Талановитий український художник, архітектор, графік і живописець, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, народний художник України, доцент Закарпатської академії мистецтв, голова Закарпатської організації Національної спілки художників України, лауреат обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі, учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких виставок Борис КУЗЬМА 22 лютого відзначає 60-річчя. З цією щедро обдарованою мистецькими якостями людиною ми розмовляли про архітектуру, живопис та життя в мистецькій родині.
«НА ПЕРШОМУ КУРСІ КОЖЕН СТУДЕНТ МАВ «СВОЮ» БУДІВЛЮ НА ПЛОЩІ РИНОК»
— Пане Борисе! Коли ти зрозумів, що серед тисяч професійних стежин твоєю є образотворче мистецтво?
— Народився я в учительській сім’ї — батько й мати майже все життя працювали у восьмирічній школі села Верхній Коропець на Мукачівщині. Батько був учителем української мови, а мама — біології. У шкільні роки я ще не бачив себе художником, хоча інтерес до малярства мав.
У 7—8 класах я дуже полюбив твори Фенімора Купера — його індійців, яких із захопленням перемальовував олівцем. Виходило масштабно, були нормальні співвідношення. На це звернули увагу батьки і привели мене у вечірню художню школу в Мукачеві. Я їздив туди двічі на тиждень. Паралельно займався музикою. У мене був дуже хороший вчитель, але десь у 1967—1968-х його репресували з політичних мотивів...
У випускних класах я захопився архітектурою: читав журнал «Огонёк», з якого черпав інформацію про тогочасні архітектурні проекти, що будуються в Москві, Нью-Йорку та інших великих містах світу. Під цим впливом і сам почав креслити будинки, структури. Батьки поцікавилися: «Може, ти хочеш бути архітектором?» Щоб наочно ознайомитися з професією, привезли мене в Ужгород у проектну організацію «Діпроміст». Там я побачив велетенські креслення — мене це дуже вразило, і я загорівся бажанням вивчитися на архітектора. Родина почала радитися, куди мені йти вчитися, адже до вступу залишалося менше, ніж два місяці...
Найперспективнішим був Львівський політехнічний інститут, але для вступу туди потрібні були ґрунтовні знання, тож почали шукати репетитора. На це зголосився наш родич, мамин двоюрідний брат, художник Михайло Митрик. Він у буквальному сенсі привів мене за руку до ужгородського Палацу піонерів, де ми взяли дві гіпсові голови... Він показав мені ази рисунку, розповів про світло і тінь, тони і напівтони, композицію, побудову перспективи і наказав працювати... Мої старання не були марними — у Львівський політех я поступив одразу, хоча конкурс 1975 року був досить високим.
Мене вчили метри-професори, які на власні очі бачили світові архітектурні шедеври: професор Липка (вів історію архітектури), професор Кравцов (викладав архітектурне проектування). Практично він і «зліпив» з мене архітектора.
В інституті активно працювало студентське конструкторсько-проектне бюро. Там студенти виконували креслення, щось перекреслювали, набивали руку і... заробляли перші гроші. Доброзичлива атмосфера, яка там панувала, дух творчості, спілкування з колегами — стали великою професійною школою. Там я паралельно почав малювати, тому що дуже багато архітекторів займалися живописом — це було стильно.
— Яке враження справляла архітектура Львова, його мистецьке життя?
— На першому курсі кожен студент мав «свою» будівлю на площі Ринок і досліджував її: обмірював, вивчав стан, рисував пропорції. Потім була акварельна практика. Нас возили у приміські Брюховичі, Винники, ми малювали старий Львів, а на геодезичну практику — у Тернопільську область. Вчитися було дуже цікаво!
Саме у Львові я вперше побував на художніх вернісажах. Величезне враження справила виставка Акопа Акопяна — знаменитого художника, творчістю якого я захопився. Графічний живопис, стримана кольорова гама, дуже витончені роботи. Багато моїх перших картин зроблено під його впливом. Мала вплив і творчість студента старшого курсу, відомого нині художника Ігоря Панчишина з Івано-Франківщини. Ми збиралися компаніями, відчувався дух свободи: обговорювали фільми Тарковського, дивитись які на той час можна було напівлегально, брали жваву участь у творчих дискусіях. Усе це закарбувалося в наших умах і душах. З таким багажем я і приїхав до Ужгорода.
— Як щодо трудової діяльності?
