У понеділок європейські очільники — міністри закордонних справ — розмірковували над тим, чи псувати нам велике свято спорту розмовами про бойкот.
Те свято, яке домашні очільники вчать нас сприймати як найбільшу подію новітньої історії, — Євро-2012.
Ця подія вже скоро почнеться і так само скоро відшумить, про неї забудуть швидше, ніж поїде останній німецький турист, спакувавши свій намет і затиснувши в долоні з півтисячі євро, які він відмовиться платити за брудну кімнату гостинним господарям свята.
Згадуватимуть це свято лише за кількістю красивих комбінацій на футбольному полі, яких, я певен, буде немало, адже європейський футбол — це щось особливе. Принагідно ще можуть згадати про астрономічну ціну самого поля, де розігралися ці футбольні комбінації, а до того — комбінації фінансові, які, власне, до такої екстравагантної ціни і призвели.
Оце й усе.
Гостинні господарі свята закотять назад відкопилену губу, збагнувши нарешті, що європейці — люди заощадливі, такі, як німці, й не менш «ушлі» за нас — такі, як іспанці й італійці, які ще й нас можуть навчити кільком хитрощам, за допомогою яких розводять туристів.
Тому напередодні наради європейських закордонних міністрів дуже цікаво було, наскільки відображають ці чиновники вдачу своїх народів і чи поведуться на дешеві розводи українських керівників про те, що бойкот чемпіонату буде бити не по владі, а по простих українцях, які так чекали цього спортивного дійства: що це буде бити по європейських прагненнях нашого народу.
Так, ніби на ці прагнення хтось звертає увагу після того, як за кількома обраними українцями грюкнули тюремні двері.
Принизливо мати владу-шантажиста і приємно бачити, коли на шантаж не ведуться.
Євро-2012 — це останній великий проект влади, який вона надіється не провалити. До цих пір були лише проколи — малі й великі.
Чемпіонат, який масово бойкотують, буде дуже великим проколом, скільки б не говорили про недоречність бойкотів такого мирного і благородного заняття, як спорт.
Та ще й футбол.
Про завищені ціни на нові спортивні об’єкти та інфраструктуру не говорить тільки лінивий — про відсутність реальної змагальності будівельних компаній за бюджетні гроші, виділені на підготовку до Євро-2012. Не мати поважних політиків на таких дорогих стадіонах — це неабияка неприємність. Одне діло, коли стільки бюджетних грошей пропало й чемпіонат удався, а інше — коли гроші спливли, а чемпіонат так собі.
Тоді звичне для України розтринькування державних запасів починає набирати ознаки національного злочину.
Прокурори також люблять футбол.
Та й як пояснювати таке фіаско українцям?
Досі їм кажуть — не журіться, що стадіони такі дорогі. Без стадіонів також крали б. А так, хоч і вкрали, але залишать щось у вигляді вічного скла і бетону для прийдешніх поколінь. При цьому не пояснюють, що розтринькують тепер уже навіть не ті гроші, які в нас є, а ті, яких у нас ще навіть немає. Ті, що ми лише позичаємо. Ті, що ми потім проситимемо наших дітей віддати.
А як інакше, сину, — твої тато з мамою дуже любили футбол.
Дивно тільки, що з таким підходом примудрилися не збудувати усього, що планували. Наприклад, на електричку до Борисполя так і не спромоглися, а був би один із найкорисніших для грядущого Євро-2012 проект. Видно, не було доброї маржі, щоб із тим морочитися. Або китайцям, що мали будувати залізничне сполучення, щось не так пояснили.
Ті, що говорять, що бойкот чемпіонату — це хоч і протест теперішній владі, але він вдарить по простих українцях, мають розуміти, що в українців традиційно рідко буває більша проблема, ніж їхня влада. Проведення чи непроведення чемпіонату, хай навіть такого важливого, як Євро-2012, є набагато меншим клопотом, ніж ті неприємності, які чинять українцям власні поводирі — тримають їх у заторах на роботу, тлумлять їхній малий бізнес, не дозволяють мирний протест, зводять чубами на мовному ѓрунті, продають їхні природні ресурси і з ними не діляться, зрідка душать їх джипами, а коли усім цим натішаться, посилають їх у черги за візами на постійне проживання за кордоном.
Звичайні українці вже давно не несуть відповідальності за владу, яку вони останнього разу обирали. Через конституційне крючкотворство й парламентський перекуп вона дістала майже абсолютні повноваження — те, що звичайні виборці їй ніколи не делегували. Дозволу на це у них ніхто не питав.
Ми вже більше не можемо говорити, що заслуговуємо на нашу владу.
Тому українців має влаштовувати хоча б якась підтримка у протистоянні своїй верхівці. Нехай навіть ціною їхнього улюбленого й такого важливого дозвілля.
Це — якщо вони хочуть, щоб їхню країну й надалі обирали для проведення різних чемпіонатів.
Європейських і не тільки.
