Виявляється, в українців не було, немає і не може бути еліти, бо вони органічно нездатні її сформувати. Виявляється, українцям притаманне дуже низьке почуття гідності. Виявляється, вони неспроможні старанно працювати день у день, максимум, що їм вдається — якийсь героїчний імпульс, пускання феєрверків, а не копітка праця. І взагалі, «ця країна» не має майбутнього. Є, звісно, «священні корови українства» на кшталт Івана Дзюби, Мирослава Мариновича, Євгена Сверстюка і деяких інших, але вони не роблять і не здатні робити погоди в суспільстві. Бо головний ґандж усього, що робилося й робиться українськими культуртрегерами й політиками — це спроба побудови чогось питомо українського, а це неможливо. Єдиний вихід — налаштовувати молодь діяти не відповідно до якоїсь там «української ідеї», а як патріотів своєї території. Щоб не було якихось там застарілих «-ізмів», а щоб молоде покоління випрацювало тверезий, прагматичний status quo: щоб усі могли жити в «цій країні» як у сумі певних територій незалежно від того, які в кого герої та хто якими ідеалами переймається, чого прагне.
Ось такі речі довелося нещодавно прочитати (я переказую їх майже дослівно) в інтерв’ю одного знаного галицького постмодерного інтелектуала в досить популярному тижневику. Переповідаю ж я ці слова тому, що подібні думки останнім часом висловлюють десятки галицьких — передусім саме галицьких, але далеко не тільки їх — інтелектуалів різного калібру, в тому числі й серйозного, людей зроду україномовних і начебто українокультурних. А якщо зірки запалюють, значить, комусь це потрібно, чи не так?
Інший, ще більш відомий галицький інтелектуал у своїх «квітневих тезах» до Національного круглого столу наголосив майже те саме: всі лиха від того, що націонал-демократи та команда Віктора Ющенка намагалася формувати в Україні українську ідентичність, а це вкрай хибний шлях. Варто формувати нову систему цінностей, європейську по суті, на засадах не національної єдності, а «відкритого суспільства». Бо, бачте, ніким не доведено, що успіх Польщі, Іспанії, Грузії та інших посттоталітарних держав ґрунтувався на засадах національної єдності та національної ідентичності. Вся проблема у суспільних та індивідуальних цінностях, які загалом мають «застарілий» характер і не пов’язані з українською тожсамістю. Варто радикально змінити ціннісну основу суспільного життя, відкинути те, що було в історії, і все стане ОК, по-європейському гарно і затишно.
УКРАЇНЦЯМ ВАРТО ВІДМОВИТИСЯ ВІД УКРАЇНСЬКОСТІ І МОРАЛЬНОСТІ?
Якщо ця візія певної частини поступової галицької інтелігенції справедлива, то, скажімо, нещодавня презентація книги Івана Дзюби «Є поети для епох» була своєрідним засіданням ліквідаційної комісії української культури. Іван Михайлович написав класичну й ґрунтовну розвідку, присвячену поетичному доробку Ліни Василівни, сама поетеса розказала у книзі про свій життєвий шлях, та й по тому. Крапка. «Комедію закінчено. Амінь», — як писав молодий Микола Вінграновський. Обговорили, ухвалили, поклали до музею зниклих культур, поряд зі священними книгами майя, нерозгаданими написами етрусків та загадковими піктограмами Кам’яної Могили.
Що робити потім? Дуже просто. Геть примітивну українськість! Треба, щоб патріотизм був не прив’язаний до ідеології. Треба, щоб життя ґрунтувалося на співіснуванні всього з усіма, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. Треба, щоби ніхто нікому не нав’язував жодних ідей, тим більше, надуманих концепцій розвитку країни. Щоби запанувала повна й остаточна толерантність до геть усього. От тоді, можливо, щось і вийде...
А що? І справді-бо, досить увімкнути телевізор чи взяти до рук більшість видань, як зазначена візія почне видаватися правдивою. Враження таке, що оте «потім» уже настало, остаточно й безповоротно. От збираються у студії популярного ток-шоу «Велика політика» знані експерти — літератори, літературознавці, видавці — справді, люди компетентні та достатньо успішні (включно із одним галичанином, до речі). І спокійно сидять поруч із новітнім «корифеєм усіх наук», нардепом від Партії регіонів Вадимом Колесниченком. Сказати, що він російський шовініст — це значить вчинити аж занадто політкоректно. Сказати, що він є фахівцем у гуманітарній царині — насмішити навіть горобців на подвір’ї. Сказати, що це людина вихована — згадайте численні його виступи та активну участь у «фізичних вправах» з протистояння опонентам — теж неможливо. Чого він знадобився упорядникам передачі — зрозуміло. Але з якого дива знані інтелектуали погодилися сісти з ним за один стіл та обговорювати проблеми літератури? Повна й остаточна толерантність, прагматична єдність усіх з усіма, чи не так? А ще ці інтелектуали постійно виправдовувалися перед нардепом Колесниченком та телеведучим Кисельовим за сам факт існування української мови та культури — мовляв, ми ж теж маємо право існувати, і ніде, крім України, нам немає місця... Не Кисельов вибачався, що майже за п’ятирічку роботи в Україні він так і не вивчив українську мову, а присутні у студії українські письменники — за те, що вони є власне українськими!
