«Війно, навіщо ти забрала наше дитинство? Невже ти теж хочеш стати дитиною?»... Діти і війна – чи може бути у житті поєднання, більш жахливе за це? Мабуть, що ні. Але це поєднання – сьогоднішня реалія України, і в цій реалії живуть десятки тисяч наших дітей. І у смертельному гуркоті збройних залпів не чути відповіді війни на їхнє запитання: «Навіщо ти забрала наше дитинство?»
Коли вам трапиться побачити дитину із зони бойвих дій і вона буде радісно сміятися – не думайте, що вона сміється тому, що емоції безтурботного дитинства стерли з її пам`яті всі страхи, пов`язані з війною. Ці страхи не стираються. Вони осідають у підсвідомості, винирюють у психосоматиці, проявляюються у нервових захворюваннях. Я бачила багато дітей у прифронтових містах, які радісно сміялися, дотепно жартували один з одного, співали або танцювали хіп-хоп. Та якийсь побутовий гучний звук, що зненацька лунав поруч, миттєво вводив їх у стан ступору. А коли вони починали розповідати свої історії, мені складно було скласти у єдиний пазл ці історії і цей сміх, ці жарти, цей хіп-хоп... Ось красивий підліток із білокурим волоссям та великими карими очима – Марк з Авдіївки. З тих, кого називають «душа компанії». Ось він дурачиться, ось він завзято відривається під звуки репу... І ось він розповідає, як прийшов зі школи, був вдома сам і почався обстріл. Він ліг у коридорі на підлогу, прикрив голову руками, а думки розривав страх за маму, яка в цей час вийшла до магазину. Ось неймовірна красуня, схожа на юну Пенелопу Крус – Мирослава з Красногорівки, дуже розумна, з шаленим почуттям гумору, з тих, хто за словом до кишені не лізе. Ось вона ретельно наносить макіяж, готуючись вийти з дому, не забуваючи піддавати веселого жару молодшій сестрі, яка готується до виходу повільно та неквапливо. А ось вона почула якусь новину, яка її засмутила. І починає швидко моргати, терти руками очі. «Коли я нервуюся, в мене зір починає падати. Це в мене після обстрілів. Коли вони починаються, в мене в очах темніє». І, так, це вона питає у війни, невже та хоче стати дитиною.
ОДНА З БАГАТОПОВЕРХІВОК, З ЯКИХ ПОЧИНАЄТЬСЯ РАЙОН НОВА АВДІЇВКА. ВСІ БУДИНКИ ТУТ СИЛЬНО ПОСТРАЖДАЛИ ВІД ОБСТРІЛІВ, АЛЕ В БАГАТЬОХ КВАРТИРАХ ЖИВУТЬ ЛЮДИ, ЯКИМ НЕМАЄ КУДИ ПЕРЕЇХАТИ. ФОТО ОЛЕНИ ЧЕРЕДНИЧЕНКО
... Прочитайте ці тексти. Їх написали діти з різних міст, та пишуть вони про одне. Правильніше, про одну. Про ту, що забрала їхнє дитинство. Ми продовжуємо збирати свідчення дітей про російсько-українську війну в рамках проекту «Маленькі власкори Донбасу». Його учасники – вихованці волонтерського проекту з творчої освіти для дітей «Жовтий Автобус» і просто школярі з прифронтових міст. Прочитайте, щоб знати, що криється за радісним сміхом дитини із зони бойових дій, якщо вам трапиться її побачити.
Що далі?
Роман ПІНЧУК, 14 років, м. Новогродівка, Донецька область.
На підвіконні - філіжанка свіжої гарячої кави. Сиджу біля вікна, занурившись у свої думки. Вулицею, не помічаючи облич, снують повз один одного люди: квапляться на роботу, поспішають додому, дзвонять знайомим… Просто живуть. Але ніщо сьогодні не допоможе забути жахливі події, які охопили країну чотири роки тому.
Згадалося, що за нашими плечима лише друге десятиріччя нового віку. А XXI століття вже ознаменувалося великомасштабними військовими потрясіннями в різних куточках нашої планети. Особливий резонанс викликали як терористичні акти в США, Росії, Іспанії, Англії, так і воєнні конфлікти в Афганістані, Іраку та Сирії.
