1938 р. у Львові вийшов друком збірник «За велич нації» з нагоди 20-ї річниці відновлення Української Гетьманської Держави, в якому було опубліковано історично-генеалогічну студію «Рід Скоропадських». Автором статті був відомий український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919—2006). Ще у молоді роки вчений звернувся до гетьмана Павла Скоропадського з пропозицією скласти його родовід та біографічні нотатки про найвизначніших представників роду Скоропадських. Інтерес науковця до постаті останнього гетьмана України склався завдяки його контактам із представниками державницької школи української історіографії: Теофілом Кострубою та Іваном Крип’якевичем. Це перша наукова розвідка про гетьманський рід Скоропадських. Стаття О. Пріцака вміщує історичні замальовки безпосередніх предків гетьмана Павла Скоропадського та визначних представників роду. Вона доповнена генеалогічними таблицями: І. Рід Скоропадських; ІІ. Панівні європейські та українські династії в роді Скоропадських. Пропонуємо читачеві студію О. Пріцака.
Юрій ТЕРЕЩЕНКО
Галєрії старих українських родів одно з перших місць займає рід Скоропадських, якого члени продовж трьох століть вписували свої імення в золоту книгу минулого України
ХВЕДІР СКОРОПАДСЬКИЙ (І)
Увіходить рід Скоропадських в українську історію в половині XVII віку, а то в особі Хведора Скоропадського, що вийшовши з західніх земель (деякі дослідники приймають, що з Підляшшя), оселився в Уманщині та покозачився.
Коли вибухло повстання Великого Гетьмана Богдана Хмельницького, то — як подає родинна традиція — Хведір Скоропадський являється одним з перших, що зголосилися на службу Батьківщині, та гине в кривавому бою над Жовтими Водами (1648).
ІЛЛЯ СКОРОПАДСЬКИЙ (ІІ)
Син Хведора, Ілля Скоропадський, теж либонь бере участь у бою над Жовтими Водами. Родинна традиція подає ще, що він займав уряд «генеральнаго референдарія надъ тогобочною Украйною». Але мабуть та відомість дещо поплутана; такого уряду в Гетьманській Україні не було, а в джерелах Ілля — на жаль — не виступає.
З жінки Хведора, княжни Чорторійської, народилося йому трьох синів: Іван (ІІІ), Василь (ІІІ), Павло (ІІІ). З них два перші брали визначну участь в українському державному будівництві.
З ними починається вже документальна історія роду Скоропадських.
ВИСТАВКА «УРОЧИСТЕ ЗІБРАННЯ З НАГОДИ ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ ТА 100-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УНР». КАРТИНА ХУДОЖНИКА ПОЛТАВЕЦЬ-ГУЙДА О.В. 1956 Р.Н. КИЇВ «ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН ПАВЛО ПЕТРОВИЧ СКОРОПАДСЬКИЙ» 2018 / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА/«ДЕНЬ»
Найстарший, Іван Скоропадський (III), став потому Гетьманом України. Щоби змалювати його діяльність, треба б спеціяльної монографії. На тому місці подамо тільки характеристику його, сперту на джерелах, та висновках найновіших дослідників.
Народився він біля 1646 року, в Умані. «Є підстава — каже проф. Д. Дорошенко, — думати, що обидва брати (цебто Іван та Василь; можливо, що ще й третій, Павло. — О. П.) здобули освіту в Киівскій Могилянскій Академії».
Політично-військову карієру розпочав він у Гетьмана Петра Дорошенка (1665—1676), а потому перейшов до Гетьмана Михайла Ханенка (1669—1674), колись уманського полковника. Коли турки в р. 1674 знищили Умань і Правобережжя, вступає Іван Скоропадський на службу до Гетьмана Івана Самійловича (1672—1687), де зібралися бувші дорошенківці та ханенківці з Іваном Мазепою у проводі.
Скоро робиться близьким співробітником Мазепи — і коли Мазепа стає Гетьманом, виповняє важніші дипльоматичні місії (в р. 1692 до царя, в p. 1703 до запорожців), та займає різні генеральні уряди (генерального бунчужного в 1698—1699 pp., другого генерального осавула в pp. 1701—1706). врешті дістає пост стародубського полковника, дуже важний з огляду на сусідство з Москвою (1706—1708). На тім становищі застає його розрив Мазепи з Москвою та війна українсько-московська. Через різні стратегічні помилки шведського командування, опинився Іван Скоропадський у московському таборі і прийняв від царя Петра І уряд Гетьмана України, з метою рятувати те, що ще не страчене (6/ХІ 1708).
