Рафаель Лемкін (1900—1959 рр.). Народився у Російській імперії на білоруських землях, жив у другій Речі Посполитій, навчався у Львові, воював з нацистами, емігрував і працював у США. Фахівець-правник. Автор терміна «геноцид» і наукового поняття, яке розкриває його, тобто «скоординованого планування різних дій, спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, задля тотального винищення самих цих груп». Розробки Лемкіна покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу, радником американського прокурора якого він був; він виступив головним промоутером ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка стала чинною (знов-таки, не без активного сприяння Лемкіна) 12 січня 1951 року. Нарешті, той, хто першим кваліфікував більшовицькі злочини проти України та українців як «класичний зразок геноциду» у промові «Радянський геноцид в Україні» (Soviet Genocide in the Ukraine), виголошеній у Нью-Йорку 1953 року з нагоди 20-х роковин Великого Голоду; текст цієї промови було знайдено в архіві та опубліковано лише 2008 року, а 2015-го в Росії занесено до «Федерального списку екстремістських матеріалів».
За Лемкіним, більшовицька політика часів Сталіна була свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Ця політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). У геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1) нищення української інтелігенції — мозку чи розуму нації;
2) ліквідація Української православної автокефальної церкви — духовного центру України;
3) Голодомор українського селянства — зберігача української культури, мови, традиції та інших підвалин життя народу;
4) заселення України іноетнічними елементами задля радикальної зміни складу населення.
Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрямки фізичного і культурного нищення українців та українства мали на меті, за Лемкіним, «систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією». При цьому не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але в разі успіху більшовицької програми геноциду «Україна загинула б так само, як ніби було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Російські більшовики здійснювали геноцид не лише щодо українців, а й певних інших народів СРСР, хоч саме в Україні вони поставили «найдовший і найширший експеримент» із винищення нації, «бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї — радянської». До цього Лемкін додає тезу про нерозривну єдність радянизації та русифікації: «Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «Союзу Республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія — все інакше. Тому було особливо важливо припасувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини».
Усе це доводиться нагадувати сьогодні, бо в Україні пам’ять про Лемкіна і вшанування його спадщини перебувають, м’яко кажучи, не на найвищому рівні. Власне, не лише в Україні, проте це окрема тема (скажімо, двічі Лемкіна висували на Нобелівську премію миру, і хоча його кандидатуру підтримував сам Черчілль, премію він не одержав і врешті-решт помер у злиднях). Але, як казав поет, нам своє робить, чи не так? А це своє не завжди робиться продумано і раціонально.
Скажімо, львівський журнал «Ї» 2009 року опублікував статтю про Лемкіна, де жодним словом не згадано про здійснений тим аналіз більшовицького геноциду в Україні. Тим часом за рік до того «Soviet Genocide in the Ukraine» було перекладено українською мовою й опубліковано в різних виданнях, у тому числі на сайті «Радіо Свобода» і в журналі «Сучасність». Але — маємо те, що маємо. Ба більше, у статті в «Ї» читаємо таке: «1926 року Лемкін отримав ще один поштовх до юридичної кар’єри — убивство Петлюри в Парижі. Ситуація повторилася — цього разу єврейського студента віддали під суд, а члени українського уряду, відповідальні тою чи іншою мірою за єврейські погроми, залишалися безкарними». Маємо відверту спробу представити 26-річного на той час Лемкіна як юного промосковського «корисного ідіота», який нічого не знав про реальні події 1917—1921 рр. на українських теренах, про «жидівський курінь» УГА, про євреїв за походженням в українських урядах, а на додачу нездатен відрізнити «єврейського студента» від агента ОГПУ...