А ще Євгеній Кисельов наполегливо вимагав відповіді на запитання, чого це серед українських не виявилося значних письменників. Дехто із запрошених мляво заперечував — та ні, були такі, он Барка, скажімо, але вони всі померли вже, хто десять, а хто й двадцять років тому. Невже ж тільки Барку можна згадати? А Євген Маланюк, а Іван Багряний, а Володимир Винниченко (половина його текстів написана в еміграції), а Ігор Костецький, а Тодось Осьмачка? І як же «останній неокласик» — дев’яностотрьохлітній Ігор Качуровський, поет, перекладач, прозаїк, теоретик літератури, який досі активно працює так, що молодим залишається лише заздрити? Але, схоже, персонажі, котрі звуть себе літераторами й літературознавцями, просто забули про цього письменника, а на додачу ще й дослідника-енциклопедиста.
Чи не тому, що Качуровський — як і всі названі вище достойники культури — не вкладається у парадигму «вродженої ницості українців? Бо ж, як відомо, українці нездатні сформувати еліту, вони не вміють працювати день у день, вони неспроможні створити щось путяще, тому хай живе постмодерне поєднання всього з усім, не український патріотизм, а суто територіальний, зі Сталіним та ГУЛАГом в одній запряжці з європейськими та євразійськими цінностями, із блатним сленгом та гопниківською поведінкою як складовими цивілізовано-прагматичного життя «цієї країни»...
Ба більше: проблема боротьби з зашкарублою українськістю в ім’я більш високих вартостей уже перейшла межі самої України і набула ледь не світового розмаху. Після того, як президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт 10 лютого закрив виставку «Українське тіло» у Центрі візуальної культури НаУКМА, розпочалася широкомасштабна міжнародна кампанія із засудженням цього «акту цензури» і «витиснення з публічної дискусії цілого спектру важливої соціальної та політичної проблематики, унеможливлення її критичного розгляду...» Ну, а після нещодавньої ліквідації цього Центру атаки на «примітивний український націоналізм», про що нерідко говорять критики дій Квіта, тільки посилилися.
І справді: це ж надсучасне мистецтво — експонувати «зелену пляшку з червоною рідиною», замальовку чоловічих «причандалів» чи відеозапис власної мастурбації! І немає жодного значення, що практично все, що було експоноване на цій виставці, ще якось могло претендувати якщо не на мистецьку вартість, то хоча би на нахабну свіжість підходу, на новизну, на використання чогось нетрадиційного десь так зо сто років тому, а сьогодні виглядає епігонством епігонів, «осетриною другої свіжості», — все одно йдеться про насильство, про утиснення свободи, про похід зашкарублих українських консерваторів проти постмодерних європейців!
Та справа навіть не в цьому, а в претензії на «важливу соціальну та політичну проблематику». Бо ж у такому випадку мала бути обрана й відповідна мистецька мова. Якщо ми ставимо важливі загальносуспільні проблеми, тоді мова має бути зрозумілою суспільству, принаймні, бодай частково резонувати у ньому — шокувати, але змушувати людей думати, висловлювати свою позицію. А для того, щоб бути сприйнятим, щось нове мусить перебувати для масової людини у її «зоні найближчого розвитку». Це правило, сформульоване визначним психологом ХХ століття Левом Виготським, діє й у мистецтві. Або ж, якщо мова незрозуміла суспільству (і це принципова позиція художника — бути незрозумілим і зарозумілим) чи твір мистецтва просто шокує (без сприйняття аудиторією чогось як мистецького твору, що викликає співпереживання) — то це зовсім інша справа. Такі твори мистецтва також мають право на існування — як форма заради форми, експеримент заради експерименту, нове заради нового. Проте тоді не варто демагогічно прикриватися «важливими проблемами». І не варто скаржитися на відповідну реакцію з боку публіки, якщо ця мова сприймається як суцільні матюки (хай і в «образній», умовно кажучи, формі), дозування яких може зашкалювати. І виставляються такі речі у Європі не у стінах університетів, що компетентно зазначила Оксана Пахльовська. Але, схоже, в ім’я повної й остаточної «свободи мистецтва» та «толерантності» від Сергія Квіта скоро почнуть вимагати, щоб він не порушував права вільно кидати недопалки в аудиторіях і справляти малу потребу біля стін Могилянки, адже ці речі також мають — звісно, для певної «просунутої» категорії люду — свій естетичний вимір...