Дізнаючись із новин про ці страшні події, я навіть думки не мав, що мачуха-війна підкрадеться до нашого невеликого гірничого містечка Новогродівки. Особливий відбиток ця подія наклала на нас, підлітків. Так-так, саме на нас, бо діти дошкільного та молодшого шкільного віку, я вважаю, майже нічого не пам’ятатимуть, бо батьки, «оберігаючи свій скарб», не виказують тривог, переживань. Дорослі люди всі події переживають та сприймають по-іншому, не так, як ми - підростаюче покоління.
Отже, 2014 рік. З чим він асоціюється?
Квітучий травень - з припиненням водопостачання внаслідок пошкодження водопровідних шляхів та насосної станції Карлівського водосховища. Бойові дії на території станції позбавили мешканців нашого міста води на довгих 5 місяців. Батьків, родичів, сусідів, мешканців всього міста турбувало головне запитання: «Де взяти води?» Вулицями тягнулися довгі черги до машин з технічною водою. Ми з батьками двічі на тиждень виїжджали за 18 кілометрів від міста для того, щоб набрати питної води з природного джерела. Дійсно, це був час, коли вода цінувалася як найдорожчий скарб.
Спекотний червень постає в пам`яті активними бойовими діями в Авдіївці та Карлівці. Влітку наше містечко потопає в зелені, усі радіють та насолоджуються красою вулиць, але відлуння вибухів, від яких здригалася земля, поселило в головах мешканців ще одне запитання: «Що далі?».
А далі…Вікна, заклеєні скотчем, таблиці зі схемами всіх бомбосховищ міста, пригнічення та страх в очах дорослих. У місто зайшла військова техніка і, не розуміючи всієї біди, діти, підлітки, радіючи, фотографувалися біля цих машин. Тоді підлітки ще не зовсім розуміли, що будь-яка радість під загрозою...
Багряний вересень 2014 року асоціюється з поповненням майже всіх класів 2-3 новими учнями. Це хлопці та дівчата, які разом із батьками вимушено покинули власні домівки через воєнний конфлікт на Донбасі.
Школярі нашого закладу, разом із батьками та вчителями, намагаються хоч трохи допомогти переселенцям. Ми влаштовуємо благочинні ярмарки та акції, а продукти, речі, гроші, виручені на цих заходах, розподіляємо між тими, хто їх потребує.
А ще в нашій школі тепер регулярно проводять інструктажі, тематичні години, на яких вчителі розповідають про правила поводження з невідомими, вибухонебезпечними речовинами, правила безпеки під час обстрілів.
У чому ж жахіття війни? Особисто для мене воно полягає в тому, що жодна людина в будь-якому куточку земної кулі, незалежно від статі, віку, роду занять, віросповідання, не може почуватися в цілковитій безпеці навіть у стінах власного будинку. А діти, які не з чуток знають війну, ніколи вже її не забудуть. Уночі вони, як і раніше, бачитимуть дрижачі стекла вікон власних осель, чутимуть вибухи мінометних снарядів.
Який може бути висновок? Люди повинні перестати бути егоїстами. Вони повинні думати не лише про благо для своєї сім'ї, але й піклуватися про рідне місто та країну, в якій живуть. Адже нікому не спадає на думку підірвати вітальню або зруйнувати кухню у власній оселі.
...Задзвонили у двері. На підвіконні - філіжанка холодної кави.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ НА ДВЕРЯХ КВАРТИРИ У РОЗТРОЩЕННОМУ СНАРЯДАМИ 9-ПОВЕРХОВОМУ БУДИНКУ В НОВІЙ АВДІЇВЦІ. ФОТО ОЛЕНИ ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Два дні з мого життя
Родіон СКОРОХОД, 16 років, м. Попасна, Луганська область.
Я ніколи не думав, що побачу війну.
Багато всього бачив і чув по телевізору, але не думав, що щось подібне може трапитися в моєму місті. Коли виходиш з двору свого будинку і чуєш дуже сильні постріли - то стоїш і розумієш: війна дістала і тебе теж... Страх пронизує тіло як розряд струму, від маківки до п'ят. Постріл за пострілом - і ти ціпенієш в очікуванні невідомості: коли і де впаде снаряд. І це найстрашніше, бо передбачити, де і коли він впаде, просто неможливо.