ВІД ГЕНОЦИДУ КУЛЬТУРИ ДО ГЕНОЦИДУ НАЦІЇ. ПЛАКАТ ОЛЕГА БІЛОГО, КИЇВ. ІЗ СЕРІЇ РОБІТ: ГОЛОДОМОР ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ
Дивна публікація у виданні, яке вважає себе взірцем української ліберальної думки. Втім, воно не поодиноке. Київська «Критика» неодноразово публікувала статті професора Альбертського університету в Едмонтоні Івана-Павла Химки, в яких той намагається ревізувати зроблений Лемкіним, а слідом за ним уже через десятиліття й іншими дослідниками висновок про геноцид українського народу, здійснений російськими більшовиками, — мовляв, то був голод серед селянства як соціальної групи, а не геноцид. А на додачу професор Химка стверджує, що в українських підручниках страждання євреїв під час Голокосту «затьмарені українськими боротьбою і стражданнями», що в організації Голодомору звинувачують Лазаря Кагановича та євреїв-чекістів і до «геноцидної кампанії», мовляв, «приплітають увесь гнів, спрямований на росіян та євреїв» тощо. Якби професор Химка вивчав історичні факти, то він міг би помітити, що терор штучним голодом (варто почитати тогочасне листування Сталіна) був складовою ширшої антиукраїнської кампанії, яка включала згортання українізації, «очищення» кооперації та інших структур від «петлюрівських кадрів», тобто нищення української інтелігенції та чистку керівництва низових партійних структур тощо. Коли ж згадати про домінування серед керівних кадрів ОГПУ осіб єврейського походження, то це також факт, як і те, що практично одночасно вони заповзято нищили сіоністське підпілля, а очолював «органи» в радянській Україні під час Голодомору Всеволод Балицький, який залежно від кон’юнктури писався то росіянином, то українцем і міг би скласти за антропометричними нацистськими нормами будь-який тест на «істинного арійця»... Та головне в іншому: Лемкін вважав штучний голод терором не проти соціального класу селян, а проти селян як «хребта» українського етносу й основи розвитку української нації. Крім того, поняття Голодомору вживається наразі майже виключно як позначення кульмінаційного моменту геноциду, а не синоніма голоду як такого.
Нарешті, цьогоріч вийшов у світ український переклад нещодавньої книжки Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». Розгорнута рецензія на цю книжку — це окрема тема (саме наукова рецензія, а не панегірик, як уже зробили це кілька видань). Зупинюся на сюжетах, пов’язаних із Лемкіним та його спадщиною. Авторка веде мову про активну і пасивну колаборацію значної частини українців з радянським режимом у першій половині 1930-х, про відсутність наміру Сталіна вбити всіх українців, відтак про сумнівність застосування категорії «геноцид» щодо Голодомору. На думку Епплбом, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього мала на увазі ліквідацію етнічних груп, як, скажімо, стосовно Голокосту. «Український голод не був спробою ліквідувати кожного живого українця, бо це було зупинено влітку 1933 року, задовго до того, як він міг спустошити всю націю», — зазначила Епплбом. Так, справді, Сталін і керівники ВКП(б) не мали на меті тотальне знищення українців. Але ж і нацисти не вели мову про фізичне знищення всіх, у кому була єврейська кров! 15 листопада 1935 року, після ухвалення так званих Нюрнберзьких законів, які формально-юридично кодифікували расизм та антисемітизм, доктор Геббельс записав у своєму щоденнику: «Компроміс, проте найкращий із можливих. Чверть-євреї приєднуються до нас, напів’євреї — лише як виняток». Винятків таких, утім, було чимало — аж до фельдмаршалів Третього Рейху. І десятки тисяч «метисів» — чверть-євреїв пройшли через Вермахт, воюючи на боці Гітлера. А ще існувала процедура «аріїзації» певної частини німецьких євреїв... Це все не скасовує факту Голокосту і наміру знищення європейських євреїв як євреїв, що, власне, мало успіх, адже багатомільйонна «культура ідиш» під час війни загинула. Коли ж вести мову про колаборацію українців, то вона таки мала місце — проте була й активна та пасивна колаборація тих же євреїв; згадаймо юденрати і єврейську поліцію в гетто, які постачали табори смерті «витратним матеріалом», чи працю десятків тисяч юдеїв під дулами автоматів на Третій Рейх... Тут паралелей більше, ніж видається на перший погляд. Видається, втім, що Лемкін, працюючи над розробкою засадничих положень згаданої Конвенції, мав на увазі також геноцид українців, бо у статті 2 її злочином геноциду названі дії, здійснювані «з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», а з-поміж цих дій не лише «вбивство членів цієї групи», а й «заподіяння тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи» і «навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи». Як бачимо, Голодомор навіть у його вузькому розумінні цілковито відповідає цій статті Конвенції, а в широкому є справді «класичним зразком радянського геноциду». Однак претензії тут не до Епплбом, а до тієї групи українських істориків, які її консультували в процесі роботи над книжкою — і не зуміли чи не схотіли наполягти на адекватному розумінні більшовицької політики, на генетичній спадковості сталінізму і російського імперського самодержавства.
Сумно, панове.
