Коли в Україні натхненно сперечаються про те, як слід забезпечити надання українського телесигналу на окуповану територію, чомусь не цікавляться тим, а що ж люди в Криму і ОРДЛО побачать і які почуття побачене у них викличе. Що олігархічне телебачення здатне їм запропонувати... Багато програм УТ можуть лише занурити окупованих українців у безодню відчаю безнадії та зневіри. Виграти війну з таким телебаченням неможливо. Часто-густо українські (?) телеканали виконують функції заборонених в Україні російських, роблять їх роботу. Зрозуміло, все це прикривається «свободою слова», хоча в результаті такої діяльності ми неминуче втратимо не тільки свободу слова, а взагалі будь-яку свободу. Як кримчанин, я пам’ятаю, яка вакханалія «свободи» відбувалася в ЗМІ Криму до 2014 року, коли не було ніяких кордонів дозволеного, коли журналісти змагалися в тому, хто більш смачно плюне в Українську державу, хто більш витончено познущається над українською мовою, культурою, національною гідністю українців. Зате тепер кримські журналісти, забувши про свободу, ходять строєм і все пишуть «правильно», а будь-яка критика місцевої влади (не кажучи вже про сонцеподібного Путіна) загрожує великими неприємностями аж до кримінальної справи. Багато з наших дурнуватих (я не говорю про куплених) адептів «свободи слова» розуміють, що мчать саме до такого результату. Нині найбільшою модою в деяких ЗМІ України є мода на капітулянтство. Всілякі «півні світу» (за аналогією з «голубами») заполонили собою екрани, радіохвилі і сторінки газет і активно закликають до «миру за всяку ціну». Правда, тепер вони дещо скоректували свою методику і говорять уже про «компроміс»...
На найбільш ідейно нерозбірливому «112»-му з’явився екс-генерал внутрішніх військ пан Кіхтенко, який пропрацював деякий час главою військово-цивільної адміністрації звільнених районів Донецької області.
Генерал закликав «іти на поступки» Росії «заради миру». Ворог уже анексував Крим і ОРДЛО. Що ще, за Кіхтенко, ми повинні йому віддати? Поступки і компроміси можливі лише після звільнення всієї території нашої країни. І тут ще питання: хто повинен іти на поступки: агресор чи жертва агресії? Кіхтенко закликав погодитися на вибори в «ДНР/ЛНР». Які вибори можливі в бандитських анклавах, атмосфері іноземної окупації й постійного терору?
А на каналі ZIK з таких же позицій виступав екс-генерал СБУ Вовк: давайте компроміс, давайте вибори на окупованих територіях, мовляв, народ України хоче миру. Так, хоче, але миру, а не капітуляції. Пропоноване відставними генералами — це план Путіна, і якщо нині вибори в ОРДЛО відбудуться, то проведуть їх за рецептами московських політтехнологів. Ні на що інше Москва не погодиться. А після таких «виборів» заштовхнути керовані Кремлем території до складу України як «троянського коня» буде вже питанням техніки. А загибель унаслідок цього Української держави стане справою швидкого часу...
Сумно. Ось такі у нас були і є генерали. Коли ж з’являться інші? Чи дочекаємося?
Якщо ми поступимося духу капітулянтства, який нам нав’язується через лінію фронту, то гарантовано втратимо свою країну. Не можна грати за правилами ворога.
На ICTV у програмі «Свобода слова» з нагоди Дня Соборності говорили про те, чи сприяла культура об’єднанню України. Цього разу вирішили обійтися без політиків у студії, запросили діячів культури, науки і мистецтва. Давно пора. Все почалося виступом одесита, художника Олександра Ройтбурда. Прологом стало рішуче засудження ним діяльності Інституту національної пам’яті і особисто Володимира В’ятровича. Ну не подобаються художнику перейменування вулиць. Потім Ройтбурд заявив, що ніякої єдиної української ідентичності бути не може, оскільки, мовляв, країна дуже різноманітна. Але ж без єдиної ідентичності не може бути і єдиної країни. Ми, до речі, це вже переживали в 1990-ті роки минулого століття, коли нам намагалися нав’язати вузько-регіональні ідентичності замість національної: одесити, кияни, харків’яни, донеччани замість українців. Апофеоз такої регіоналізації мав місце в 2014 році в Криму і на Донбасі...