І далі - новий страх. Сидиш у підвалі, дивишся на маму, всю в сльозах, намагаєшся якось її розрадити, в результаті просто розумієш, що це марно... і все одно продовжуєш це робити. Потім, після безлічі годин стрільби, коли обстріли припиняються, нарешті виходиш з підвалу, щоб поїсти. Цієї миті повз будинок проїжджає велика колона танків, броньованих машин. Вона залишає слід не тільки на асфальті, але і в моїй душі, у моїх спогадах. Я стою біля будинку, бачу всю цю картину, у мене течуть сльози, і я питаю у самого себе: чому все це відбувається зі мною і моєю родиною? Розмірковуючи, розумію, що я ж не один задаюсь цим питанням. Розумію, що я не один такий. І від цієї думки чомусь відразу стає легше, я вирішую піти і лягти спати, думаючи, що засну, а потім, прокинувшись, побачу, що нічого цього вже не буде. Зрозумію, що все це - лише страшний сон, що все це мені наснилося, що вранці встану і буде тиша, буде мир в Україні, тато піде на роботу, мама буде господарювати по дому, а ми з братом будемо їй допомагати. І не буду думати про те, що коли підемо гуляти з друзями, нас снарядом вб'є, або осколок вцілить, і я залишуся калікою на все життя...
...Підірвавшись рано-вранці з ліжка, я хвилин п'ять кажу собі, що це був страшний сон. Але одразу ж почув постріли. Вони були не дуже гучними, напевно, стріляли з автомата на блокпосту. І я зрозумів, що це не сон, а реальність.
Тому, хто не був у зоні АТО, не зрозуміти цей біль - коли ти втрачаєш друзів і все, що було тобі дороге. Всім, хто не бував тут, де перебуваю я, цього просто не зрозуміти... Коли ви чуєте про це, бачите по телевізору або читаєте в новинах - це лише мала частина того, що відбувається тут. Це все тільки наближає вас до розуміння цього, але до кінця вам не зрозуміти всю біль війни.
Хочу сказати, що за такий короткий час свого життя я побачив більше, ніж деякі дорослі.
... Я розповів лише про два дні з мого життя.
Світ у моєму об’єктиві
Мирослава ТРОФІМЧУК, 16 років, м. Красногорівка, Донецька область.
Війно, навіщо ти забрала наше дитинство? Навіщо воно тобі? Невже ти теж хочеш стати дитиною – як і ми?
У нашому місті зараз іде війна, страшна, яка забирає життя, дитинство, почуття без розбору. У війни немає своїх... Наше маленьке містечко сильно постраждало, але війні, мабуть, цього замало. Красногорівка продовжує страждати кожен і кожен день, і, на жаль, ніхто так і не може почути сльози цього беззахисного міста...
Мене звуть Мирослава, мені 16 років, і я живу саме у цьому беззахисному місті Красногорівці. Разом із містом я переживаю його жахливий біль. Але, як і кожна людина, я намагалась відволіктися. Я почала фотографувати. Через об'єктив я бачила зовсім іншу картинку, та вона не змінювалася в реальності: будівлі, школи, житлові будинки так і залишалися зруйнованими, але я бачила надію. Надію на те, що скоро все зміниться, в школах знову буде вирувати дитячий сміх, в будинках буде закипати чайник для сімейного чаювання...
Я багато фотографувала, але не могла розвиватися далі, поки в моєму житті не з'явився... проект «Жовтий Автобус». Завдяки йому я почала рухатися далі, і тепер я не тільки фотограф-початківець, але й ще початківець-кінооператор. Я отримала величезний багаж знань, яким тепер можу сама ділитися з іншими дітьми, які так само, як і я колись, починають робити перші кроки в кіно. Сьогодні багатьма зусиллями ми створили в Красногорівці власний кіноклас «Об'єктив».
Тепер у моєму житті немає жодних кордонів – я стала бачити світ зовсім іншими очима...
Що я відчуваю, коли чую постріли...
Руслан КОРЖ, 14 років, м. Мар'їнка, Донецька область.
У 2014 році в моє місто прийшла війна, яка змінила життя багатьох людей і моє теж... Багато людей втратили дім, роботу, і навіть своїх близьких людей.
