Офіційно Україна відмовилася від святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Але напередодні цієї дати у Сорокиному Луганської області (колишній Краснодон) вихованці семи дитсадків взяли участь в огляді строю та пісні серед дошкільнят. Малюки показували військову форму та вміння ходити стройовим кроком, підготували сценки на патріотичні пісні. Звісно, йдеться аж ніяк не про український патріотизм. Це місто підпорядковане «ЛНР». Схожий огляд строю та пісні відбувся 16 лютого серед школярів Довжанська (до декомунізації — Свердловськ), це теж Луганщина. Окупанти кують зі школярів і дошкільнят «своїх» громадян, втокмачуючи їм, яку батьківщину треба любити та в який спосіб.
Про ці факти «гуманітарного виховання» розповіли в громадській організації «Восток-SOS», готуючи черговий звіт про порушення прав людини на території «ОРДЛО». На жаль, у вільних від російських окупантів містах України експансія ідей «русского мира» теж помітна. Нещодавно «День» розповідав, як в одну зі столичних шкіл листоноша приніс журнал «Русская школа». Видання, насичене антиукраїнськими поглядами, не передплачує жоден освітній заклад України, але школи регулярно його отримують.
«ШКОЛИ ЗАКОХУЮТЬ У РОСІЮ НАШИХ ДІТЕЙ»
Це не єдиний прояв проникнення російської руки в нашу систему освіти. Старшокласникам у школах добровільно-примусово нав’язують факультативи з вивчення російської мови. Це вважається опануванням другої іноземної. Навчальні програми вичитують українською. Але якою мовою спілкуються школярі з педагогами на перервах? Там, де не встигає наше Міністерство освіти і науки, втручається Росія. У цьому переконався «День», обговорюючи з експертами якість української гуманітарної політики.
«Росія, Китай і США завжди витрачали мільярди на свою «м’яку силу». Це така велика концепція, що передбачає створення гуманітарних умов, які дозволяють закохувати різних людей на планеті Земля у свою країну. І це все не припинилося. От російські танки на Донбасі — це вже тверда сила. А школи — це інший вимір цієї сили закохування в Росію українських дітей», — коментує Оксана Левкова, голова правління всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим». Її ініціатива поширює українські книги та фільми по всій країні, не даючи Росії можливості заповнювати існуючі прогалини в освіті та культурі.
«Якось у Харкові чекала на зустріч з очільницею управління освіти ОДА, мені треба було дещо уточнити щодо нашого спільного з Міносвіти конкурсу творів серед школярів «Хто для мене Іван Мазепа?». Вона говорила по телефону і дякувала за літературу та шикарні книги посольству Росії, — продовжує Оксана Левкова. — Якось високий чиновник із Міносвіти визнав у одній кулуарній розмові зі мною, що книжки, які везуться з Києва до областей, часто не доїжджають. І це означає, що цю лакуну заповнюватиме Росія. Ситуація сьогодні не змінилася. А що заважає російським чиновникам поширювати книги, диски, фільми? МОН не може відстежити, як українські книжки доїжджають у глибокі села. Ми саме на них робимо ставку. Якщо книги не привеземо ми, то це зроблять росіяни».
Таких історій у Оксани — сотні. Найсвіжіша з Полтавщини. «Я нещодавно відвідувала їхні музеї. Натрапила на календарик «Полтавское дворянское собрание». Його підготували люди, які порпаються в матеріалах ХІХ століття і відроджують тяглість російського військового корпусу, а потім поширюють ці матеріали по музеях і школах. І на цих людей немає управи. Служба безпеки України їх виловлювати не буде, по школах її співробітники не ходять», — додає активістка.
«НАБРИДЛИВЕ ВИХОВАННЯ ВИКЛИКАЄ НЕГАТИВ»
Рецепт Оксани для боротьби з російськими апетитами — активізувати саме діяльність СБУ. А Міністерству освіти і науки варто все-таки проводити виправну роботу з учителями, які проявляють сепаратистські настрої. І підтримувати тих, хто хоче займатися українізацією шкіл, попри опір адміністрацій і населення. Приміром, вчителька історії, що мешкає у селі поблизу містечка Щастя на Луганщині, хоче допомогти школі українізуватися на рівні нормативних документів, але ніхто з педагогів її не підтримує. Необхідної літератури теж бракує, тож рятувальниками у цій ситуації стали активісти ВГО «Не будь байдужим». А мало б бути Міносвіти.
