Уже за кілька днів Львів стане магнітом для всіх книголюбів — у вівторок стартує міжнародний Book Forum. Традиційно це не лише подія, на якій будуть представлені найцікавіші книжки (зокрема й книга газети «День» «Ave...»), а й платформа для обміну ідеями та обговорень важливих для суспільства питань. «День» зустрівся з президентом «Форуму видавців» Олександрою КОВАЛЬ, щоб з’ясувати, які смисли заплановано актуалізувати на цьогорічному Форумі. А ще визначити пріоритетні питання в літературній сфері та які з них Олександра Коваль планує реалізувати на посаді директора Українського інституту книги — інституції, на яку багато хто покладає надії, часом не цілком усвідомлюючи всіх складнощів, що постають перед її очільником. Тож інтерв’ю — це ще й спроба аналізу ситуації та пошуку способів ефективного розв’язання проблем, що постають.
СВОБОДА — (БЕЗ)ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
— Фокусною темою цьогорічного Форуму є «Ринок свободи». Вибір теми, зокрема, зумовлений і річницею революції 1968 року. Які сенси ви хотіли б актуалізувати й на чому наголосити подіями Форуму?
— Ми відштовхувалися від революції 1968 року, щоб нагадати взагалі про свободу. Але коли почали обдумувати цю тему, стало зрозуміло, що останнім часом з поширенням соцмереж, фейкових новин, постправди і всіх цих негативних явищ (які пов’язані з начебто позитивним розвитком технологій) змінилося ставлення до багатьох дуже базових цінностей. І навіть така цінність, як свобода, стала предметом торгівлі. Вона, напевно, й завжди була, але зараз це помітно особливо виразно.
Ми хотіли б, щоб інтелектуали висловили свою думку щодо цього і щоб наше суспільство задумалося над тим, у який крихкий час ми живемо: може виявитися, що будь-що може купуватися, продаватися, а нам здається, що воно лишається фундаментальним, і ніхто до нього не торкається. Тому мені здається, що це мають бути дуже цікаві дискусії.
— А чи пов’язано це з тим, що після Революції Гідності з’явилося глибше розуміння, що ми як громадяни маємо брати на себе більше відповідальності, й це в наших силах. А отже, насправді ми є більш вільними, володіємо більшою свободою?
— Добре, що є таке трактування, бо зазвичай більшість людей вважає, що свобода — це повна анархія. «Моя свобода» ніби означає: я роблю те, що мені хочеться, наприклад, хочу й паркуюся на тротуарі, хоч це всім заважає. Але свобода — це і є відповідальність.
До речі, на Форумі має бути цікава презентація Ініціативної групи «Першого грудня» — інтелектуалів, яких зібрав Блаженніший Любомир Гузар. Вони видають книжку, яка так і називається «Свобода й відповідальність». І взагалі буде багато книжок, присвячених свободі. До слова, на Форумі виходить і книжка Мирослава Поповича, нашого прекрасного філософа, — «Філософія свободи». Я навіть зауважила (і думаю, що не тільки я): тільки-но ти починаєш думати про щось надзвичайно тобі потрібне — як воно перед тобою з’являється і веде тебе далі й далі. Я дуже цим захоплююся.
«ЛЮДИ КУЛЬТУРИ МАЮТЬ ПІДТРИМУВАТИ ОДНЕ ОДНОГО»
— «Ніч поезії та музики» — одна з найбільш успішних подій фестивалю. Чи могли б ви розказати, як виник цей задум? У чому секрет успіху?
— Не знаю секретів, чому щось стає популярним. Очевидно, люди завжди полюбляють поезію, а якщо вона поєднується ще й з музикою, то полюбляють ще більше. Я придумала цей формат давно, ще в 1997 році. Ця ніч тоді тривала дві години — з 9 до 11 години. А таку назву вона отримала з 1999 року. Загалом, цьогоріч це вже буде 20-та «Ніч поезії та музики».
— А наскільки, на вашу думку, таке поєднання кількох видів мистецтв є перспективним?