«Хоч цей новий уряд Скоропадського вкладає на нього тягар репрезентувати усе те українське козацтво, що ставилося ворожо до змагань Мазепи, то все-таки в близьких до Мазепи кругах уважали глухівського гетьмана за свого», — стверджує дослідник-відносин Скоропадського до Мазепи.
І справді, хоч офіційно ставився він ворожо до змагань Мазепи, оставав з ним , а потому з його наслідником Гетьманом Пилипом Орликом (1710—1742), надалі в близьких зносинах. Орлик був навіть рішений зректися на його користь булави. Брав Скоропадський навіть участь — через своїх відпоручників — у творенні знаменитої Орликової конституції (з 5ДУ 1710 р.).
Становище Скоропадського, як Гетьмана України — було нелегке. Йому доводилися — на старі літа — здержувати розгін переможця Петра І, в його реформаторських змаганнях, що мали на меті знищити автономію України. Зі завдання свого вивязався совісно. Давніші історики (головно В. Антонович) закидувалн йому консерватизм, гейби щось злого. «Але ж, — як виказує великий історіософ Вячеслав Липинський, — життя одначе показало, що та консервативна політика, яку репрезентував Іван Скоропадський, була єдине доцільною. Вибраний по його смерти реформатор і поступовець Полуботок потрапив тільки згинути в московській тюрмі. Хоч це і дало ореол самому Полуботкові, персонально чесній і гарній людині, але реально державність українська на цьому стратила, бо була по смерти Гетьмана Скоропадського зведена майже нінащо».
При тім всім не забув Гетьман Іван Скоропадський і за своїх давніх товаришів-мазепинців, що каралися тепер на еміграції. Як міг, старався їх притулити в Україні, не зважаючи на доноси своїх таки землячків (Забіла, протопіп Лисовський, чернець Дамаскин).
Важко доводилося старому Гетьманові зносити удари, що Їх завдавав Україні Петро І, коли установляв свого резидента при Гетьмані (Ізмайлова, 29/VH 1709 p.), висилав раз-по-раз нових козаків на каналові роботи, та вкінці коли покликав до життя «Малороссійску Колегію» (29/TV. 1722 p.). Того останнього не міг кін таки знести: помер з журби З липня 1722 р. в Глухові, коли всі його протести в царя нінащо не здалися. Поховали його 5 липня в поблизькому Гамаліївському манастирі, в церкві святого Харлампія.
Женився Гетьман Іван Скоропадський два рази. Першою жінкою була (від (1675 p.) Пелагія Каленикович, (Калениченко), дочка Никифора, чернигів. полк. осавула, а другою (від б. 1700 p.) Анастазія Маркевич, дочка Марка Маркевича, а вдова по ґенер. бунч. Константанові Голубові, що як «гетьманиха Настя», відіграла чималу ролю в історії України (* б. 1671 19/ХІ1 1729).
Від тих жінок мав Гетьман по одній дочці. Перша, Ірина (IV) (* б. 1679 p. no 1744), стала жінкою бунчукового товариша Семена Лизогуба, а друга, Уляна (IV). (* 9/111 ПОЗ, ЇЗДИ 1733) була замужня (12.Х. 1718 p.) за Петром Петровичем Толстим, ніжинським — з волі царя — полковником, першим москалем на українському полковницькому уряді.
ВАСИЛЬ СКОРОПАДСЬКИЙ (ІІІ)
Другим сином Іллі був Василь Скоропадський, безпосередній предок Гетьмана Павла (IX). В p. I674 перейшов він разом із братом Іваном на Лівобережжя до Гетьмана Івана Самійловича (\У1-16S7), та почав по тодішньому звичаю, свою карієру в Генеральній Військовій Канцелярії, що як каже проф. Дмитро Дорошенко, була свого роду дипломатичною і державно-юридичного школою для тодішньої заможнішої старшинської молоді.
1676 р. дістав уряд канцеляриста й на тому уряді проявляв чималі дипльоматичні здібності. Гетьман Іван Самійлович радо доручав йому, не зважаючи на молодий вік, дуже делікатні нераз дипльоматичні місії, що вимагали неабиякого розуму та бистроти ума. І так у жовтні 1676 року їде він разом із братом Іваном і Семеном Кульженком у Москву з письмом Гетьмана, у грудні того ж року посилає його вже Гетьман до Москви самого. Виповнює теж доручення Гетьмана і в 1682 p., а саме разом із козаками березинської сотні вітає нових володарів Москви, Івана V та Петра І Олексієвичів.
