Навіть для короткого огляду російської літератури знадобиться ціла книга. Ця стаття не претендує на дослідницьке узагальнення. Вона — лише погляд на окремі риси, явища світової культури. Воно значуще, але займає вузький сегмент у читацьких перевагах планети, особливо сьогодні, коли люди живуть в інших філософських вимірах. У російській літературі ідеям властивий доцентровий характер. Потужна сила державного тяжіння не дає багатьом авторам і творам вийти на міжнародні орбіти. Гравітація російського світу змінює не лише лінії доль, але й світогляд літераторів. Це треба розуміти нам, тим, хто вийшов з гоголівської шинелі, але не з нашого плеча.
Згадую кабінет літератури в далекому дитинстві. Він не змінився, коли за парту сіли мої діти, і парадоксально зберігає свою подобу до цього дня. Портрети класиків ще видно у вікнах одеських шкіл, що світяться. Похмурі бородаті і вусаті обличчя авторів, що видавалися мільйонними накладами, продовжують дивитися іконописними образами на час, що змінився. І в особистій бібліотеці гнуться полиці під безліччю зібрань їх творів. Скільки людей подорослішало під ними? У скількох головах розселися крилаті фрази з їх творів. «В человеке все должно быть прекрасно...», «Бурьян растет на жирной почве, разврат — на почве пресыщения», «Счастье человека — быть полезным обществу и иметь спокойную совесть». Затерті під час тривалого використання цитати залишаються в інформаційному обігу, як «хрущовки» в житловому фонді. Але, на відміну від п’ятиповерхівок, «золоті розсипи» служать стандартами і в новому житті, до них апелюють, виправдовуючи і засуджуючи. Хоча ці стрази слів прикріпили до історії зовсім не мудреці бездоганної етичної чистоти. І навіть не завжди чесні перед собою і суспільством люди.
Ні, я не дотримуюся пуританських поглядів. Не вважаю обов’язком кожного автора бути високим ідеалом для своїх читачів. І найманим вбивцям є місце в літературі, якщо Бог (або диявол) нагородили ще й таким даром. Але читачі мають право знати, хто стоїть за друкарським словом, і хто вони, сіячі «розумного, доброго, вічного» в своїй звичайній, а не лакованій іпостасі. Тим більше, коли їх прикладом і думками користуються для виховання дітей і підвищення бойового духу солдатів.
1998 року британський літературознавець, дослідник російської і грузинської літератури Дональд Рейфілд написав книгу «Anton Chekhov: A Life». Через шість років її переклали російською мовою. На батьківщині класика твір став сенсацією, відкривши читачам справжню біографію майстра, в якій виявляється суперечлива і складна доля людини, схильної до комплексів, страхів, високих і низьких прагнень. Чому через сто років після смерті письменника читачі Росії отримали інформацію про справжнього Чехова з рук британського підданого? На це питання відповідає сам Рейфілд, що займався, крім усього іншого, історією ВНК, ОДПУ, НКВС і МДБ.
Біографії багатьох письменників Росії довгий час тримали в секреті. Пролеткульт в боротьбі за «націоналізацію класиків» (так називалася політика бальзамування царських художників для радянських пантеонів) очистив їх від гріхів і підозрінь. Листи, документи, щоденники, свідчення очевидців знищувалися і ховалися в надійні схрони. Не дивно, що зберігши радянський підхід до вивчення російської літератури, ми, фактично, пішли по ідеологічному шляху, пропонуючи школярам і студентам замість російських письменників галерею муміфікованих фараонів слова. Лише із західних джерел або дореволюційних видань допитливі студенти дізнавалися, чому Лев Толстой викликав Івана Тургенєва на дуель. Навіщо Віссаріон Белінський прославляв деспотію царя Миколи I? Як Олександр Купрін опинився в штабі Юденича, хоча підтримував більшовиків, і чому його вбивала еміграція нарівні з поверненням на батьківщину? Які аргументи не дозволяють вважати Михайла Шолохова автором «Тихого Дона»? Нескінченний список питань до дивацтв і поворотів доль «володарів розумів», кумирів багатьох поколінь, що залишилися невідомими при небаченій популярності. Вони — свідчення необізнаності суспільства і невипадкових таємниць, що оточили класиків. Як особисті справи співробітників спецслужб, біографії відомих російських літераторів могли б відкрити нам справжні мотиви вчинків і творчості, але...
