Вибухають, звісно, символічно. Одначе від того картинка нищення закладів культури (а кінотеатри, за вітчизняним законодавством, належать саме до таких закладів) не стає менш моторошною...
А ПОКАЖІТЬ-НО СВОЄ ЛИЧКО!
Однією зі столичних ТОП-новин минулого тижня стало закриття одразу двох кінотеатрів — «Кінопанорами» та «України». Обидва в самому центрі Києва, вони тісно пов’язані з історією нашого кіно. Обидва були продані в приватну власність. 2005 року Київрада дозволила приватизацію «України», кінотеатру, який працює з 1964 року і на початку нульового десятиліття був реконструйований на новий технологічний лад. 2008-го те саме сталося з «Кінопанорамою».
Перше і власне головне питання: хто нині є власником кінотеатрів? У першу чергу «України» (питання майже символічне)? Як відомо, з’ясувати, хто насправді є власником у нас не зрідка просто неможливо. В кращому разі у відповідному реєстрі ви знайдете назву компанії, чиє місцезнаходження: Кіпр, скажімо, чи яка-небудь Панама. Себто називається формальний власник, реальний надійно замурований у «підпіллі». Тобто маємо такий собі Театр Тіней — доволі старорежимний, треба сказати. А в Україні актуальний і навіть дієвий.
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Лишається звернутися до інтернетівських джерел. У одному з них сказано, що власником «України» є ООО «Кінопрем’єр», яке належить Валентині Вороновій, Юлії Маринчук та Євгенію Вилгіну. А ще кінотеатр пов’язують, цитую, з бізнесменом-колекціонером Ігорем Вороновим і його партнером Євгеном Шаломеєвим (екс-депутат Київради від Блоку Віталія Кличка). Воронов, за тією самою інформацією, є власником ресторану «Фелліні», який міститься в одному приміщенні з кінотеатром. (Джерело).
Чому так важливо з’ясувати імена власників? А для того, аби вимагати від них оприлюднення планів і намірів.
— Закрили (чи тимчасово призупинили діяльність) тієї самої «України» — і що далі? За моєю інформацією (перевірити її я поки що не зміг) десь 2010 чи 2011-го року Київрада давала згоду на «реконструкцію» кінотеатру. В чому вона полягала б не знаю, але навряд чи там лишилося щось кінематографічне. Дехто бачив проект тих змін — за приміщенням консерваторії мала стирчати готельна висотка. Чи, можливе, щось подібне сьогодні? — питання до Київської влади. Питання, яке, до речі, було й оприлюднене в зверненні до столичних можновладців учасників протестного мітингу, який зібрався біля мерії 2 жовтня. Громада Києва не вимагає відібрати власність, чи якихось інших «крутих» і революційних заходів. Вимагаємо іншого: скажіть, хто є власником і що записано в угодах про продаж. Якщо там не передбачено збереження профілю основної діяльності, значить треба вжити всіх законних заходів задля того, аби кінотеатри залишилися кінотеатрами. Ви, влада, так полюбляєте просторікувати про Київ як європейську столицю — так дійте по-європейськи! А це значить робити все, аби архітектурне обличчя міста зберігалося.
КІНОТЕАТР «КІНОПАНОРАМА» ВІДКРИВСЯ 1958 РОКУ ЯК ПЕРШИЙ У СРСР ПАНОРАМНИЙ КІНОТЕАТР / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
НЕ ПРОЩАЄМОСЬ!
— Щодо кінотеатру «Кінопанорама». До 2008 року він перебував у комунальній власності. 2008-го його приватизували. Ім’я власника тут є відомим — це компанія бізнесмена Мохаммада Захура ISTIL Group. Захур, як відомо, зробив свій капітал на металургійному бізнесі, нині той бізнес розвивається в кількох напрямах — це індустрія розваг та медіа, виробництво телевізійного контенту, виробництво і дистрибуція фільмів. Так що, можливо, тут перепрофілювання і не планується. Одначе ми повинні знати про це напевно, а не з чуток. А поки що звільнені всі працівники кінотеатру, на чолі з директором Наталією Соболєвою, чия робота заслуговує на підтримку і схвалення. Головне, що вдалося їй — це, за складних умов кінотеатру традиційного типу, сформувати свою власну аудиторію, свого відданого глядача (те, чого не вдалося зробити «Україні»).
— Цей глядач заповнив вщерть великий зал «Кінопанорами» минулої неділі. Вечір прощання перетворився на вечір спогадів і вечір надії — на те, що от сей вибух культурний стане початком справжніх перетворень.
