Осінь чи не найурожайніший час для театральних фестивалів в Україні. Нині фести різних форматів тривають в усіх регіонах, але чи не найбільше їх у західній частині країни. Два роки тому до когорти іменитих фестивалів Львова, Чернівців, Тернополя, Коломиї приєднався фестиваль-лабораторія «Мукачівський театрон», що відбувається на базі Мукачівського драматичного театру. Молодий фестиваль зайняв нішу, яка чомусь довго залишалася вільною. Як зазначають організатори, тут показують новаторські вистави, ті які з чистим серцем можна назвати експериментальними.
На цьогорічному фестивальному тижні було представлено шість вистав, абсолютна більшість з яких прибула з Києва. Спектаклі зіграли Київський академічний театр «Золоті ворота», Новий драматичний театр на Печерську, Незалежний театральний проект «Театральна біржа», Новий український театр, Театр-студія ім. Антоніо Гауді та «Квартет Декру». Отже, конкурсна програма склалася так, що в ній змагалися різні за статусом і віком київські колективи, які інколи навіть не здогадуються про існування один одного.
Без жодних упереджень, послуговуючись тільки тим, як давно ці театри створені, їх можна поділити на два типи: зовсім молоді, і ті, чия історія триває вже десятиліття. Серед перших виставу великої форми «Привиди» за драмою Генріка Ібсена зіграв Незалежний театральний проект «Театральна біржа» під керівництвом Лева Сомова.
Усі виконавці тут — молоді актори, яким пощастило не чекати десятиліттями на великі ролі, а зіграти їх, на початку професійної кар’єри. Імпульсивний, екстатичний Освальд у виконанні дев’ятнадцятирічного Андрія Сторожика, який не прив’язує створений ним образ ні до минулого часу, ні до сьогодення, став свого роду символічним узагальненням хворобливого душевного стану, нереалізованого творчого потенціалу, втрати духовних орієнтирів. Очевидно, що й інші підопічні Лева Сомова уважно читали ібсенівський текст і чимдуж занурювалися у психологію своїх героїв. Але інколи здавалося, що це не вони опановували п’єсу, а текст Ібсена здолав їх.
Сучасна драматургія, що стала основою для вистав чотирьох інших театрів-учасників зазвичай не кидає подібних викликів. Але й у спектаклі «На межі» за п’єсою Лани Ра в режисурі Петра Армяновського актори театру-студії ім. Антоніо Гауді примудрилися не знайти точних інтонацій для розмови з глядачем. Протягом вистави вони випробовували і патетичні, і іронічні прийоми, награвали щось побутове та публіцистичне одночасно.
Ставлячи твір молодої української авторки Марини Смілянець «Собача будка», яка в сценічній версії Нового українського театру отримала іншу, не дуже благозвучну назву, режисерка Лариса Семирозуменко визначила для себе цей текст як хатньо-побутовий. Докладність її постановки передбачає постійне обігрування натуралістичних подробиць через поважне чаювання, поїдання бутербродів та інше. Живе розмовне спілкування в п’єсі Марини Смілянець наче навмисно гальмується нав’язливою режисерською деталізацію, що також не надає підтримки виконавцям ролей наших сучасників — молодих людей, які тільки визначаються із своїм майбутнім. При цьому головним персонажем вистави є пес Кубік, дотепно зіграний керівником театру Віталієм Кіно, довірлива присутність якого не зовсім вкладається в запропоновану концепцію справжності.
Режисурою без промахів можна назвати роботи постановників вистав «Наталчина мрія» театру «Золоті ворота» та «Бог різанини» Нового драматичного театру на Печерську. В першому випадку, йдеться про Станіслава Жиркова, чия вистава вже відвідала чимало фестивалів, була показана за межами України і отримала низку нагород. У другому — про акторів Ольгу Ларіну та Дениса Мартинова, які встали на шлях самостійної постановницької праці зовсім недавно. Ці вистави створювалися у дуже різний спосіб — брутальний у Жиркова і естетський у Ларіної з Денисовим. Вони зачіпають дуже різну проблематику — пострадянська чорнуха та буржуазне життя французів, а все ж мають спільне відчуття сучасного суспільства, як важкохворого, такого, що потребує негайного лікування від байдужості та пихи.
«Бог різанини» Ясміни Реза в Новому театрі на Печерську має жанрове роз’яснення «комедійний соціальний мюзикл», яке навряд чи треба сприймати серйозно. Швидше, про мюзикл згадано лише для того, аби глядач неупереджено сприймав гострий соціальний текст та іронічні псевдокараоке персонажів, через які вони, як і більшість стомлених життям людей, тривіально відпружуються. Ще один важливий крок назустріч до глядача постановники зробили, коли перенесли події французької п’єси до Києва: герої, яких звуть Вероніка, Михайло, Ганна, Андрій згадують про Печерськ і Голосієво, смакують львівські пляцки і т.д.
Загравання із глядачем починається від самого початку вистави, коли актор проходить на сцену крізь зал і далі триває протягом всього спектаклю через постійні звертання до публіки. Але загалом, подібні прийоми відкритої ігри не є ексклюзивними. По-справжньому унікальним у спектаклі є акторське тривання, часом невимушене і розслаблене, а часом екстатичне. Власне посередництвом акторської гри, природні людські переживання, розтягнені життям на години і роки, у «Богові різанині» зпресовуються.
Під час сюжетних поворотів, публіка стає свідком вибуху емоції, що вже давно визріла і подається мов вишукана страва на тарілі. Майстерність акторів настільки зачаровує глядачів, що вони починають сприймати французького походження Ганну, Михайла, Вероніку та Андрія як самих себе в подібних життєвих ситуаціях. І актори, які намацали больові точки сучасних українців перетворюються мимоволі на лікарів.
Успішність проведених театральних дослідів на «Мукачівському театрові» кожного вечора посвідчувала публіка, серед якої були приїжджі із інших міст Закарпаття, при тому, що на сьогодні тут немає театрального голоду, оскільки в області діє п’ять державних професійних театрів. Але вочевидь, фестиваль новаторських вистав не в останню чергу потрібен і як платформа для творчого неупередженого спілкування театральних митців між собою, з глядачами, з критиками і загалом усіх разом.