— Ще з самого початку, коли лише створювали Форум (не як одноразову подію, а як захід, що мав повторюватися), ми мали на меті зробити так, щоб у ньому поєднувалися різні види мистецтва. Ми хотіли б, щоб музиканти спілкувалися з поетами, художники — з архітекторами і так далі. Щоб витворювалася нова цінність. Тоді нам це не дуже вдалося. Знаю, що зараз взаємодія між митцями різних сфер покращилася. Є візуальна поезія, є музика архітектури тощо. І все це експериментально, дуже цікаво. Я вірю, що колись це стане більш поширеним. Тому що люди культури мають підтримувати одне одного. Крім того, українцям подобається щось нове: щоб були не просто книжки, а, наприклад, книжки й мода.
Форум, у свою чергу, відкритий абсолютно для всіх. Якщо йдеться про художників, то ми створили кластер «Українська візуальна книга», який дуже успішно організовує Павло Гудімов. Кластер музики ми пробували зробити, але нам так і не вдалося, проте я не втрачаю надії. У нас є креативні індустрії, урбаністика, тобто вже й архітекторів залучаємо.
ПІВТОРА РОКУ КОМФОРТНОЇ СИТУАЦІЇ ДЛЯ ВИДАВЦІВ
— Це, до того ж, і спосіб по-новому подивитися на певний вид мистецтва. А от неодноразово в інтерв’ю ви згадували, що поштовхом до створення Форуму стала криза, яка спонукала шукати нові формати співпраці. Як, на вашу думку, змінилася ситуація в літературній сфері після Революції Гідності й початку війни на сході України?
— У кожній кризовій ситуації є дві реакції — або ти заклякаєш, або починаєш швидко бігти. І в нашому випадку спрацював другий варіант — маємо велике пожвавлення. Очевидно, це спричинено Революцією Гідності, Майданом, але також треба враховувати заборону на ввезення російської літератури в Україну. Це дало нашим видавцям півтора року дуже комфортної ситуації, наприклад, з’явилися місця в книгарнях. А люди на хвилі ентузіазму, патріотизму почали читати українською, навіть ті, хто раніше цього не робив.
Тепер ситуація трохи сповільнилася, тому що такий штучний ажіотаж потребує постійного підживлення. Нині хвиля ентузіазму падає, а російські книжки знову почали з’являтися на ринку. З’являються вони не стільки легально, через кордони, тому що ця заборона далі існує, а через українських «піратів», які «піратують» російські паперові, електронні книжки й передруковують їх тут. І в цьому напрямі має бути злагоджена робота правоохоронних органів.
«ДЕРЖАВА МАЄ ЗАБЕЗПЕЧИТИ МІНІМУМ, ЩОБ ГРОМАДЯНИ ЗДОБУЛИ КУЛЬТУРНІ КОМПЕТЕНЦІЇ»
— А як щодо іншого аспекту. В одному інтерв’ю ви сказали, що в сфері культури бізнесу не існує. Як на вашу думку, чи має він бути?
О.К.: — Це залежить від того, що розуміти під культурою. Креативні індустрії? Тоді це бізнес. А бібліотеки, музеї? І в другому випадку відповідь для мене однозначна. Вільний доступ до книжок, до музики — це мусить бути. Держава має забезпечити мінімум, щоб громадяни здобули культурні компетенції і застосовували культурні практики у своєму повсякденному житті. І початкова музична освіта, і навчання малюванню, якійсь естетичній дисципліні, читанню (яке я завжди ставлю на перше місце, тому що з нього все починається) — це, безперечно, не може бути бізнесом.
Просто часом здається, що багато хто взяв близько до серця книжку Айн Ренд «Атлант, що розправив плечі» і вважає, що все, спрощено кажучи, має купуватися і продаватися, бізнес існує лише заради прибутку. Але, з іншого боку, є такі люди, котрі розуміють, що культура потрібна, наприклад, Білл Гейтс, який жертвує рекордні суми на благодійність. Тому що хоч якою процвітаючою була б компанія, якщо вона живе у країні з низьким рівнем культури, то це теж має вплив і на її фінансовий результат (який міг би бути значно кращим, якщо б усе навколо піднімалося на вищий рівень).