— Яких саме? Нині, як відомо, українська влада доволі серйозно підтримує вітчизняне кіновиробництво. А от проблема кінотеатрів давно випала зі сфери державних інтересів. Ще на початку 1990-х усі кінотеатри було передано в муніципальну власність. Виживали як могли, не зрідка перетворюючись на крамниці з продажу унітазів, а то й борделю. В нульове десятиліття відбулися доволі радикальні зміни, бізнес почав розбудовувати мережі кінозалів у складі торговельно-розважальних комплексів. Що ж до власне кінотеатрів класичного зразка чогось подібного не відбулося.
— У чому різниця між традиційним кінотеатром і залами для показу фільмів у тих самих торговельних комплексах? Останні добре відомі з часів перших двох десятиліть екранної історії, коли фільми показували в пристосованих приміщеннях і входили (як-от се й сьогодні) до складу ярмарково-базарних комплексів. Людина приходила на ярмарок, скуповувалася, брала участь у нехитрих розвагах на кшталт змагання з бігу в мішках і, між тим, зазирала й у «кіношку». Так-так, «кіношку», бо мало хто тоді ставився до кіно як до нового виду мистецтва. Ні, то була одна з розваг «для плебсу», такий собі атракціон, не більше.
1903 РОКУ НА МІСЦІ СУЧАСНОГО КІНОТЕАТРУ «УКРАЇНА» БУВ ЗБУДОВАНИЙ КІННИЙ «ЦИРК КРУТІКОВА» У СТИЛІ МОДЕРН. 1941 РОКУ БУДІВЛЮ «ЦИРКУ КРУТІКОВА» ПІДІРВАЛИ, А 1945 РОКУ РОЗІБРАЛИ АЖ ДО ФУНДАМЕНТУ. 26 ТРАВНЯ 1964 НА ЦЬОМУ МІСЦІ ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ КІНОТЕАТРУ «УКРАЇНА» — ПЕРШОГО КИЇВСЬКОГО ШИРОКОФОРМАТНОГО КІНОТЕАТРУ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
— Саме усвідомлення кіно як мистецтва і бачення комерційного потенціалу кінематографа призвели до того, що в 1910-ті роки почали будувати приміщення кінотеатрів. Тобто Театрів Кіно!
АНТОН ШАНЦЕР НЕ ПОВИНЕН ПЕРЕВЕРТАТИСЬ У ДОМОВИНІ
— Київ не був винятком. Лише на Хрещатику діяло кілька кінотеатрів, приміщення яких були збудовані за зразками театрів — із буфетами, гардеробами, майданчиками для оркестрів і т.п. Найпомітнішою постаттю в цьому бізнесі був Антон Шанцер, який побудував кілька таких театрів кіно. У тому числі «Експрес», який містився на тому місці, де нині КМДА, мерія. У вересні 1941-го більшість кінотеатрів було зруйновано вибухівкою, закладеною Червоною армією — за відомим принципом «так не діставайся ти нікому». Серед інших зруйновано і приміщення цирку, де нині кінотеатр «Україна».
— Нині відбувся розподіл функцій. Кінотеатри традиційного штибу є поширювачами, трансляторами арт-хаузного кіно (у столиці це передусім «Жовтень» і «Київ», а також «Ліра», яка спеціалізується на показі вітчизняних фільмів), себто мистецьких фільмів. Таким кінотеатрам вижити куди важче, аніж тим, що орієнтовані на задоволення попиту на кіно розважального типу. Особливо на тлі поступового зменшення кількості глядачів, які йдуть дивитися фільми в кінотеатри. Відтак закономірною, і доволі ефективною, є практика підтримки традиційних кінотеатрів (вони, до речі, не входять у якісь комплекси, що так само ускладнює їхнє економічне життя). Скажімо, асоціація «Європа-сінема» дотує кінотеатри, які показують фільми європейських виробників, фільми арт-хаузного спрямування.
— Щось подібне вкрай необхідно зробити і в Україні, бо інакше лишимось тільки з «кіношкою», а власне мистецьке кіно остаточно отабориться в інтернеті (що і відбувається дедалі більше і ефективніше). Для цього необхідні конкретні кроки, передусім законодавчого порядку. Зокрема й ті, що передбачають значно більшу підтримку кінотеатрів із боку місцевих влад. Київська, до речі, підтримує кінозаклади, що перебуває в муніципальній власності, однак цього не досить.
P.S. Керівництво Національної спілки кінематографістів України звернулося до мера столиці Віталія Кличка з вимогою випрозорити імена власників кінотеатрів «Україна» та «Кінопанорама», а також їх плани щодо подальшої долі кінотеатрів. Гуртується громада Києва, украй занепокоєна ситуацією з кінотеатрами та ставленням влади до архітектурного обличчя української столиці. Головне, тиск повинен бути системним і послідовним. Треба визнати, ми, громада, досі якось не дуже помічали катастрофу з кінопрокатом, заколисані відродженням національного кіновиробництва. Одначе ж може статися так, що фільмів буде багато, тільки чи не єдиним місцем їх поширення буде інтернет.
