Перша світова війна, що закінчилася 11 листопада 1918 року Комп’єнським перемир’ям, а 1919—1920 рр. Версальською й іншими мирними угодами, перевернула життя людства, як це бачиться сьогодні, набагато радикальніше, ніж Друга світова війна, що спалахнула після неї та виросла з неї, була більш кровопролитною та руйнівною. Вважається, що з початком 1914 року Першої світової війни завершилося Велике ХІХ століття, що почалося 1789 року з Великої Французької революції, і почалося Мале двадцяте століття, що завершилося 1991 року розпадом СРСР і радянського блоку та падінням комунізму в Європі.
У Першій світовій, безумовно, було ще щось від воєн XIX століття. Певною мірою дотримувалися міжнародних конвенцій про ведення війни, полонених не морили голодом, їх відвідували представники Міжнародного Червоного Хреста, дозволялися посилки з батьківщини. А геноцид якщо і був, то лише на периферії війни, в азійській Османській імперії, яка назавжди залишилася в XIX столітті. Перша світова запам’яталася новим видом озброєнь — бойовими отруйними речовинами, широким застосуванням підводних човнів і аеропланів, появою танків. Але насамперед вона запам’яталася тим, що, на відміну від колишніх воєн, набула тотального характеру, вимагала напруги всіх сил народів і держав, що брали участь у ній, причому далеко не всі змогли протриматися до кінця. У колишніх війнах основні бойові дії зводилися до однієї або кількох генеральних битв, у перервах між якими активні бойові дії не велися, і суцільних фронтів не було. Тривалість же таких воєн, як правило, не перевищувала півтора року, після чого у сторін вичерпувалися грошові кошти та матеріальні ресурси. Втрати в Першій світовій війні виявилися на порядок більшими, ніж у попередніх війнах, а фінанси держав, які воювали, були катастрофічно підірвані.
У російсько-японській війні 1904—1905 років, що продовжувалася близько 18 місяців, загинуло в цілому близько 180 тисяч людей, а якщо додати сюди близько 20 тисяч загиблих китайських мирних жителів, то загальні безповоротні втрати можна оцінити в 200 тисяч людей. Дві Балканські війни 1912—1913 років, що продовжувалися трохи більш ніж 9 місяців, забрали, за максимальною оцінкою, близько 220 тисяч життів, до того ж, не менше половини — від хвороб. А в Першій світовій війні, що тривала 4 роки і 3,5 місяця, коли бойові дії відбувалися практично безперервно й існували суцільні фронти, загинуло понад 10 млн людей. Найбільших втрат убитими та померлими в цій війні зазнала Російська імперія — 2,2 млн людей. Після неї Німеччина — 2,1 млн людей, Австро-Угорщина — 1,8 млн людей, із них — 300 тисяч мирних жителів, померлих внаслідок бойових дій або з голоду, Франція — 1,4 млн людей, Англія — 0,95 млн.
Україна майже до самого кінця Першої світової війни не була незалежною державою. Українці брали участь у війні, б’ючись у складі двох протиборчих армій Російської та Австро-Угорської імперій. При цьому лише в австро-угорській армії існувала українська національна частина — Український легіон, що складався з однієї бригади. Втрати українців у Першій світовій війні можна порахувати лише дуже приблизно, взявши до уваги їх частку в довоєнному населенні Росії й Австро-Угорщини. Згідно з переписом 1897 року, в Російській імперії проживало 22 380,6 тисячі осіб з рідною українською (малоросійською) мовою, тоді як усе населення імперії, без Фінляндії, складало 125 640,0 тисяч людей. Таким чином, українці, до яких, вочевидь, тоді належала і більшість кубанських козаків, становили 17,8% населення Російської імперії. Передбачивши, що приблизно такою ж була частка українців у безповоротних утратах російської армії в Першій світовій війні, кількість українців, загиблих у цій війні на боці Росії, можна оцінити в 390 тисяч осіб. Згідно з переписом населення Австро-Угорщини 1910 року, українці становили близько 8% населення Австро-Угорщини. 1911 року австро-угорське населення збільшилося за рахунок приєднання Боснії та Герцеговини, населення якої 1914 року складало 3,5% від усього населення Австро-Угорщини. Тому частка українців упала до 7,7%. Якщо передбачити, що приблизно такою ж була частка українців і в безповоротних утратах Австро-Угорської імперії, разом з утратами мирного населення, в Першій світовій війні, тоді кількість українців, загиблих на боці Австро-Угорщини, можна оцінити приблизно в 140 тисяч осіб. Сумарні втрати тільки українців у Першій світовій війні, не рахуючи втрат інших народів, що заселяли тоді територію нинішньої України, можна оцінити в 530 тисяч осіб. Це можна порівняти з кількістю загиблих в Італії, одній із тодішніх великих держав, чиї втрати в Першій світовій війні, за нашою оцінкою — 503 тисячі осіб убитих і померлих.