ПРОВІНЦІЙНО-ПОСТМОДЕРНІ ІГРИЩА НА НЕСВІЖОМУ ПОВІТРІ
Власне, в чому проблема? Якщо «винести за дужки» ті чи інші особисті якості тієї шереги інтелектуалів, про яку йдеться, то однією з головних причин їхніх дуже й дуже «крутих» теоретичних висновків є некритичне засвоєння модного в останні три десятиліття на Заході комплексу ідей, відомих під назвою «постмодерн» або «постмодернізм».
Детальний розгляд цього комплексу ідей — це окрема тема, тут же варто відзначити головне. Постмодерний погляд на світ і постмодерна культура мають низку визначальних рис. Серед них намагання вважати все чинне грою, заперечення претензій Розуму на конструювання гуманістично-практичного людського буття, на серйозність місії людини, бажання урівнозначити абсолютно всі культурно-смислові системи, тобто відмова від чогось основного, визначального, від Ґранднаративу, і, нарешті, устремління до деконструкції всього, що є стабільним, звично-звичаєво-звичайним. Основне вістря деконструкції спрямоване проти класичної європейської культури і її ядра — теоретично-філософського розуму, який спирається на певний — внутрішній і зовнішній — Логос. Загалом адепти постмодерну вважають, що спроби поліпшити світ є марнотою, що людина не здатна осягнути сутність світу, пізнати його, бо навіть порушення таких питань є абсурдом і насильством, що прогрес як такий є ілюзією. Реально ж існує варіювання та рівнозначне співіснування всіх форм буття. А розуміння будь-якої домінанти чи норми як репресії — абетка постмодерної думки і практики.
Ця принципова відмова від просвітницької, моралізаторської, освітньої, гуманістичної, людиноформуючої та інших місій культури (в уявленні теоретиків постмодерну, на яких орієнтуються вітчизняні епігони, — жахливо-тоталітарних) і — ширше — від соціокультурного вчинку (як і від усякої місії інтелігенції взагалі) має суспільним наслідком ледь не тотальне заперечення всього людяного, «високого», зрештою, почуттєво-насиченого, якщо хочете, сентиментального. Це відчутно передусім у масовій культурі, яка живиться ідеологічними та технологічними здобутками елітарно-фахових пошуків. Якщо колись класичний детектив демонстрував перемогу добра над злом (як і належало в межах «проекту Модерну»), аби виховувати читача, то тепер у значній масі кримінального чтива йдеться про перемоги зла над злом і про цинічну правду «крутих» хлопців.
Масова культура чудово сприйняла роздуми високочолих інтелектуалів, що, мовляв, не можна ѓвалтувати людину «позитивами», не можна вимагати якихось «правил гри», і зняла будь-які внутрішні заборони в естетизації зла. Йдеться не лише про детективи, а й про будь-які виміри, жанри й стилі масової культури, яка тепер спирається на потужний теоретичний ґрунт, аби не виховувати, не підносити, не олюднювати аудиторію.
Звісно, реальна ситуація на Заході не зводиться до постмодернізму — ані в його високоінтелектуальному, ані в його масово-плебейському вимірах, але вплив цього комплексу ідей відчутний у всіх сферах суспільного життя. У нас же запозичені «новації другої свіжості» (і тут у силу об’єктивно більшої своєї європейськості Галичина та її інтелектуали зазнали найбільшого впливу) набули не просто кумедних, а відверто потворних форм.