Була лише коротка історична мить, що дозволила дивитися на літераторів усіх епох незашореним «установками» поглядом, — 20-і роки. Тоді припинили існувати одні правила словесної творчості, але ще не з’явилися інші. Свобода поглядів на літературну спадщину втілилася в спробах оцінити його творців. Корній Чуковський написав тоді дослідження життя Миколи Некрасова. Саме з його «Критичних розповідей» узято заголовок для цієї статті.
Дисгармонійно-прекрасні обличчя — всі, хто сидів у гостях у Некрасова, включаючи його самого, підносили генерала «Муравйова-вішателя», що плаче над долею селян в «Сучаснику» і січе їх у себе в маєтку. У нього обідають А.Герцен, І.Гончаров, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, І.Тургенєв, А.Фет, Н.Чернишевський... Якби обвалився дах некрасовського будинку, зникла б російська література, пожартував Чуковський. Але навіщо приходили до Некрасова люди, що зневажають редактора «Сучасника», відкрито висловлюють неприязнь до нього і його подвійної особистості? Це не таємниця. Всі були закохані в Авдотью Панову, «майже дружину», чия законна чоловік-гульвіса Іван Панов жила через стінку. Йдучи до Некрасова, цвіт російської літератури йшов спокушатися Авдотьєю. Важко сказати, чи були у неї романи з усіма, чи лише з Достоєвським і Чернишевським, але літературу вона збагатила неабиякими пристрастями, набагато більшими, ніж дискусії в «Сучаснику».
Міркуючи про російських письменників вже після 20-х років, Чуковський висував тезу про їх однакову щирість в добрі й злі, багатстві і розкоші, зрадах і коханні. Тобто об’єднував антиподи, переконуючи нас у природності полярного щиросердя. Це важливий акцент для розуміння багатьох явищ російської радянської літератури, що вийшла з неї, де оксюморон поведінки властивий авторам і героям їх творів. Максим Горький написав «Італійські казки», але за двадцять років життя в цій країні не спромігся вивчити жодного італійського слова. Чи міг Джон Фаулз написати «Волхва», не знаючи грецької, або Ернест Гемінгуей — «По кому подзвін» без елементарних знань іспанськогої?
Перед тим, як піти на вбивства та інші смертні гріхи, герої Ф.Достоєвського і В.Шишкова щиро звертаються до Бога. Серце наповнюється вірою, а рука тягнеться до сокири. І це зовсім не пародійне зображення подвійності особистості, а те саме єство «загадкової російської душі», оспіване Ф.Тютчевим. Тим Тютчевим, що, будучи старшим цензором зарубіжного департаменту, у вільний час сам займався письменництвом. Вимазуючи крамолу — вільнодумствував, зневажаючи Європу — тягнувся до неї, і прожив там більше, ніж в Росії.
Михайло Булгаков вважається викривачем радянського ладу, хоча він — один з небагатьох, що мали особисті контакти із Сталіним і тривале листування з найвищими органами влади СРСР? То хіба не перу Булгакова належить панегірик батьку всіх народів, п’єса «Батум», і то хіба не за допомогою схваленої тим самим Сталіним «Білій гвардії» відбувалася розправа над українськими письменниками в 1929 році? Радянська критика представила Булгакова борцем проти царизму. Пострадянська побачила в ньому захисника старорежимних ідеалів. Нічого дивного. Автор згодиться для будь-якого ладу, якщо і добро, і зло «приймає байдуже».
Один з яскравих міфів про літераторів — Сергій Єсенін — буцімто заборонений в СРСР, хоча успішно видавався в 20-х, 30-х, 40-х, 50-х роках, а в 60-х і 70-х взагалі придбав небачену популярність і досяг хрестоматійної популярності. Селянин, який зневажав село, хитрий лестивець і облудник, що мріє лише про славу. Міг писати пронизливі рядки про стареньку матір, роками уникаючи появи в батьків сій хаті серед «зеленої туги села». Не любив ані батьків, ані сестри, ані власних дітей, тим більше — дружин. Це визнання його друга Анатолія Марієнгофа, якому Єсенін присвятив декілька своїх поем. Проте спогади людини, що жила з класиком під одним дахом і однією ковдрою, так і не побачили світ у повному обсязі. Книга з двозначною назвою «Роман з друзями» видана з купюрами лише в кінці XX століття. Мабуть, не можна було псувати образ народного улюбленця. Аби залишився в пам’яті шанувальників, вибілений, як обличчя російської красуні перед весіллям, свій в дошку хуліган традиційної сексуальної орієнтації.