За гетьманування Івана Мазепи займає пост сотника в Березні, чернигівського полку (1697—1709) та бере участь у воєнних походах Великого Гетьмана, приміром в поході на Старий Константанів в 1705 р.
За гетьманування свого брата Івана стає чернигівським полковим обозним — начальником полкової артилерії (1713—1721), опісля (1726 р,), генеральним бунчужним, цебто генерал-адютантом Гетьмана.
Помер у 1727 році. Василь Скоропадський женився два рази: з невідомою з імени дочкою Павла Голубовича, ґенер. осавула (листопаду 1695 p.), та з Ксенею Томівного (в р. 1705). Від другої двох синів: Михайла [диви нижче Михайло ( (IV)], та ґенер. осавула Івана (IV) ( до 1746 р.) і ,J^. Анастазію (IV) ( I/TV 1723), жінку бунч. тов. Хведіра.от. і ( 1729) і Параскевію (IV), жінку хорунжого Ген. Військ. канц. Івана Забіли.
Третім сином Іллі був Павло Скоропадський (III). Коли турки напали та знищили Умань (1674 p.), попав він у їхню неволю й перебув там понад 30 років, поки старанням брата-Гетьмана Івана не відбив його батуринський козак Павло Козловський. Про його діяльність не маємо майже ніяких відомостей. Знаємо тільки, що був бунчуковим товаришем. Помер у 1739 році. З жінкою, яку мабуть привіз з Туреччини, мав сина, бунчук, товар. Тимотея (IV) ( 1764) і дочку Тетяну (IV), що вийшла заміж (1729 р.) за бунчук. товариша Хведора Посудевського ( до 1764). Лінія та вимерла на внучці Тимотея Анні (VI), що жила біля 1790 р.
МИХАЙЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (IV)
Син Василя, Михайло Скоропадський (* б, 1697 р.), діставши високу освіту, скоро вславився як непересічний промовець та вважався одним із найвидатніших діячів половини XVIII віку. Займав він від 3715 р. посаду бунчукового товариша, в 1733 р. став найпершим із поміж бунчукових товаришів, а 21/ХII 1735 р. дістав універсал Генеральної Військової Канцелярії на звання бунчукового товариша. Брав участь у дагестанському поході проти Авдігірея Шахмала (в Кавказі, 1729 р.) та був «въ польскомъ й хотинскомъ походахъ» (1739 p.). В році 1741 стає генеральним підскарбієм, цебто міністром фінансів. Як такий перевів Михайло Скоропадський реформу в дотеперішній українській скарбовости та був основником першої упорядкованої скарбової системи Гетьманської України. Щойно в р. 1753, завдяки інтризі Теплова, доходить між ним тя Гетьманом Розумовським до непорозумінь, внаслідок яких Михайло Скоропадський покидає свій пост, по дванадцятьох роках праці. Як це видно з багатьох місць в «Дневних Записках» відомого мемуариста тих часів, Якова Маркевича (* 1690, 1770), проявляв він чимале зацікавлення літературою, передплачував і закордонні часописи і книжки та иав чималу бібліотеку. Вважається теж поруч гр. Андрія Полстики (* б. 1692, 1773) найбільшим українським бесідником тих часів.
Йому приписують прекрасну «РЂЧъ о поправленій состоянія Малороссіи», з перших років гетьманування Кирила Розумовського (1750—1764).
«Кому ж — каже він у тій «РЂЧі», — треба їх (нещастя України. — О. П.) приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам І міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших та прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті славні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азійські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які вкінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках, майже на очах батьків наших і наших. Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. Так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любови Батьківщини, ради власної вашої і потемків ваших чести і хісна, зберіть усі сили ума вашого, підкріпіть їх патріотичним запалом і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя».
Наведений уступ вистарчає за найкращу характеристику та виразно стверджує, що його автор палав великою любов’ю до Батьківщини та щиро приймав собі до серця її долю, і що всі його стремління були спрямовані в тому напрямку, щоби знайти вихід із невідрадного положення.
Помер він 2 січня 1758 p. в Глухові, де й похований у церкві св. Миколи.