Воно й справді: якщо ніякого Ґранднаративу, ніякої національної ідеї та ідентичності, ніяких мистецьких норм та правил не повинно існувати, бо всі вони небезпечні та шкідливі, якщо суспільство не повинно бути поєднане ніяким етичним кодексом чи то кодом, то про що тоді мова? Тоді справді мають рацію і ті, хто схиляється перед жертвами Голодомору і вимагає покарання — бодай морального — за його скоєння, і ті, хто заперечує Голодомор, мовляв, були тільки труднощі із продовольством, спричинені неврожаєм. Тоді, 1933-го, всі мали на своєму боці правду, рівноправну і рівнозначну, — і ті, хто помер, спухлий від голоду, і ті, хто довів їх до цього голоду. І вбивці Оксани Макар, і вона сама, — кожен має свою правду вчинку, і крапка. Адже у випадку, якщо виходити з презумпції рівнозначності життєвих світів, буттєвих станів, історичних конкретностей та ціннісних парадигм, жодної трагедії у названих вище ситуаціях немає. Ба, навіть у ймовірній нині загальнонаціональній катастрофі з утратою Україною державності або перетворенням її на суто декоративну нічого поганого теж немає. Кожна ситуація не гірша і не краща одна за одну — вона просто інша; і вона, власне, тому й цікава, бо є новим полігоном текстів, ігор, деконструкцій тощо.
Щоправда, тоді незрозуміло, з якого дива хтось має право ремствувати на українців, називати їх неповноцінним народом, поблажливо поплескувати по плечу українських достойників. Особистість понад націю і державу, так? Але, пробачте, в такому випадку назавжди відмовтеся від моралі та права як таких, і від власних прав. Не хочеться? А де ж тоді послідовність у дотриманні власних ідейних принципів? Чи подібні високочолі персонажі вважають, що мають від народження права більші, ніж якийсь там хохляцький плебс?
А взагалі-то, культура у всіх своїх формах і проявах починається з табу. Як історично, так і в особистому плані. Це загальновідома річ. Зрозуміло, вся культура є сумою табу аж ніяк не обмежується, вона їх нерідко долає, але є й щось безумовне, без чого людина перестає бути людиною. Скажімо, існує в сучасному світі безумовне табу на людожерство, хай навіть останнє прикидається мистецьким актом (чи у Німеччині, чи у Голландії кілька років тому була вчинена подібна спроба реалізувати «свободу самовияву», причому за згодою сторін, але, на щастя, все закінчилося «допостмодерним» судовим вироком). А ще культура та мораль є системою координат людського буття. І якщо немає такої системи координат, якщо не існує його неодмінної складової — звичаєвого права (на якому насамперед ґрунтується такий феномен, як суд присяжних) — то не діють закони. І тоді країна починає перетворюватися на арену вільної аморальної поведінки тих, хто сильніший і нахабніший, на зону тотального хаосу, за яким майже неодмінно (якщо тільки не порятує ласка Божа) йде тоталітарний порядок.
Мистецтво ж при цьому — не просто гра і реалізація чого завгодно і як завгодно. «Мистецтво і відповідальність» — так звалася коротка стаття молодого Михайла Бахтіна, великого російського мислителя, опублікована 1919 року, коли вистачало охочих до безвідповідальних дій не тільки в мистецькій сфері. Взагалі, «Людська свобода має своєю онтологічною основою відповідальність», — стверджувала Симона Вейль, філософ, учасниця Руху Опору. Думаю, вона мала рацію, осмислюючи дуже непрості події тодішнього часу. Та чи знецінилися сьогодні її роздуми і висновки? Ні. Тим більше — для України, для якої актуальною є всезагальна суспільна модернізація, основою якої є індустріалізація та урбанізація, відповідний світогляд і форма організації соціуму — національна держава та демократія.
Та годі. Насправді оцей «високочолий», та у своїй основі суто рагульський (назвімо речі своїми іменами!) сучукрпостмодерн об’єктивно змикається із ідеологією владних політичних гопників і є чимось цікавим в інтелектуальному сенсі, але несе величезну суспільну небезпеку. Не даремно його так охоче тиражують різноманітні видання і телеканали, де Іван Дзюба, Вадим Скуратівський чи Оксана Пахльовська якщо й присутні, то раз на п’ять років і тільки впродовж п’яти хвилин. Саме такі персонажі намагалися створити в суспільстві негативно-пофігістську атмосферу навколо останніх книг Ліни Костенко, саме їм нецікаві начебто «рустикальні», «народницькі» тексти Івана Дзюби. Нічого нового: у 1960-х й 1970-х роках у тому ж напрямку працювали деякі тодішні дуже й дуже інтелектуальні персонажі. Під омофором ідеологічного відділу ЦК. Але процес іде, хоч і не так успішно, як би це мало бути і як би хотілося. Всупереч усім зусиллям його зупинити, завдяки тому наче й неіснуючому народу, завдяки тяжкій щоденній праці мільйонів людей, без яких би нічого навколо вже не існувало, крім руїни. І нинішній час безвідповідального «постмодерно-гопниківського хамства» неодмінно піде в небуття, питання тільки в тому, раніше чи пізніше.
