Це був важкий день — море сліз, плачу і голосіння. Попереду траурної процесії йшли дівчата. Вони засипали пелюстками квітів останню путь 23-річного Богдана Коломійця, снайпера 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Бойові побратими несли образи, нагороди і весільний коровай, бо не встиг у свої 23-роки боєць ще одружитися. Думав, що тільки розпочинає доросле і самостійне життя, складав плани і багато мріяв. Але все зупинилося в одну мить — 22 травня близько 22.00 під час обстрілу Зайцевого, що недалеко від Горлівки, Богдан Коломієць зазнав численних осколкових проникаючих поранень, що несумісні із життям. Смерть наступила миттєво...
«Богдан був мудрий не по роках. Світлі очі, золоте кучеряве волосся і глибокі думки та роздуми — таким він мені запам’ятається на все життя. Був чотириразовим призером обласної олімпіади з історії України. Пам’ятаю, як в одинадцятому класі казала йому, що треба підтягнути українську мову і матиме медаль, а він усе усміхався, відказував: «медаль мені не треба, головне — знання», — згадує класний керівник Богдана, вчитель історії Лука-Мелешківської загальноосвітньої школи Світлана ПРИБЕГА. — Він вчився не заради оцінки, йому подобався сам процес пізнання. Щиро радів, коли вдавалося знайти, відшукати щось нове для себе у книжках. Торік ми зустрічалися з моїми випускниками, Богдана не було, бо був на війні. Коли я розповідала про його службу, що знала, ровесники не дивувалися його героїзму і відчайдушним вчинкам. Хтось навіть тоді сказав, що на війну його привели переконання і любов до Батьківщини. Діти розгортали і читали свої листи у майбутнє. Богданів лист досі у мене, заклеєний. Про що мріяв наш герой у школі? Не знаю. Мав два улюблені предмети — історію і фізику, остання перемогла при виборі професії».
Після закінчення школи Богдан вступив до Вінницького національного технічного університету на факультет інфокомунікацій, радіоелектроніки та наносистем. Отримав диплом бакалавра і фах радіотехніка. Але як викладачі його не кликали до магістратури, продовжувати навчання не захотів.
«Богдан завжди прагнув чогось більшого. Він ніколи не бив себе в груди і не доводив свої патріотичні переконання. Та постійно повторював, що країну не зміниш, сидячи на дивані і лаючи усіх. Зміни треба починати з себе, — розповідає чоловік сестри загиблого героя Олег ВОЛКОВ. — Ще 2014 року він прагнув піти добровольцем. Тоді сльози матері втримали його вдома, і він повернувся до навчання, відкликавши заяву із військкомату. Коли приніс додому диплом про завершення «політеху», батьки вже не змогли вплинути на його рішення. Підписав контракт із Збройними силами восени 2016 року і після «учебки» пішов на війну. Служив у мотопіхоті, був командиром бойової машини реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град», а останній рік — командиром 2-го відділення снайперів взводу снайперів у 24-й бригаді. 5 червня збирався на підвищення кваліфікації. Мав мрію стати офіцером, а як закінчиться війна — освоїти програмування».
«Богдан завжди і скрізь був із книжкою. Багато читав ще у школі, причому позакласну літературу. Особливо любив історичні книжки, в історії був «профі», з них ніхто не наважувався посперечатися, бо одразу засипав аргументами, — згадує товариш і односельчанин Богдана Віталій БОНДАРЄВ. — От ми сиділи після похорону, говорили, ніхто не зміг пригадати хоча б один конфліктний випадок, у якому був задіяний Богдан. Він нікого не образив, не вступав у бійки, не «зливав» друзів-хуліганів учителям. Був дуже товариським і веселим. Попри свої знання, ніколи не хизувався ними і не намагався виділитися. Можливо, це через виховання, виріс у простій, але дружній родині, а можливо, він знав, що життя йому готує особливу роль — стати героям і віддати своє молоде життя за Україну за кожного з нас».
У той злощасний день, 22 травня, ворог поливав вогнем позиції 24-ї окремої мотопіхотної бригади з різних боків. Як згадають бойові побратими Богдана, що найближчої ворожої позиції було 67 метрів, противник був зовсім поруч — через город. Вирахувавши його місце розташування, Богдан сховався за будинком і прагнув «зняти» кулеметника, але не встиг... Смерть настала раптово через численні осколкові поранення у грудну клітину, голову та кінцівки...
У хлопця залишились батьки, дідусь із бабусею та старша сестра, яка за кілька місяців стане мамою. Своєї племінниці, на яку так чекав Богдан, він ніколи не побачить... Вічна пам’ять герою!