Брак українських книжок — не єдина біда гуманітарної політики. Наприклад, є рекомендація від Міносвіти відзначити в школах протягом навчального року 199 пам’ятних дат! Кожне таке дійство — марудна підготовка вчителів і дітей, щоб відправити в управління освіти кілька фото та звітів. А ще на адресу українських навчальних закладів надходять сотні листів з пропозиціями щодо участі у різних подіях і конкурсах. Іноді доходить до абсурду: дітям пропонують написати твір, уявивши себе деревом.
«Часто дітям «компостують» мозок, що викликає відразу до українського. Пропонують літературу, яка їм здається нудною та не підходить за віком, — зазначає Ірина Єгорченко, науковець і співголова громадської організації «Точка росту: освіта і наука». — Або проводять десятки конкурсів про українську мову, лінійки, що тривають годинами, і це все непотрібні речі. Школи чекають вказівок згори, є працівники в райвідділах освіти, які за це відповідають, але які так само дбають про своє робоче місце Я тривалий час проживала у Великобританії, там присутня тема Англії в освіті, але це не орієнтовано лише на школу. Треба мінімізувати нудність, формалізм, промови, лінійки, адже деякі елементи цієї діяльності можуть викликати негатив».
НЕБЕЗПЕЧНИЙ «СОНЯШНИК»
І не лише негатив, а й ідеологічну небезпеку. Повертаючись до теми конкурсів — виявляється, деякі з них організовують російські структури. Творче об’єднання «Соняшник» кілька разів на рік проводить всеукраїнську гру «Соняшник» (така собі перевірка школярів на ерудицію та кмітливість) та міжнародну природознавчу гру «Геліантус». За участь у конкурсі треба сплатити від 15 до 50 гривень. До речі, зелене світло цьому проекту дав екс-міністр освіти та науки Дмитро Табачник. Конкурс родом із Росії. Україна повністю скопіювала російську версію гри, включаючи завдання для школярів. І кошти за участь у ньому йдуть до російського бюджету.
На сайті «Соняшника» йдеться, що торік ця гра стала найпопулярнішою серед школярів. Так, у Тульчинській школі №1 до гри долучаються дев’ять років поспіль, цієї весни її учасниками стали 190 учнів. Керує цим «соняшниковим» світом заслужений учитель України Руслан Шаламов, він же — викладач і партнер Кіровського центру додаткової освіти «Одаренный школьник», тривалий час керував «Всероссийским турниром юных биологов» і був головою методичної комісії міжнародної гри «Геліантус» у Росії.
ВИХОВНА РОБОТА «У СТИЛІ КРУПСЬКОЇ»
Часто така активна робота зі школярами подається під соусом виховної роботи. Учитель із Херсона Михайло Соловей на своїй сторінці у «Фейсбуці» пише, що нинішні інститути виховної роботи є яскравими відголосками комуністичного виховання. «На Заході, виявляється, окремо такої структури в школах просто не існує або, якщо і є, то це не стосується навчальної діяльності й провадиться лише у позаурочний час. У нас старезну бабцю, що називається «виховна робота», трішки підфарбували дешевою косметикою, і бабця продовжує свій комуно-соціалістичний танок у стилі настанов Надії Крупської. Що робити? По-перше, ліквідувати посади заступників директорів закладів освіти із виховної роботи. По-друге, потрібно назавжди забути про поділ освітнього процесу на «навчальний» і «виховний». У школі повинно бути створено таке середовище, в якому кожен його елемент впливає на формування людини».
Росія намагається тримати нашу освіту на короткому повідку. На жаль, Україна не готує план опору. Ще один маленький приклад. Випадково знайшла сайт для молодших школярів із цікавими математичними завданнями. Дитина робить їх із задоволенням. Сайт повністю україномовний. Але його розробник, як згодом виявилося, російська компанія. Альтернативного українського продукту такого самого рівня — немає.