Стійкість тієї чи іншої держави в Першій світовій війні багато в чому визначалася рівнем її економічного розвитку. Згідно з оцінкою американського дослідника Пола Кеннеді, 1914 року національний дохід на душу населення складав у США 377 доларів, Великобританії — 244, Німеччині — 184, Франції — 153, Італії — 108, Австро-Угорщині — 57, Російській імперії — 42 і в Японії — 36. У таких учасників Першої світової як Сербія, Чорногорія, Румунія, Болгарія і Туреччина національний дохід був ще нижчим. Варто зауважити, що найменш стійкими виявилися якраз найбільш бідні країни, а серед переможців — найбільш багаті. Росія фактично вийшла з війни вже в кінці 1917 року, переживши дві революції. А в німецькому блоці раніше Німеччини капітулювали Болгарія, Туреччина й Австро-Угорщина. Виняток тут лише Японія. Але її участь у війні була багато в чому символічною. Без зусиль захопивши на початку війни німецькі володіння на Тихому океані, які Берлін і не розраховував утримати, японці надалі свою участь у війні обмежили постачаннями озброєння та матеріалів російській армії.
Добре відомо, що Версальсько-Вашингтонська система, створена після Першої світової війни, не задовольнила ні переможених, ні переможців. Однією з фатальних помилок творців Версаля було вибіркове застосування «принципу національностей», проголошеного президентом США Вудро Вільсоном, лише до переможених, а не до переможців. Зокрема, проголошеній після розпаду Австро-Угорській республіці «Німецькій Австрії» у складі нинішньої Австрії та населених переважно німцями районів Чехії (Судетська область) держави Антанти відмовили в праві добровільно приєднатися до Німеччини, хоча на плебісцитах за таке приєднання висловилася переважна більшість населення. Результатом стало створення нежиттєздатної Австрії та Чехословаччини, що роздирається міжнаціональними протиріччями. А якби аншлюс був тоді здійснений, якби кордони Угорщини були встановлені з дотриманням «принципу національностей», із збереженням у її складі Північної Трансільванії, Південної Словаччини та деяких прикордонних югославських територій, якби Болгарії залишили Південну Добруджу та вихід до Егейського моря, якби Німеччину не давили непосильним тягарем репарацій, не відняли б у неї Саар, не обмежили до мінімуму її військові можливості, то Європа отримала б набагато стабільнішу післявоєнну ситуацію та уникла б небезпеки приходу до влади в Німеччині екстремістів, що об’єдналися у націонал-соціалістичну робітничу партію Адольфа Гітлера, та німецького реваншизму.
Другою проблемою, на яку наразилися творці Версальсько-Вашингтонської системи, було те, що поза нею виявилася Радянська Росія, проте, яка збереглася як імперія, що хоча і втратила деякі прикордонні території. Невипадково 1939 року саме Німеччина та Радянський Союз разом докінчили Версаль і розв’язали Другу світову війну. Разом із тим під час революцій 1917—1918 років утворилися майже всі ті держави та відповідні їм національні рухи, на які на початку 90-х років розпалися Радянський Союз, Югославія та Чехословаччина. Після Жовтневої революції 1917 року та скинення більшовиками Тимчасового уряду на більшій частині сучасної України утворилася Українська Народна Республіка. А після падіння Австро-Угорщини за підтримки Українського легіону була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, що контролювала значну частину Східної Галіції. З нею УНР у січні 1919 року встигла на короткий час об’єднатися. Проте 1919—1920 рр. держави Антанти не підтримали велику частину держав, що утворилися на території колишньої Російської імперії, і як наслідок — збереглася Радянська імперія. Адже якби національні держави, що виникли 1917—1918 рр. на території Росії, змогли зберегти свою незалежність, подальший розвиток Європи та світу в цілому відбувся б зовсім іншим шляхом.
Давайте лише уявимо собі, що в перші роки після закінчення Першої світової війни від Російської імперії відокремилися б не лише Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія та Литва, але і, приблизно в сучасних кордонах, Україна, Грузія, Вірменія й Азербайджан, то тієї частини Радянського Союзу, що залишилася, напевне б, не вистачило на імперський реванш. Тоді не мало б принципового значення, чи стала б Росія частиною післявоєнної системи мирного врегулювання, чи залишилася б поза нею. За таких умов у Європі створилася б абсолютно інша геополітична ситуація, ніж та, що справді виникла після укладення Версальської й інших мирних угод. Європа складалася б із безлічі порівняно невеликих держав, а домінування на континенті Франції значною мірою врівноважувалося б Німеччиною. У цих умовах безліч пан’європейських проектів, що висувалися в міжвоєнний період, мали б значно більше можливостей на успіх. Вірогідно, що історичне примирення Франції та Німеччини, що започаткувало підвалини для нинішнього Євросоюзу, сталося б не в 50-х, а вже у 20-х роках минулого століття. І тоді ж міг виникнути якщо не сучасний Євросоюз, то хоч б його попередник — Спільний ринок, повноправним членом якого напевно б стала Україна. Проте держави-переможниці, перебуваючи в ейфорії від розгрому Німеччини й Австро-Угорщини, тоді не думали про європейську інтеграцію, яка лише і могла б стати непереборною перешкодою для спалаху Другої світової війни.
