Український оскарівський комітет обрав драму Сергія Лозниці «Донбас» у якості національного претендента на премію Американської кіноакадемії «Оскар» у категорії «найкращий фільм іноземною мовою».
Стрічка про події на сході України від найтитулованішого на сьогодні українського режисера обійшла в національному відборі п’ять інших претендентів: «Браму» Володимира Тихого, «Вулкан» Романа Бондарчука, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, «Кіборгів» Ахтема Сеїтаблаєва і документальний «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія.
Раніше, в травні, «Донбас» уже здобув нагороду на Каннському фестивалі — приз за найкращу режисуру в програмі «Особливий погляд». 21 серпня стало відомо, що картина увійшла в лонг-лист премії Європейської кіноакадемії. Північноамериканська прем’єра драми відбудеться на фестивалі в Торонто в секції Contemporary World Cinema.
Фільм створювався в копродукції України, Німеччини, Нідерландів, Франції та Румунії. Українським продюсером виступили Денис Іванов та кінокомпанія «Артхаус Трафік». Зйомки проходили цієї зими у Кривому Розі.
Із 13 епізодів картини лише один не відбувається на окупованих територіях. Декорації для решти — це криваві будні «Новороссии» в умовному східноукраїнському місті. І все ж фільм не просто про устрій «русского мира», а про його головну зброю: пропаганду, механізми якої Лозниця аналізує з притаманною йому гостротою.
Це починається з першого кадру. У трейлері знімальної групи огрядна балакуча пані (Тамара Яценко) сперечається з гримером. У наступній сцені їй та її колегам-артистам, замаскованим під випадкових перехожих і виведеним на вулицю, доведеться виступати «очевидцями» ворожого обстрілу на тлі заздалегідь підірваних тролейбуса й автомобіля. У схибленому «новоросійському» світі реальність підганяється під гасла. Час і простір у цих спотворених координатах втрачають цілісність, окремі життя слугують витратним матеріалом, героя замінює вождь або начальник, тож жодна історія не може завершитись — таким чином «Донбас» структурований фрагментарно.
З кожним новим епізодом маніпуляції стають і нахабнішими, і віртуознішими. У пологовому будинку балакучий Михалич (Борис Каморзін) влаштовує для тихої масовки жінок у білих халатах шоу з демонстрацією продуктів і ліків, захованих у кабінеті злодійкуватого директора — останній спокійно відсиджується в сусідній кімнаті й потім віддячить шоумена конвертом необхідної товщини. Група військових з монголоїдними рисами твердять німецькому журналістові, що вони «місцеві», але не можуть уточнити, як називається їхнє селище. Українського військовополоненого виводять до стовпа біля автобусної зупинки з табличкою на грудях «каратель» для подальшого самосуду. Маршрутку шматують російські «Гради», після чого супроводжуючу їхню машину сепаратистів на нічній дорозі розстрілює із засідки група ліквідації. Трупу з прологу перетворюють на справжніх «двохсотих» заради чергового репортажу під заключні титри на статичному загальному плані: брехня кусає себе за хвіст.
Матеріалом для сценарію «Донбасу» служили відеосюжети з мережі. Розміщення репортажної зйомки в інтернеті — діяння інформаційне, не режисерське. Відповідно, Олег Муту, який працював з Лозницею в усіх ігрових картинах, свою операторську індивідуальність підпорядковує драматургії. Перевтілюється у стрибаючу телекамеру в бомбосховищі, в телефон у руках легковажної водійки на обстрілюваній дорозі, в нерухомого спостерігача на загальних планах. Подібне самоусунення не виключає етично чіткої авторської позиції — просто тільки так і можна засвідчити те, що уникає свідчення, зробити реальною фабрику ірреальності.
Не документ, не драма, а широкий анатомічний зріз — іншої оптики для облаштованого пропагандою пекла, ймовірно, бути не може.
Досі такого погляду не пропонував ніхто.
У широкий український прокат «Донбас» вийде 18 жовтня.