Михайло Скоропадський був тричі жонатий, а саме з Уляною кн. Четвертинською (б. 1717 р.), від 7ДУ 1725 з Параскевією Апостол ( 1/ХІ 1731), вдовою по бунчуковому тов. Михайлові Дунін-Борковському, та з Мартою Ширай ( 29Д1 1764), вдовою по військовому канц. Іванові Чарнищові. Народжені з другої жінки, дочки Гетьмана Апостола, два сини: Іван (V) та Яків (V), відіграли велику ролю в останніх роках Гетьманщини.
Іван Скоропадський (V) народився 9/VIII 1727 р. в Сорочинцях. Скінчивши курс у Київській Академії та відбувши подорож заграницю «въ німецкія края», брав живу участь у козацькому житті і 26/ІІІ 1752 р. став бунчуковим товаришем, а в 1762 році останнім генеральним осавулом. Посаду цю займав аж до 1781 p.. коли було його відпущено з ранґою бригадіра.
За три роки по знесенні Гетьманства покликала Катерина II в Москву «комісію для составленія нового уложенія» (1767), цебто для установлення нового ладу. До тієї комісії вибрано від глухівського повіту Івана Скоропадського, як доброго знавця державного права.
Іван Скоропадський тішився великою популярністю, серед українського народу й козацтва. Коли він виїхав у Москву, нарід із нетерпеливістю вичікував «пріезда господина Скоропадскаго, которий пріедеть Гетманомъ».
Москалі, хоч цінили його як людину не могли вибачити Іванові його любови до України. Ґубернатор гр. Румянцев пише у своїх листах до Катерини II, що він «при всех’ь науках і... остался казакомъ», а в листі з 27ДІ 1768 p., що «Скоропадскій всехъ прочихъ руководитель, ибо возмечталъ быть выбранннмъ в гетманы». У відповідь гр. Румянцеву Катерина II пише, що «Скоропадскій ведет себя (в Москві О.П.), какъ волкъ, й ни съ кимъ изъ наших знаться не хочетъ». Помер він у 1782 році. Жінкою його була (від 23/V. 1759 p.) Уляна Кочубей.
ЯКІВ СКОРОПАДСЬКИЙ (V)
Другий син Михайла, Яків Скоропадський, разом із братом Іваном скінчив Київську Академію та відбув подорож у краї Західньої Европи.
Повернувшися до України, займав різні уряди, а вкінці став генеральним бунчужним, останнім, що займав ту посаду. В 1764 p. став ще майором л.-ґв. кірасирського полка. Помер 1785 p. Від 1761 року жінкою його була Ефрозина Закревська ( 19/ХІІ 1799), дочка генер. обозного Осина.
МИХАЙЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (VI)
Син Якова, Михайло Скоропадський, (* 19/IV 1764 p.) присвятився військовій службі, вже російській. Скінчивши Імперат. Сухопутній шляхетський кадетський корпус, став кадетом того ж корпуса (1785), а в лютім 1785 вийшов із нього з чином поручника. Невдовзі стає поручником глухівського карабінерного полка (1789), потому ротмістром кінно-єгерського полка (1791), а врешті, як секунд-майор виходить із війська та проживає у своєму маєтку, де біля 1810 p. вмирає.
По році 1797 оженився він з Пульхерією Маркевич (* б. 1775), та мав з нею дітей: Єлисавету (VIІ) (* 1800, 1823), Віру (VII) (* 27/Ш 1801, 12/11 1828); жінку і-ен.-адгот. графа Павла Ґраббе. Наталію (VII) (* 1802, 1818), Миколу (VII) (* б. 1803, 1820) й Івана (VII).
ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (VII)
Син Михайла, Іван Скоропадський, був визначним громадянським та культурно-освітнім діячем. Народився він ЗО січня 1805 року в Дунайській Слобідці глухівського повіту. Скоро віддався громадянській праці та виповняв різні горожанські уряди. Два рази (а то 21/ІХ 1844 і 17/ІХ 1849 p.) був він прилуцьким повітовим маршалом і Губерніяльним маршалом Полтавщини (12/ХІ 1847 і 6ДІ 1851).
Був теж предсідником пирятинської рекрутської комісії, а в кінці (від 8/IV 1851 p.), став надвірним радником. Брав визначну участь при визволенні кріпаків та дбав про освіту свого народу. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячує йому своє існування. Помер 8 лютого 1887 p. в селі Тростянці прилуцького повіту й тут його поховали.
В році 1849 оженився з Єлисаветою з роду Тарнавських, звісного фундацією Українського Національного Музею в Чернігові.
Діти його Петро (VIII) і Єлисавета (VIII), записалися золотими буквами як громадянські та культурно-освітні діячі.
* Збережена стилістика автора