Не збираюся використовувати особисте життя літераторів як аргумент для критики. Проблема не в пристрастях і схильностях Єсеніна, а в подвійності його натури, де низовинні і високі мотиви сплітаються сенсами і римами в сюжет, де не існує граней між щирістю і удаванням. Дисгармонія, відмічена ще М.Салтиковим-Щедріним у письменників, тих, хто «абсолютно щиро і навіть не без деяких ліберальних аллюрів прагне занурити російський народ в положення безстрокового дитинства і обплутати його життя всіляким історичним перебільшенням».
Важливо мати уявлення про природу такого явища. За чеховською «прекрасністю людини» стоїть завсідник будинків розпусти і автор пасквілів на близьких йому людей. Обожнювач шампанського, що написав про нього, як войовничий пуританин. Пив і плювався, любив і проклинав. Або відсторонявся від того, що любив. Адже це проглядається в багатьох його розповідях.
Максим Горький — «співець бідних» з величезним статком. Покупець письменницьких душ для радянської літератури. Куди до нього Чичикову! Не копнувши в глибину гонорарів Горького і величезних субсидій від влади, ми не дізнаємося про причини радянізації убогих письменників і поетів 20-х років. Чому класик, що вийшов з народних надр, знеславив російський народ з пристрастю чеченця? Щось не так в такому явищі, або з народом, або з письменником — задається питанням кожен, хто намагається розібратися у витоках популярності Олексія Пєшкова. На початку минулого століття газети писали про Максима Горького в Італії частіше, ніж про Льва Толстого в Ясній Поляні.
Хто міг запідозрити в Олексієві Толстому, авторові «Ходіння по муках» і закликів до чистої совісті, шарлатана, що продавав неіснуючі маєтки французам, і співвласника грального будинку в Одесі? Третій граф Толстой в російській літературі і перший в радянській виявився не без підприємницької жилки і зберіг титул і почесті, незважаючи на перемогу гегемона. Переконував Івана Буніна повернутися до Росії, аби жити, як в палаці Букінгемському, з автомобілями, шоферами і колекціями предметів старовини. Це він любив більше за літературу. Як і Валентин Катаєв, що не соромився підкреслювати верховенство гонорару над вмістом написаного. Всі ці дивацтва, не менше ніж прийоми стилю, важливі для розуміння, як влаштовані творчілабораторії.
Олександр Солженіцин — лауреат Нобелівської премії, присудженої «за етичну силу, почерпнуту в традиції великої російської літератури». Автор, що викрив злочини сталінізму, в кінці свого життя прикотив «Червоне колесо» до ніг людини, що відродила сталінізм у Росії. Жертва НКВС і КДБ резонувала з душею президента-чекіста? Чи псує це дисгармонійно-прекрасне обличчя художника? Напевно ні, якщо вимірювати творчість не загальним аршином, а за тією шкалою цінностей, де протест і покірливість деспотії є станами, органічно властиві письменникові.
Кнута Гамсуна за панегірик Гітлеру посадили за грати і викреслили з письменницького співтовариства. У Росії оди катам і злочинцям при владі природні, як паперові корзини біля письменницьких столів. Заклики до звільнення і насильницького закабалення поєднуються в одному творчому потоці. Олександр Пушкін, співчуваючи повсталим на Сенатській площі проти «панства дикого без відчуття, без закону», захоплюється гуркотом російських барабанів і багнетами, що усмиряють Кавказ. Ригоризм Федора Достоєвського, готового віддати світ за дитячу сльозинку, не виключає компромісу: він згоден зрівняти із землею Константинополь заради іншого, більш значущого для нього, російського світу. Лев Толстой, в романах якого украй суперечливі і нелогічні вчинки більшості героїв, з висоти свого літературного п’єдесталу проголошує: «Прямі висновки розуму помилкові, безглузді висновки досвіду — безпомилкові!» Цілком прийнятний епіграф для творів його сучасників. Чим більше безглуздостей, нісенітниці і парадоксів, тим загадковіше тексти.
У Британській енциклопедії автор статті про російську літературу, професор Саул Морсон точно помічає, що переважна більшість творів російських письменників світового значення були створені протягом життя однієї людини — Льва Толстого (1828—1910). Цю констатацію підкреслює і радянський критик Корній Чуковський жартом про некрасовську стелю, яка, впади він, міг погубити всю російську словесність. Тут варто поміркувати про нетривалу за часом письменницьку традицію, яка не спирається, як західна, на вихованих римською демократією мислителів, драматургів, поетів. Вольтер міг повставати проти клерикалізму і деспотії, заставляючи монархів потай читати свої твори. А М.Ломоносову уготоване було співати лише оди, що подавалися до царських столів у вигляді десерту.
