Український громадський і культурний діяч, меценат Євген Харлампович Чикаленко (1861—1929) належить до кращих представників української інтелігенції, котрі присвятили себе самовідданому служінню справі національного відродження. Подвижницька праця, спрямована на консолідацію українського громадянства, заповнила все життя цієї людини та всієї його родини. Є. Чикаленка без перебільшення можна назвати впливовим конструктором українського національно-визвольного руху, рупором якого в першому десятилітті ХХ ст. стала газета «Рада» (у 1905—1906 рр. — «Громадська думка»), ним заснована і яку він видавав. Є. Чикаленко надавав також щедру фінансову підтримку часописам: «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада» та ін., вкладав свої кошти у діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка, підтримував матеріально письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського та ін. Після смерті своєї маленької донечки гроші, які відкладалися на її майбутнє навчання, Є. Чикаленко призначив на премію за найкраще написану історію України та будівництво у Львові Академічного дому для студентів — вихідців із Великої України. Активний діяч київської «Старої Громади», ініціатор створення товариства «Просвіта» в Києві та Одесі, він став одним з організаторів Загальної української безпартійної організації, згодом — Товариства українських поступовців (ТУП, 1908—1917) і Союзу автономістів-федералістів (1917), Української демократичної партії (1904), Української радикально-демократичної партії (1905) та Української партії соціалістів-федералістів (1917). Засідання управ цих організацій і політичних партій часто відбувалися у київському помешканні Є. Чикаленка.
В українській історії початку ХХ ст. не було жодного національного свята, громадської справи, культурно-просвітницького заходу, що його він оминув би своєю увагою. Євген Чикаленко є яскравим представником української еліти, яка попри всі спроби самодержавно-поліцейської влади, намагалася зберегти національну духовну традицію, показати світові національно-культурну самобутність українців, зберегти для майбутніх поколінь пам’ять про історичне минуле, сприяти розвиткові літератури, мови та культури. Цілісність натури Є. Чикаленка засвідчувалась тим, що національний духовний інтерес і господарювання на землі були для нього єдиним цілим. Нащадок козацького роду, міцно пов’язаного із землею, вихований у любові до рідного слова та історії, він черпав наснагу з традицій українського села, які поєднали високу духовність двох, здавалося б, непримиренних, «антагоністичних» соціумів: української шляхти і селянства.
Коли одну зі столичних площ запропонували перейменувати на честь Євгена Чикаленка — це викликало бурю, що доводить ступінь нашого незнання...
Українське село, «яке спиралося на вироблені упродовж багатьох поколінь особливості матеріального і духовного існування», за справедливим визначенням сучасного вітчизняного історика Ю. Терещенка, було важливим чинником збереження в суспільній свідомості почуття власної окремішності. Українське село аж до часів панування радянської влади фактично повністю зберігало притаманний йому спосіб життя і протиставило імперському централізму прив’язання до традиційних форм національного буття, зокрема характерні для українських селян попередніх поколінь взаємозв’язок і взаємопроникнення виробничої та духовної сфер діяльності. Будь-яка господарська праця українця супроводжувалась традиційними естетичними приписами і канонами, поряд з утилітарними завданнями вирішувала життєдайні мистецькі прояви.
У характері та способі світосприйняття Є. Чикаленка національне й духовне тісно пов’язані з практичним і матеріальним. Сам себе жартома він називає «буржуєм, або навіть феодалом», однак всі свої статки жертвує для національної справи і наполегливо спонукає до цього інших заможних українців. Зв’язок із землею формував і ставлення діяча до роботи на національній ниві. Філософія «малих справ», яку він сповідував, передбачала щоденну копітку працю заради блага України. Для нього як для хлібороба, котрий працював на землі, важило, аби проросло кожне зернятко і робота на землі не припинялася. Для цього він працював день у день. Так само в національній справі для Є. Чикаленка важливим був кожен діяч і кожна, навіть, на перший погляд, невелика справа. Адже, на його думку, національний рух, як і природу, неможливо зупинити, можна лише пригальмувати, але він рано чи пізно розіллється широким потоком. У його щоденниках чимало роздумів і порівнянь на цю тему: «...З практики, на протязі довгих років історії, ми знаємо, що можна зробити багато гаток, гребель насипати, можна спинити на якийсь час рух живої води, але навіки затамувати все-таки не можна — вода знайде якусь щілину, буде сльозити, а потім проробить ширший хід і все-таки буде текти...»
Якщо обставини змушували Є. Чикаленка відійти від громадських справ, як, зокрема, в 1884—1889 рр., коли він перебував під домашнім арештом у рідних Перешорах, він працював на землі, розмірковуючи над впровадженням більш прогресивних форм господарювання на селі. Наслідком цього стала серія брошур під назвою «Розмови про сільське господарство», які Є. Чикаленко написав на основі власного досвіду, розповівши про раціональні методи господарювання. Його практичні поради адресовані селянам. Діставши з великими труднощами дозвіл на їхню публікацію українською мовою, Є. Чикаленко опублікував свої «Розмови» 1897 р. в Одесі, згодом — у Петербурзі. Загалом їхній наклад сягав півмільйона примірників. Це була своєрідна енциклопедія сільського господарства, яка принесла авторові широку популярність серед селян. За успішне ведення свого господарства, опис якого він частково опублікував у своїх спогадах, Є. Чикаленко одержав нагороду від імперського міністерства хліборобства. У листі до В. Липинського — відомого українського громадсько-політичного діяча, ідеолога модерного національного консерватизму, який перед війною вів власне господарство на Уманщині, Є. Чикаленко зазначає: для нього дуже важило, що його «Розмови» були видані рідною мовою для селян. Це давало користь не лише для сільського господарства, а й для національної справи. Разом з тим, він зізнавався: хоч «із книжечок своїх» і одержав «моральне задоволення, бо дістав уже за них дві великі срібні медалі», але видання газети «Рада» для нього важило значно більше. Попри те, що від видавничої справи «мав самі тільки клопоти, втрати, лайки всяких критиків і байдужість громадянства».
