Я весь час про нього думаю. Особливо в такі дні, як сьогодні. Як він там? Вперше не поїхала туди на Великдень — мама не вдома, на лікуванні...
Столиця мого життя — Пирятин!
Щоби було ясно — в ХІІ столітті вперше згадується в літописах (коли вчилася в школі, по радіо часто співали його радянський гімн «Місто Пирятин — ровесник Москви»).
Його руйнували татаро-монголи — ріс знову. Страшні пожежі — ріс.
Король Сигізмунд ІІІ дарував йому Магдебурзьке право.
Пирятин не здався шведському королю.
Там народився богатир Альоша Попович — просто син нашого пирятинського попа був.
Тисячі сторінок блискучої історії.
1918-го прийшла Радянська влада.
1941—1943 рр. — фашистська окупація.
Далі в Вікіпедії дані про нього обриваються...
Там народилася я потім через багато років, які не існують в історії...
Я ношу в своїй голові все, що запакувала в файли свого мозку, про те, що було далі...
Я люблю його безумно за все, що я знаю про нього! І коли приїжджаю — бачу не занюханий провінційний райцентр із невідомим нікому населенням, а бачу замок і жіночу гімназію, де моя маленька бабуся танцювала па-де-патенер на уроках гарних манер. Бачу трупи на тротуарі навпроти дому 1937-го. Бачу, як вели сусідів-євреїв на розстріл у малий Бабин Яр під містом, і один із них ускочив до нас у двір, і бабуся прикидала його сіном, що сушилося для нашої кози. Бачу зоопарк через дорогу, де живуть зараз незнайомі сусіди, — ми гуляли там із дідусем, а мерзотниця мавпочка, що розглядала себе в маленьке люстерко, раптом зухвало показала мені свою погану дупцю (й сьогодні пам’ятаю, яка я йшла червона від сорому й не могла признатися дідусеві, чого)...
Аби лише хто знав, що було після того, як у Вікіпедії уриваються дані про це головне місто мого життя...
Ніде ніхто нічого не чув і не бачив. Хоча населений пункт із цією назвою реально є, живе, ходить, продає на автостанції пиріжки — й за ними, дуже направду смачними, цей населений пункт переважно й знають усі, хто їде трасою з Києва на Харків... Та й усе...
Сьогодні подзвонив мені мер Пирятина, недавно обраний, дуже приємний чоловік. З Великоднем привітав і сказав: «5 днів тому ми ухвалили всім «питєйним» закладам зачинятися о 10 вечора. Не всі хотіли — але закрилися. На Паску так тихо було в місті, не було того риговища! Люди так спокійно всю ніч із пасками до церкви йшли...»
Я чогось була щаслива після цього дзвінка... Як на Великдень. Ніхто, напевне, не зрозуміє цього мого абсолютно дурного щастя. Бо ніхто не знає, що було з моїм Пирятином після того, як, згідно з Вікіпедією, там нічого більше не було після 42-го року минулого століття...
Мені сьогодні дуже захотілося, щоби всі, хто пам’ятає Пирятин (будь-яку його історію, будь-яку про нього оповідку), всі ті, хто там народився й десь вбудувався в інші світи, але носить в собі «пирятинський код», — прочитали цю мою, може, й потішну записку. І написали мені. Я хочу зібрати все, хто що про цю терра інкогніта пам’ятає — просто необхідно затулити своєю пам’яттю ту діру в історії. Я просто містично вірю, що наша з вами загублена Столиця раптом проявиться... Може, прокляття з неї спаде... Як ми любитимемо її...
Таке моє великоднє бажання. Я чекатиму.