Напевно, держава повинна давати якийсь сигнал, що розвиток культури є одним із найпріоритетніших, тому що вона забезпечить сталий розвиток суспільства й усієї нашої економіки. Заяви щодо цього, можливо, й робилися, але досі вони нічим не підкріплені. Фінансування культури навіть на мінімальному рівні пов’язане з величезними проблемами.
Я зараз, як і всі, надзвичайно зажурена тим, що згорів музей у Бразилії. 20 млн експонатів — усе найкраще, що вони мали в цій країні. Держава, по суті, лишилася майже ні з чим. Тепер там люди вимагають від держави звіту за таке погане фінансування, бо як така величезна споруда могла так просто згоріти?! Це означало, що там не було протипожежної сигналізації, правильної охорони, не було дотримано норм. З тими ж проблемами зіштовхуються українські музеї: їм доводиться постійно заощаджувати — на охороні, сигналізації, усіх заходах безпеки. Сумно, що тільки після того, коли чогось не стає, люди починають жаліти й думати, що це можна було передбачити. Потрібно щось із цим робити. От якби люди після цього почали думати: «Є те, що маємо зробити. І якщо держава не робить, то давайте ми скинемося усі разом і це зробимо».
«ПРОЧИТАТИ 52 КНИЖКИ ЗА РІК — ЦЕ НОРМАЛЬНО»
— Напевно, цю культурну свідомість треба в освіті закладати?
— Так, звісно. Звідки ж ця культурна свідомість? Мені здається, що людина не народжується з нею, це закладається в родині й школі. Тому що як, наприклад, привчають дітей до читання — діти роблять те, що роблять дорослі. Це вже потім, підлітками, вони можуть перестати під впливом свого оточення. Якщо батьки не читають, то діти теж, швидше за все, будуть наслідувати їхню поведінку. Проте якщо така дитина, яка не має вдома позитивного прикладу, приходить до школи, де всі діти говорять про те, що вони прочитали, то змінюватиметься.
Наприклад, вважається, що американці зорієнтовані на масову культуру. Але, разом із тим, американські школярі молодших класів мають прочитувати по одній книжці в тиждень. Я не кажу, що це мають бути великі за обсягом книжки. Тут важливою є регулярність. Читати книжку в тиждень — і записувати у свій читацький щоденник. І в такий спосіб маленька дитина бачить, що прочитати 52 книжки за рік — це нормально. У неї виробляється звичка.
Держава повинна давати якийсь сигнал, що розвиток культури є одним із найпріоритетніших, тому що вона забезпечить сталий розвиток суспільства й усієї нашої економіки. Заяви щодо цього, можливо, й робилися, але досі вони нічим не підкріплені. Фінансування культури навіть на мінімальному рівні пов’язане з величезними проблемами. Фінансування перекладів, присутність на найважливіших книжкових ярмарках, літературних фестивалях — українську літературу повинні знати краще. Поки що вона дуже мало відома. Такі я бачу завдання, але ще раз скажу, що в існуючій системі у нас практично зв’язані руки. Хіба що долучаться усі ті, хто обіцяв допомагати, — депутати, міністри, преса та ін.
А в нас від перших років незалежності чомусь почалася така тенденція, що школа не повинна виховувати. Хоч якраз це вона й має робити або хоча б давати орієнтири. Сподіваюся, у новій українській школі до цього повернуться.
«ТРЕБА РОЗБУДОВУВАТИ СИСТЕМУ ДОВІРИ»
— Вас обрано директором Українського інституту книги. Які ви бачите перед собою виклики? І що плануєте здійснювати?
— Усе дуже складно. Я відчуваю надію, яку покладають на моє перебування на цій посаді дуже багато хто: і ті люди, які мене знають, і ті, які тільки чули про мене. Я лише не знаю, яких змін вони очікують — що має трапитися.