Я теж мав покинути свій будинок, розлучитися з близькими друзями... На самому початку бойових дій я змушений був блукати разом зі своєю сім'єю різними містами і селами в очікуванні, поки обстановка хоч трохи не зміниться. Зупинилися ми в селі Максимільянівка, що розташоване недалеко від мого рідного міста Мар'їнка. З новин я дізнавався, що в моєму місті постріли гримлять практично щодня, і навіть є загиблі. Але про те, що відбувалося в Мар'їнці, можна було дізнатися і без новин у ЗМІ - в Максимільянівці дуже добре було чути звуки цих обстрілів. Мені було страшно навіть уявити, як реагували на це люди, як впливало це на їхню психіку. Втім, я здогадувався про їхню реакцію, ґрунтуючись на своїй власній. Коли йдеш увечері вулицею і дуже часто чуєш ці обстріли, відчуття не з кращих, бо в душі присутній страх за тих людей, які живуть у Мар'їнці, засинаючи і прокидаючись під ці звуки.
А особливо болить за рідних - бабусю і дідуся, які не захотіли покидати рідний дім, де вони прожили півжиття. Іноді мені самому доводилося їздити в Мар'їнку під час обстрілів – переважно я відчував, як стискається моє серце, викликаючи тремтіння у всьому тілі і сильні переживання за рідних і близьких.
Дуже хотілося б побажати людям, щоб вони ніколи не потрапляли під такі обстріли, щоб берегли своїх рідних і близьких, бо дорожче на світі немає нікого.
Сюжет про Авдіївку
Марк ЛИХАЧОВ, 15 років, Софія ОСАУЛА, 14 років, Лера СТОВОЛОСОВА, 15 років, Лера БАХІРКІНА, 15 років, м. Авдіївка, Донецька область.
Прифронтове місто Авдіївка розташоване за 13 кілометрів від Донецька. До війни з Авдіївки в Донецьк можна було дістатися за 20 хвилин. Місцеві жителі їздили туди за покупками в супермаркети і для того, щоб відвідати різні місця відпочинку, сходити в кінотеатри, оскільки в Авдіївці кінотеатрів немає.
Зараз цей шлях займає пять-девять годин. Але спочатку потрібно оформити перепустку для проїзду в так звану ДНР. Якщо дитина їде з обома батьками – їй пропуск не потрібен. Якщо з кимось одним - необхідна довіреність від другого батька, інакше не пропустять на блокпостах. На контрольно-пропускному пункті можна простояти кілька годин - через велике скупчення людей, а ще тому, що, як правило, працюють не всі віконця, у яких за базою перевіряють перепустки.
Місто складається з двох райнов, які називаються «Стара» і «Нова» частина Авдіївки. У Новій розташований найбільший у Європі Коксо-хімічний завод, заснований в 1963 році. На заводі працює основна частина жителів міста. У минулому році заводчанам підвищили пенсії.
До війни в місті ходили трамваї. Потім снаряди пошкодили дроти і трамваї зняли з усіх маршрутів. Війна кардинально змінила життя Авдіївки. Особливо важкими видалися осінь 2014 року і зима 2015-го. Тоді місто перенесло страшні обстріли, його жителі позбулися світла, опалення та води. У магазинах практично не було продуктів - поставщики боялися приїжджати в Авдіївку, і городяни виживали тільки за рахунок гуманітарної допомоги. Школи перестали працювати - відпускати з дому дітей стало дуже небезпечно, до того ж багато вчителів евакуювалися з міста. Школярі вчилися дистанційно - раз на тиждень приходили в школу за завданнями, які виконували вдома.
Багато дітей через обстріли, які не вщухають донині, стали страждати нервовими захворюваннями, а деякі отримали поранення різної складності. З дітьми працюють психологи, але їхня допомога, на жаль, далеко не завжди ефективна.
Сьогодні в місті працює більшість шкіл, відновлені звичайний графік занять і позакласна робота. Проходять різні заходи - шевченківські дні, олімпіади, спортивні змагання. Багато школярів займаються в музичній і танцювальній школах, художніх студіях, спортивних секціях. І хоча гарматні залпи стрясають повітря практично щодня, діти гуляють на вулицях, збираються з друзями в улюблених місцях, іноді засиджуючись до пізнього вечора.
Одним словом, діти в Авдіївці - такі ж, як і у всій Україні: ходять в школу, слухають музику, користуються Вікіпедією, танцюють хіп-хоп. З тією лише різницею, що все це відбувається під супровід гарматного гуркоту. Але у дітей немає вибору - війни розв'язують дорослі, значить, і припиняти війни повинні дорослі. Тому сьогодні діти Авдіївки чекають, коли дорослі віддадуть їм свій борг.