Століття монаршого насильства над свободою творчості і вік радянського ідеологічного примусу — такі історичні глибини російської літератури, де в різних шарах плавають цар-риби і акули пера. «Російська література, особливо імперського і післяреволюційного періодів, має як визначальні характеристики інтенсивну заклопотаність філософськими проблемами, постійне самовизначення відносно культур Заходу, сильну тенденцію до формальних інновацій, непокори загальноприйнятим нормам. Поєднання формального радикалізму і заклопотаності абстрактними філософськими питаннями створює впізнавану ауру російської класики», — читаємо ми в статті згаданого С.Морсона.
Природа проти несимбіотичних стосунків. Антагоністи не поєднуються в одному життєвому циклі. У російській літературі симбіоз непоєднуваного можливий і продовжується в некрасовській, чеховській, толстовській традиції. Проклинаючи, любити загадкову російську душу і зневажати зрозумілу західну. Олександру Пушкіну представляється, що «нашою кров’ю викупали Європи вільність, честь і світ». Саше Чорному здається: найважливіше «Росія, останнє — цвіль». У Олександра Островського свербіли руки «водевілі, балети і оперету замінити нашими, російськими казками і епічними драмами-феєріями». Сергій Єсенін, визнаючи, що «ми живемо мало не при гасових лампах, а частенько і зовсім без вогню», щиросердно засуджує світло американських вулиць. У жодній літературі світу немає такого виразного прагнення до піднесення свого методом приниження чужого... «Сили такої не знайти, яка б витрусила з росіян згубну схильність до мистецтв — ані тифозна воша, ані киселева багнюка повітів по щиколотку, ані «бессортирье», ані війна, ані революція, ані порожній шлунок, ані протерті на ліктях рукава», — іронічно зауважив Марієнгоф, що знає про схильність багатьох своїх друзів поетизувати або ігнорувати убозтво дійсності.
«Нам Пушкин — открыватель мира.
И хоть он был невыездной,
Вместил и Данте, и Шекспира,
Всечеловечеству родной.»
Так висловився домашнім стилем без гадок покійний Євгеній Євтушенко. Навряд чи британському укладачеві антології спаде на думку ідея «всечеловечеству рідним» Байроном накривати Мольера і Корнеля. Така антитеза неприйнятна в світовій культурі. Поклоняйся своїм святиням, не засуджуючи чужих. Але в російській літературі все влаштовано інакше. Тут на словесній ниві можна дослужитися до майора ДНР, як Захар Прилєпін. Підтримати окупацію заради російської культури, як Тетяна Толстая. Тут можливо плести витончені мережива із складів далеко від думок. Вболівати за чистоту рідної мови, не гребуючи гнути добірним матом на публіці. А вже тим більше не гріх приєднатися до генеральної лінії, Аракчеєвим, Миколою I, генералом Муравйовим, генералісимусом Сталіним, полковником Путіним. Для поетизації свавілля з російським ім’ям завжди знайдуться письменницькі вуста Некрасова, Достоєвського Горького, Шолохова. Скільки їх, що заприсягнулися на вірність самодержцям усіх епох, заради видавничого визнання!
«Веленью высшему покорны,
У мысли стоя на часах,
Не очень были мы задорны,
Хоть и со штуцером в руках.
Мы им владели неохотно,
Грозили редко — и скорей
Не арестантский, а почетный
Держали караул при ней.»
Це тютчевська метафора. Але чи була альтернатива «стоянию у штуцера» і обов’язковим підписам під листами підтримки правлячих осіб? Які творчі свободи надала історія російським літераторам? Йти дорогою І.Буніна, В.Набокова до письменницької незалежності поза рідними межами? Добиратися путівцями вітчизни на каторгу разом з Й.Мандельштамом? Лавірувати, лавірувати, та не влавірувати, подібно М.Горькому і Б.Пастернаку? Або служити в міністерствах і відомствах, як М.Салтиков-Щедрін, І.Ільф і Є.Петров, поколюючи лад прийнятною сатирою? Важко сказати, не побувавши в шкірі людини, вимушеної пристосовувати свій талант до обставин непереборної сили. Форс-мажор письменницького договору з російською владою став основним пунктом творчого процесу. Втім, нинішня постліберальна епоха дала можливість літераторам йти також і тургенівським шляхом. Жити у відповідній для творчості атмосфері західної цивілізації, але, скучивши, повертатися подихати їдким чадом вітчизни.
