміщено великий за обсягом матеріал Я. Ковальчука «Різдво служить куркулям». Тут намішано багато ідеологічної полови і щодо народження Ісуса Христа, і щодо обрамлення цього свята українським національним колоритом — кутею, щедрівками, колядою, «Маланкою», «козою», засіванням на зорі осель земляків житом-пшеницею.
«ВІРУЮ» / ФОТО ЛЮДМИЛИ ГОШКО
Те, що формувалося століттями, до чого душа українців завжди розкривалася і розквітала, радянська газета бездоказово шельмує і зневажає. Текст пересипаний огульними звинуваченнями, політичними лозунгами і лайливою лексикою.
Чого вартує, скажімо, ось такий посил: «Попи не те що з «козою», а з чим завгодно злигаються, щоб тільки зберегти своє панування та допомогти куркульні та буржуям. Отож, виконання різдвяних звичаїв суперечить новому побуту та соціялістичному будівництву».
В іншому місці цієї статті читаємо таке: «Різдвяне ненажерство та пияцтво шириться серед селян ще й тому, що до різдвяних свят закінчують відгодовувати худобу і птицю, яких часто нікуди дівати».
Так і напрошується запитання: чи цей автор статті був колись у селі й чи бачив у стайнях господарів за радянських часів стільки живності, якої «не було куди дівати»?
Стаття закінчується таким грубим окриком: «Геть різдвяні свята з їх нікчемними попівськими звичаями та забобонами!»
ВЕЧОРНИЦІ ОГОЛОШЕНІ НЕМОДНИМИ
У числі за 7 січня «Нове Село» продовжує знущатися з релігійних почуттів селян. Цього разу автор за підписом «Яскравий» заповзявся доводити, що радянській молоді не варто справляти «якогось там Андрія».
Ідеться про давню традицію, що заведена була в українських селах: 13 грудня «ворожити» на Андрія. А після того ворожіння молодь, зібравши у складчину напередодні певну суму коштів, також, за звичаями пращурів, відзначала вечорниці.
Автор засуджує таку випробувану віками форму проведення сільською молоддю дозвілля, як вечорниці: йому все ввижалися на тих вечорницях лише «горілка та бешкети».
Як показове протиставлення пережиткам минулого він акцентує увагу читача на вчинку членів хорового гуртка при хаті-читальні в селі Шатура, які «пішли іншим шляхом». Зібравши гроші на складку «на Андрія» (по 150 крб кожна), вони вирішили віддати цю суму сількорові, щоб той передплатив їм «Наше Село».
«Почули про це інші дівчата, — пишеться в газеті, — та й собі загомоніли: краще б і ми віддали свої «паї» на газету, ніж справляти якогось там «Андрія». Щоправда, деякі хлопці казали: навіщо мені та газета...».
Похваливши шатурських дівчат за таку політичну свідомість, газета робить висновок: «Може б, і по інших селах дівчата зробили б так, як у Шатурі, — тоді наша селянська молодь поволі кидала б погані звичаї і за допомогою газети та книги ставала культурнішою».
У ХРАМАХ — ЗЕРНОСКЛАДИ
Ще гострішим і цинічнішим виглядає наступ на церкву та вірян від початку 1930-х років. Знищується низка видатних пам’яток української сакральної культури.
Напередодні перенесення столиці радянської України із Харкова до Києва на береги Дніпра для оглядин щодо місця розташування радянських і партійних установ приїздять тодішні компартійні керманичі України — Косіор і Постишев. Та їх не зачарувала краса золотоверхого Києва. В ній вони побачили ознаку «попівства і пережитків минулого», загрозу ствердженню пролетарського обличчя столиці.
Саме ці діячі прийняли тоді злочинне проти цілого українського народу рішення про знищення Михайлівського золотоверхого, Миколаївського військового та ще низки храмів, які століттями були не лише архітектурними окрасами древнього Києва, а й оберегами духовного життя українців.
Території й приміщення низки великих монастирів передали на потреби радянських установ. Величезну кількість церков у районних центрах та селах різних областей України також було зруйновано або перетворено на сільські колбуди (колгоспні будинки) чи склади.
У газетних публікаціях цього періоду проглядається твердіша рука партії щодо посилення антирелігійного виховання трудящих, зокрема необхідності енергійнішої відсічі «темним силам» в агітаційній діяльності. Такий посил був викликаний виявленими на місцях фактами про нібито не дозволені владою бесіди церковників із вірними про причини труднощів радянського будівництва в цілому та колгоспного зокрема.
Тому, скажімо, лосинівська районна газета «Ударний Труд» в одній з аналітичних статей акцентує увагу на такому: «Проведення антирелігійної роботи — невідкладне завдання усіх радянських робітників, войовничих безвірників, комсомольських і профспілкових організацій. Треба розкрити перед масами справжнє обличчя релігії, роз’яснити її контрреволюційну роль».
РОБОЧІ КАБІНЕТИ В... МОНАСТИРЯХ
Відчуваючи брак матеріалів на цю тему, районні газети практикують передруки пропагандистських статей із московських видань, частіше, журнальних. Так, той самий «Ударний Труд» від 16 липня 1937 року починає подавати, з продовженням у кількох наступних числах, запозичену із московського журналу «Власть Советов» (ч. 8 за 1937 рік) колективну статтю кремлівських ідеологів «З минулого і сучасного церкви».
Змістову домінанту великого заголовка підсилює набраний великими літерами підзаголовок відомої цитати Лєніна «Релігія — опіум народу». Ось головні смислові акценти цієї викривальної публікації: попи у громадянську війну виступали на стороні ворогів трудящих; у білогвардійських частинах «Полків Ісуса» були священики; участь священнослужителів у танкових частинах білих; чому монастирі і попи боролись у лавах контрреволюції; церкви і їх штати; притулки митрополитів і єпископів.
Утім, виходило так, що, викриваючи не завжди богоугодну мораль окремих церковників, влада мимоволі викривала і свою аморальність та вже стверджену за попередні роки звичку створювати матеріальні блага та побутовий комфорт передусім для себе, а не для трудящого люду. Задумаймося над такими статистичними даними, які черпаємо з цієї публікації. Йдеться про те, як радянська влада використала колосальне майно і приміщення конфіскованих монастирів.
Із шкільних підручників, вуст лекторів та агітаторів десятиліттями постійно торочилося одне й те саме: всі палаци багатіїв та нечесно нажиті маєтності монастирів передавалися винятково під потреби трудящих. У тому, що насправді так не було, переконуємося саме з цих статистичних даних.
Так, згідно з цифровим фактажем «Власти Советов», на ту пору по всьому СРСР було конфісковано 1159 храмів та монастирів з усіма прибудовами до них. Втім, «під потреби трудящих» було віддано лише... 50 приміщень: для санаторіїв і здравниць — 48, пологових притулків та будинків дитини — 2. У цілому це складало трохи більше 4 % конфіскованого.
А куди використані інші 96 відсотків?
Запам’ятовуємо:
радянські установи — 207,
військові установи — 188,
установи соціального забезпечення — 168,
установи наркомосу — 197,
установи наркомоздорову — 349.
Іншими словами, все це було передано в безроздільне панування «слуг народу», під теплі й затишні кабінети радянського чиновницького апарату, який зростав, як гриби після дощу.
І вже зовсім облудним виглядає рішення влади розміщувати у церквах і монастирях... концтабори та тюрми для ув’язнених. Таких «об’єктів» було 14.