Потрібно розуміти, що як директору державної установи мені доведеться мати справу насамперед з чиновниками. Тож доведеться забути, що в мене є ідеї на тему якихось заходів, програм. Мені просто доведеться це все просувати. А це надзвичайно складний шлях. Зокрема, в цьому році «Української книги» не буде, тому що з нею так запізнилися, що вже нереально виконати. І тепер потрібно ці гроші використати на програму бібліотечних закупівель. Фінансування на це виділено, але витратити його не можна, тому що бракує ще якихось двох папірців. А чому їх не підписують — ніхто не знає. Тож зараз опинилося під загрозою виконання і цієї програми.
Я буду намагатися змінити ситуацію. Для цього потрібно буде працювати з депутатами, тому що, напевно, варто щось змінювати у законодавстві. Причому вся сфера культури, де використовуються державні закупівлі, потребує величезних змін. Бо в нас ці системи побудовані на тому, що начебто кожен керівник є потенційним злочинцем, який обов’язково щось порушить. Тож передусім треба розбудовувати цю систему довіри — і тоді все, мені здається, стане набагато легшим.
«КНИЖКИ ДЛЯ БІБЛІОТЕК ПОВИННІ ЗАКУПОВУВАТИ САМІ БІБЛІОТЕКИ»
— Як нині відбуваються закупівлі й що конкретно потрібно змінити?
— Зараз список книжок, які закуповуються для бібліотек, має затвердити Кабінет Міністрів. І попри те, що, наприклад, в Сумській та Одеській областях різні потреби, книжки закуповують для всіх однакові. І мене це дуже непокоїть. Я вважаю, що книжки для бібліотек повинні закуповувати самі бібліотеки. На місці, там, де вони є. Бо тільки бібліотекар знає, яка книжка в цьому селі може бути цікавою для читачів.
Крім того, книжки треба купувати не раз на рік, а от з’явилася нова — і її купили. Бо зараз ситуація така: наприклад, на початку року з’явилася хороша книга, до неї є інтерес, а бібліотекар має чекати цілий рік, щоб її отримати, коли вже інтерес читача буде до чогось іншого. А так бібліотекар прочитав або йому сказали, що з’явилася нова книжка, — він замовив і через два дні отримав. І вже все село читає. Тож щодо закупівель потрібна децентралізація, розподіл коштів по місцях.
«ДЛЯ КНИГАРЕНЬ НА МІСЦЯХ, У РЕГІОНАХ, ПОТРІБНО СТВОРЮВАТИ КОМФОРТНІ УМОВИ»
— А як щодо поширення книжок, книгарень?
— Щодо книгарень я, чесно кажучи, не маю викристалізованої думки, чи може в це втручатися держава й органи державного правління. Але, проте, для книгарень на місцях, у регіонах, потрібно створювати комфортні умови. Робити це як виняток, як тимчасовий захід, поки вони не стануть на ноги. Знаю, що в дуже багатьох країнах книгарні мають пільги з оренди, причому це відбувається просто як компенсація. Вони платять за договором комерційну оренду, там встановлена наймінімальніша ставка орендної плати, решту — покриває держава. У нас, знову ж таки, це вважається недопустимим, бо може стати джерелом корупції: що нібито власники книгарень домовляться з власником нерухомості, щоб ті виставили завищену ціну.
— Які ще бачите перед собою завдання?
— Загалом, Інститут має зосередитися на створенні клімату, сприятливого для літератури, програмі підтримки читання у співпраці з Міносвіти. Ще потрібно проводити фестивалі, не тільки у Києві та Львові, а й бажано в маленьких містах, підтримувати місцеві ініціативи. Потрібно займатися представленням української літератури за кордоном. Це дуже важливо. Фінансування перекладів, присутність на найважливіших книжкових ярмарках, літературних фестивалях — українську літературу повинні знати краще. Поки що вона дуже мало відома. Такі я бачу завдання, але ще раз скажу, що в існуючій системі у нас практично зв’язані руки. Хіба що долучаться усі ті, хто обіцяв допомагати, — депутати, міністри, преса та ін.
