Окупанти щодня продовжують обстрілювати позиції наших військових. На жаль, і в останньому офіційному повідомленні йдеться: «Упродовж минулої доби, 11 вересня, ситуація в районі проведення операції мала ознаки до загострення на окремих напрямках, проте залишалася цілком контрольованою Об’єднаними силами. Окупанти 33 рази відкривали вогонь по позиціях наших військ. При цьому противник двічі застосував озброєння, заборонене Мінськими домовленостями... У ході бойових дій протягом доби четверо військовослужбовців було поранено, один з них від отриманих важких поранень помер...» Рахунок загиблих захисників уже давно пішов на тисячі. І наші воїни гинуть і в бою, і від поранень, і від накопиченого стресу, який дається взнаки у хворобах і на полі бою, і вже в мирному житті. Війна триває, і ми повинні докладати зусиль, щоб жодне обірване життя не стало статистикою. «День» продовжує розповідати історії наших героїв — сьогодні пишемо про вінничан Михайла Щербанюка, Олександра Шипу та Василя Віняра.
23 серпня рано-вранці у районі села Кримське Луганської області бойовики намагалися захопити спостережні пости вздовж Бахмутської траси. Бій тривав понад чотири години. Атаку українські захисники відбили, і ворог відступив, але з поля бою повернулися не всі. Лише батальйон «Айдар», як повідомив військовий журналіст Андрій Цаплієнко, втратив чотирьох бійців — Мар’яна Найду, Тараса Проценка, Андрія Чирву та Михайла Щербанюка.
Останній герой був родом із Вінниччини, із села Бережани. Попри численні поранення у живіт, він не залишив позицію, а продовжував тримати оборону, міцно стиснувши кулемет в руках. Прощалися з ним 26 серпня. В останню путь Михайла проводжали всім селом, устеляючи дорогу живими квітами.
«Молодий такий, зелений», «Ще жити і дітей ростити», «Як тепер матері одній-одній залишитися?» — у похоронній процесії люди пошепки гомоніли між собою, розділяючи горе жінки, яка втратила сина. Михайло був її єдиною опорою в житті. Кілька років тому вона вже поховала доньку і ледь повернулася до життя. Згорьована мати не мала ані слів, ані крику. Здавалося, сльози котилися не лише по її щоках, а й душею. Під час мітингу-реквієму люди дякували їй за сина, за захисника, за мирне небо над головою. Але, як сказала голова правозахисної організації солдатських матерів Людмила МЕНЮК із позивним «Мальва», котра також втратила на війні сина, такий біль — на все життя. Час не лікує.
«Худесенький, високий, добрий і дуже роботящий Михайло прийшов в «Айдар» 2017 року. За короткий час опанував військову справу. Служив кулеметником у легендарному підрозділі — 2-й афганській штурмовій роті, яка стоїть на передку, в самісінькому пеклі війні, — розповідає «Мальва». — Того злощасного дня ворог планував здійснити прорив. Наша розвідка про це повідомила, і хлопці були готові до бою. Знали, що в наступ ідуть більш ніж 20 підготовлених терористів — російський спецназ. Знали, що буде прикривати ворожа артилерія, але не в такій кількості. Понад 200 снарядів різного калібру безупинно прилітали в бік наших опорних пунктів... Міша був поранений у живіт, але стояв до останнього, самостійно надаючи собі допомогу, зупиняючи кровотечу і продовжуючи стріляти. Коли хлопці знайшли його мертвим, то не могли дістати кулемет з його рук, бо пальці були сильно стиснуті, боявся, що через біль перестане стріляти... У цьому доброму хлопчику були велика сила, мужність і міць. Таку могутню за духом дитину могла виховати тільки сильна жінка. І я дякую матері за сина. Пережити це горе неможливо, по собі знаю. Воно не забувається і не минає. З ним просто треба навчитися існувати, бо цього хотіли би наші діти. Треба жити так, щоб вони нами пишалися».
Михайло Щербанюк народився 25 листопада 1989 року в селі Бережани (колишня Комунарівка) Калинівського району Вінницької області. Закінчив місцеву школу, вступив до училища. Життєві обставини склалися так, що мати виховувала його сама, без батька. Тому син постійно їй допомагав по господарству. Працював у Вінниці на бетонному заводі. А в жовтні 2017 року підписав контракт зі Збройними силами України. Після «учебки» поїхав у зону АТО. Службу ніс на посаді старшого стрільця 2-ї штурмової роти батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.
«Дуже коротка біографія, яку ще мала б дописувати доля. Але не судилося, — каже Галина ФУРМАН, голова сільської ради села Бережани. — Пішов із життя молодий хлопець, який міг би ще жити, любити, одружитися і турбуватися про матір Світлану. Ми всі знали його як доброзичливого хлопця, який жив і радів життю. Шукав своє місце в дорослому житті. Ніхто в селі про нього злого слова не скаже. Людська дитина. Допомагав і дітям, і літнім людям».
Тепер допомагати матері загиблого героя обіцяють школярі. Її хата розташована недалеко від школи. Тож, як запевнила колишня класна керівничка Михайла Марія БОНДАР, учні часто навідуватимуться до пані Світлани, щоб допомогти принести води чи попоратися по господарству.
«Михайло навчався у нашій школі. Його пам’ятають як товариського доброго хлопця, який не боявся брати на себе відповідальність. Він любив життя. Багато хотів встигнути, але ворожа куля обірвала його молоде життя миттєво, — говорить Марія Бондар. — Наше завдання — не залишити його матір поза увагою. Школа залишається її найближчим сусідом. І ми готові завжди прийти на допомогу».