— 1982 року я перейшов у «Кооппроект» Закарпатської облспоживспілки. Ми проектували ресторани, кафе, магазини. Потім Василь Гісем, який керував ПМК-96, зманив мене у рекламний комбінат. Там уже працювали Василь Свалявчик, Василь Гангур, Тарас Данилич та інші нинішні знаменитості. Ми з Сашком Пазуханичем започаткували розробку проектів на кожен окремий об’єкт, з’явилися цікаві ідеї, оригінальна реклама. Я тоді вперше зробив рекламу на склі. Згодом, у Донецькій області я, Т. Данилич та Ю. Дикун оформляли великий об’єкт у закарпатському стилі в селищі Кабанья неподалік обласного центру — робили вивіски, чеканку, розписи. Все це залишило яскраві спогади.
«ЗНАЧНА ЧАСТИНА ШЛЯХУ ВЖЕ ПРОЙДЕНА»
— Коли розпочався остаточний дрейф від кульмана до мольберта?
— У середині 1980-х я усвідомив, що настав час публічно показати свої художні роботи. Їх у мене на той час назбиралося багато. Першу виставку я зробив 1984 року в ужгородському клубі-кафе творчої молоді «Форум». Її організатором був Вадим Ковач, який у комсомолі опікав талановиту молодь. Тоді вільнодумства боялися в усіх сферах, а в мистецькій — і поготів, тому допомога Вадима була дуже вчасною. Вражень було багато й різних. Пригадую слова Ернеста Контратовича, котрий відвідав виставку. Йому сподобалися дві мої акварелі, одну з яких я зберігаю й донині. Він сказав, що це дуже цікаві роботи. Якраз відтоді розпочалися й перші мої пленери. На Синевир їздив разом з Е. Контратовичем, І. Ільком, С. Мальчицьким. Водночас почав формуватися гурт молодих художників: Тарас Усик, Володимир Базан, Володимир Павлишин. Ми почали частіше збиратися на пленери, обговорювали творчі ідеї, формували своє бачення.
1989 року на запрошення головного архітектора Ужгорода М. Томчанія я погодився працювати його заступником і дещо відійшов від малярства. Було багато замовлень на індивідуальне будівництво. Я захопився цією роботою, брав участь у розробці детального планування історичного центру міста Ужгорода.
До колективу Закарпатської організації НСХ України, яку тоді очолював В. Микита, я прийшов 1995 року, а 1999-го мене обрали головою обласної організації НСХУ. Перші три роки були важкими: постійні перевірки, заборгованості по зарплаті, відсутність замовлень... Найголовніше за все потрібно було зберегти колектив, традиції, бо ми, власне, багаті тим, що сприймаємо кожного художника як мистецьку особистість...
Наш колектив — сильний, потужний. Значна частина шляху вже пройдена, є свої досягнення. Постійні участі у виставках, поїздки за кордон, великий досвід наших корифеїв, який нам дістався у спадок... Але є чимало меркантильних речей, пов’язаних з побутом. Це породжує багато проблем, і я бачу за останні два-три роки, що люди почали менше спілкуватися, немає відкритості. Добре, що при спілці працює молодіжне об’єднання художників. Творче спілкування з молоддю підживляє енергією, ідеями, задумами. Нині світ зовсім інший, і мистецтво має відображати реалії сьогодення.
— Яка перспектива закарпатської школи живопису з огляду на сучасні тенденції?
— Я вважаю, що будь-яка школа не може не помічати того, що відбувається поруч. Ми живемо в реальному світі і повинні реагувати на виклики. Тим більше, що зміни відбуваються дуже швидко. Ми змінюємо спосіб життя, умови, іноді й смисл. Для мене закарпатська школа живопису — це те джерело, яке має бути постійно наповненим. Кожен камінець є фрагментом загальної картини. Школа формується — конкурсами, виставками, пленерами та спілкуванням.
«ПОСТІЙНИЙ ПОШУК ІДЕАЛУ ПОРОДЖУЄ ДИСКУСІЇ, СУПЕРЕЧКИ»
— Твоя дружина Вікторія — теж художник. Як вживаються творчі особистості під одним дахом — син Борис захоплюється малюванням?
— Не так просто жити в одному середовищі з талановитою людиною, котра прагне самовдосконалюватися і йти до конкретної мети. Постійний пошук ідеалу породжує дискусії, суперечки. Кожен із нас має своє бачення ролі мистецтва в житті людини. Інколи це призводить до непорозумінь, але, врешті-решт, гору завжди бере здоровий глузд. Попри все, я ціную в своїй дружині незалежність і право на власну думку, адже мистецтво тим і цікаве, що неповторне, особисте. Її присутність поруч у майстерні завжди надихає мене на нові пошуки і знахідки. У цьому творчому просторі завжди присутній і наш син Борис, котрий, безперечно, наповнюється мистецтвом. Він теж активний, допитливий, часто наслідує своїх батьків. Маємо велику надію, що з нього виросте гарна людина, справжній чоловік, котрий ніколи не буде байдужим до мистецтва.