Не подобається Ройтбурду й обмеження тотального панування російської мови в Україні, а також критичне ставлення до сталінської Червоної армії, оскільки у художника до неї великий сентимент.
Які ж практичні висновки можна зробити з цього виступу від мікрофона? Україну не варто реформувати в державно-правовому та ідеологічному відношеннях, нехай вона залишається в статусі Малоросії, абстрактною «совковою» територією без національного обличчя. Понад те, нинішню Українську державу слід розпустити, капітулювавши перед «російським» світом. Ройтбурд неправий. Його неправоту підтверджує досвід багатьох країн світу. В Європі все це пройшли ще в XVIII—XIX ст. У Франції колосальні культурно-мовні відмінності між провінціями Бретань, Прованс, Ельзас, Лангедок, Бургундія, Іль-де-Франс не завадили створенню єдиної французької ідентичності. До речі, яскравим символом такої ідентичності став корсиканець Наполеоне Буонапарте ...
У Німеччині дуже значні відмінності між Баварією, Пруссією, Саксонією, Ройнландом, Померанією, Шлезвіч-Гольнштейном не завадили створенню єдиної німецької ідентичності.
Але найбільш яскравим прикладом є Ізраїль. У силу його унікальної історичної долі він продовжує залишатися справжньою лабораторією державного будівництва та формування нації, яка продукує дуже цінний і корисний досвід (який, звичайно, дістається подвижницькими зусиллями). Коли виникла ця держава, то їй довелося з людей, які приїхали з різних країн світу, з розмаїтого різномовного натовпу створити єдину націю. Ізраїльська держава прекрасно впоралася з цим надскладним завданням.
Було сформовано єдину ідентичність, історичну пам’ять. Єдину мову, якою став відроджений іврит і носіями якої нині виступають мільйони громадян цієї країни. Хоча багато хто з так званих ашкеназі, європейських євреїв, вважали за краще б, напевно, рідний ідиш, тим більше, що і великий поет Хаїм Нахман Бялик сказав: «На івриті треба говорити, а ідиш ллється сам...» Але національно-державні інтереси було поставлено над усе. Успіх перевершив очікування. В Ізраїлі виникла якісно нова нація, безумовно єврейська (ізраїльтяни часто називають свою країну просто- «єврейська держава»), але найтіснішим чином пов’язана з історичними землями цього народу і локалізована в певному місці світу. Якби ця держава розвивалася за рецептами пана Ройтбурда, думаю, що Ізраїль вже б не існував (втім, це моя суб’єктивна думка). Там була б не єдина нація, а якийсь строкатий конгломерат розділених походженням, ідентичністю, мовою, попереднім культурним досвідом етнографічних груп. Так чому ж єдина ізраїльська ідентичність можлива, а українська (за Ройтбурдом) ні? Літературний критик Юрій Володарський виступав приблизно так само, як і одесит-художник, але трохи м’якше. Г-н Володарський підтримав вимогу однодумця не чіпати пам’ятник Катерині II в Одесі. Так, цей пам’ятник, як і пам’ятник «дружби народів» у Києві (його навіть за радянських часів кияни називали «під ярмом»), не підпадає під декомунізацію, оскільки в XVII—XVIII століттях ніякого комунізму ще не було. А російський імперіалізм був... Тому без деколонізації декомунізація буде явищем дуже обмеженим і не вирішить усіх проблем. Хоча Катерина II для України набагато небезпечніша, ніж які-небудь Щорс і Боженко.
З огляду на специфіку України, декомунізація і деколонізація — це двоєдине національне завдання для нашого народу.
А на тому ж «112» Дмитро Гордон проголошував чергові екстравагантні ідеї. Зокрема, проспівав гімн Кучмі, якому ми всі, на думку Гордона, повинні бути вдячні за порятунок України в Мінську. Гордон особливо акцентував на тому, то Данилич, незважаючи на вік, ще цілком нічого. Це натяк на те, що він готовий повернутися, якщо країна покличе?
Потім журналіст проспівав такий самий гімн президенту Казахстану Назарбаєву, мовляв, великий і мудрий правитель. Цікаво, а сам вільний журналіст Дмитро хотів би жити в Казахстані, де можливість видавати таке ЗМІ, як «Бульвар Гордона», є більш ніж сумнівною і де братія писак про «свободу слова» давно не згадує? Такі у нас справи з логікою і послідовністю...
