Шановна пані Ларисо!
Очолювану Вами газету «День» читаю від першого до останнього слова. Дякую за неї.
Оскільки українськими землями крокує славне 150-річчя від часу заснування таємних товариств української молоді — «Громад», й першою із них була київська, а цього року минуло 170 років від дня народження члена харківської «Громади» Василя Мови, прошу на сторінках такої потрібної Україні, а особливо молоді, газети «День» надрукувати мої кілька слів про одного зі Славетних Синів України — Василя Мову (Лиманського).
14 січня, в перший день Старого Нового року, на самого Василя, минуло 170 років від дня народження Василя Мови (Лиманського) — українського поета, а за словами галичанина Олександра Барвінського —шістдесятника ХІХ сторіччя.
Василь Мова був членом харківської «Громади», яка була одним із класів всеукраїнської школи виховання української національної еліти. Саме так! Згадаймо всіх найвизначніших синів і дочок того часу. Всі вони були вихованцями «Громад». Автор слів державного гімну України «Ще не вмерли Україна, і слава, і воля...» Павло Чубинський був вихованцем київської «Громади». У студентські роки Василя Мови, а вчився він у Харківському університеті, таких молодіжних товариств було багато. Їх заклали свідомі сини українського народу, які у свої гімназійні та студентські роки об’єдналися, щоб трудитися «для добра свого народу».
Василь Мова народився на хуторі Солодкий Лиман, що біля станиці Стародерев’янківської Канівського району Краснодарського краю (тепер Російської федерації) «...від сотника війська Чорноморського, Стародерев’янківського куреня, Семена Мови і його жінки Меланії» — читаємо в листі, писаному 3-го серпня 1888 року до Олександра Кониського — вихованця полтавської «Громади», автора духовного гімну «Боже Великий Єдиний, ним Україну храни».
Навчався в Катеринодарській військовій гімназії (у пансіоні), потім у Харківському університеті «на військовий кошт». Спочатку на філологічному факультеті, а з третього курсу перейшов на юридичний і закінчив навчання «кандидатом наук».
Після закінчення університету повернувся в рідний край — на Кубань. Та не з доброї волі, як сам написав, а «...закинутий долею на довгі роки хоч у рідний, та далекий і глухий закуток». Чи не було це відплатою за його участь у харківській студентській «Громаді»? Мабуть, так. Адже з закриттям недільних шкіл громадівців розігнали по закутках Російської імперії: кого вислали на Північ чи до Сибіру, а кого — в рідний край під нагляд поліції.
Три роки був учителем словесності в Катеринодарському Мар’їнському жіночому училищі, потім працював на різних юридичних посадах: судовим слідчим, мировим суддею й головою. Працював в Усть-Лабі, Єйську (з червня 1878 до 1885), а з 1886-го — знов у Катеринодарі.
Василь Мова був великим українолюбом. Про це довідуємося з його поетичних творів, які він почав писати ще з 1860 року. Перший його твір опублікований у петербурзькій «Основі» 1861 року. Наступні — в тогочасних львівських виданнях.
Де Кубань, а де Львів? Віддаль немала. Та чи могла вона бути перешкодою для молодих українців — членів і вихованців «Громад»? Члени обох підневільних частин України (підросійської та підавстрійської) підтримували між собою тісні зв’язки: вели листування, обмінювалися книжками. Коли у підросійській Україні царський уряд зробив нагінку на «Громади» й недільні школи як частину їх діяльності, то у підавстрійській Україні «Громади» лише набирали розмаху до «праці для добра свого народу».
Поетичні твори Василя Мови пройняті любов’ю до дівчини-українки, жінки — берегині роду, дитини — майбутнього України. З них ми довідуємося про мрії, надії, сподівання і працю харківських громадівців. Чи ж тільки харківських? Це пориви всеукраїнських громадівців. Свої поетичні твори Василь Мова посилав до друку під псевдонімом Василь Лиманський.
Перехід Василя Мови з філологічного факультету на юридичний, може, й пов’язаний із мрією, жертовністю, великим бажанням працювати для «добра свого народу», щоб захистити його права. Хто знає? Сам Василь Мова у своїх листах чи передмовах до майбутніх збірок про це не згадував. А може, його, як і інших членів «Громади», виключили з університету та вислали додому під нагляд поліції? І вже потім він повернувся до Харківського університету, але вже на юридичний факультет? Адже 1865 року він написав «Думу засланця».
Кожен злочинний акт царського уряду щодо української мови, українського народу болем відгукується в його поезії. Так, 1876 року він написав вірш «Не пустуй, моя голубко», в якому є такі рядки:
...Спить Вкраїна,
І настане колись час —
ЇЇ збудить знов до жизні
Народовців чесний глас.
Любко мила, любко рідна!
Україна — то народ,
А народи не вмирають,
А живуть із рода в род ...
І пригадалася мені поїздка до Кіровограда. Було це за радянських часів. В автобусі, що взяв курс на хутір «Надія», — що, як на мене, є колискою українського театру, їхали учні, не старші 7-го класу. Я сиділа на передньому місці поруч із місцевою жителькою, ми почали розмову. Раптом нас обступили діти, що їхали в автобусі. Вони повитягали свої записники і, слухаючи нашу розмову, почали записувати слова. Досі не можу без сліз згадувати цю хвилю в своєму житті. На моє запитання: «Діти, що ви робите?» — до нас підійшла вчителька, що їхала з ними, і сказала: «Это — дети украинцев. Мы из Краснодарского края, у нас до 1946 года были украинские школы». Сльози полилися з моїх очей. Ця подія сталася через 40 років від того часу, коли на Кубані закрили українські школи. Та вчителька, може, навіть ровесниця цих страшних подій, пам’ятала про них і привезла дітей, щоб вони почули мову народу, з якого походять, мову своїх дідів і прадідів.
Дай Боже вам, кубанські українці, довгого віку за те, що перебрали «запалену лампаду» від вихованців «Громад», та й не лише від них. Вірю, що з гідністю ви понесете її по світу.
1890 р., невідомо, на початку чи наприкінці, Василь Мова написав «Заповіт засланця». Це ж бо він був засланцем. Смерть його настала 28 червня 1891 року, на 50-му році життя.
У спадок він залишив нам свою прекрасну, глибоко патріотичну поезію, з якої ми довідуємося про мету та діяльність студентського товариства харківської «Громада». А ці кілька слів моєї згадки про нього нехай будуть квіткою на його могилу в далекому Краснодарі. Маю надію, що ті кубанці, яких я зустріла в Кіровограді, доглядають його могилу й хоч двічі на рік приносять йому червону калину.