КАРТИНА ХУДОЖНИКА М.СОЧЕНКО «ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ ЧИКАЛЕНКО, ВИЗНАЧНИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, УКРАЇНСЬКИЙ МЕЦЕНАТ». ВИСТАВКА «УРОЧИСТЕ ЗІБРАННЯ З НАГОДИ ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ ТА 100-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УНР» / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»
«Рада» стала для Є. Чикаленка справою всього життя. Він розумів, що часопис передплачують «тільки люди, які цікавляться українським національним рухом, і все завдання в тім, щоб число таких людей збільшувалось, щоб ширше розлилася ця свідомість серед усіх верств, станів, кляс людности». На його думку, за умов, коли були відсутніми такі важливі чинники, як українська школа та широкий культурний рух, лише преса могла сприяти піднесенню національної свідомості. Разом з тим, він говорить про взаємозалежність існування преси від того, наскільки поширюється громадська зацікавленість в українських часописах, а боротьба за національні інтереси та українську школу, за його словами, можливі були лише за умови існування української преси.
Розповсюджуючи «Раду» і переживаючи щорічну компанію збирання передплатників, Є. Чикаленко болісно реагував на байдужість суспільства до громадських справ. «Свідомих людей у нас мало, у всякому разі, не більш двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження», — писав він. Для Є. Чикаленка було важливо, щоби «Рада» об’єднала інтелігенцію різних напрямків, він дуже шкодував, що українські есдеки та есери не сприяють виданню газети, «бо вони іншого світогляду». Він приходить до цілком слушного висновку, що розшарування за партійним принципом відтягувало українську інтелігенцію від загальнонаціональної справи.
Питання, чи продовжуватиметься видання «Ради», яке кожен рік наражалося на нестачу фінансів і забезпечення передплатників, було його постійною турботою. «Всякий вважає мене за страшенно грошовиту людину, всякий при потребі звертається до мене, а я тепер рішучо не можу нічим запомогти, а люди не вірять, що у мене нема грошей, — пише Є. Чикаленко. — Всякий думає, що коли я трачу на «Раду» тисячі, то, певне, у мене є мільйони». Він щиро зізнавався: щоби «не дати померти газеті», змушений був «систематично відривати від себе, від дітей, обрізути свої видатки до крайності». Його маєтки були заставлені в банку, і він щорічно сплачував великі відсотки, не маючи можливості повністю заплатити заставу. Він вважав «обов’язковим передати землею дітям стільки, скільки... дістав від своїх батьків». Все ж придбане зі «спокійною совістю» віддавав на національну справу. За підрахунками Є. Чикаленка, до 1909 р. він витратив майже сто тисяч карбованців на різні громадські заходи. «Одним словом, майже все, що я придбав — витрачено», — зізнається він. «Я заприсягся, — пише діяч у своєму «Щоденнику», — що до кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї буду тягнути газету з останнього, відстоюючи, як каже Сенат, «устройство Малорусскаго края на автономныхъ, національно-территоріальныхъ началах».
Євген Чикаленко з піднесенням зустрів Лютневу революцію. Саме в нього на квартирі у перші березневі дні 1917 р. відбувалися збори української інтелігенції, де обговорювалися питання її організації й було попередньо сформульовано ідею утворення об’єднавчого центру, трансформованого через декілька днів в Українську Центральну Раду. Як член Ради Товариства українських поступовців Євген Харлампович 8 березня 1917 р. підписав відозву «до українського громадянства» із закликом підтримувати новий революційний уряд, українську пресу, організовуватися, створити український національний фонд, відкривати школи, розвивати товариство «Просвіта». Від перших революційних днів доклав великих зусиль до відновлення газети «Рада»: клопотався про дозвіл у влади, шукав друкарню, кошти, підбирав редакцію. На його думку, газета мусила мати позапартійний характер, де могли б висловлювалися представники різних партій. Є. Чикаленко вважав, що газета має бути «найперше українська національна, щоб вона об’єднувала всіх українців, які домагаються автономії, свого сейму».
Перше число «Нової ради» вийшло 25 березня 1917 р. Часопис було надруковано вже без Є. Чикаленка. Одразу після участі в І Українському кооперативному з’їзді (14 — 16 березня 1917 р.) він виїхав у рідне село Перешори на Херсонщині. З’їзд справив на нього дуже сильне враження. Після того як хор заспівав «Ще не вмерла Україна», він страшенно рознервувався, «не зміг здержати голосного ридання і благословляв долю», що дожив до такої довгожданої миті...
