Здавалося, ну ось, ну нарешті, влада почала діяти так, як диктують обставини, в яких опинилася Україна. Через п’ять років війни згадали про воєнне становище, хоча зобов’язані були запровадити його ще в лютому 2014 року, коли перші «зелені чоловічки» РФ з’явилися в Криму. Проте краще пізно, ніж ніколи. Це якщо йдеться про справжнє, повноцінне воєнне становище. А тут виступає пан Порошенко і заявляє, що жодного обмеження прав і свобод громадян не буде. Тоді це не воєнне становище, а щось гібридно-фейкове, оскільки такий режим і запроваджується задля того, щоб обмежити передусім свободу тих, хто діє чи виявляє бездіяльність на користь агресора. Виходить, що проросійські ЗМІ і далі цілком вільно підриватимуть волю українців до опору, вноситимуть у нашу суспільну свідомість послання Кремля, російський бізнес в Україні продовжить заробляти гроші, зокрема для оплати агресії проти нашої країни. Проросійські політичні партії, діячі, громадські організації і надалі розхитуватимуть Україну. На подив світу ми й надалі зберігатимемо дипломатичні відносини з тими, хто веде проти нас війну, а кордон залишиться відкритим? То який же сенс у такому «воєнному стані»? Украй неприємне враження залишила поведінка депутатів під час голосування у Верховній Раді за пропозицією президента. Здавалося б, усі, кто не в «Опозиційному блоці», мають консолідовано підтримати хоча б таке воєнне становище, як репетицію майбутнього справжнього. Але «народні обранці» продемонстрували цілковиту відсутність державного мислення. Якесь збіговисько людей, геть не обтяжених турботою про долю України. Можна не любити Порошенка, пристрасно любити свою партію, але в особливі моменти історії потрібно вміти забувати про неістотні для нації обставини. На жаль, для більшості суб’єктів, що зібралися в парламенті, найбільш неістотною обставиною є Україна. Принаймні, в мене склалося таке враження.
Вибори — ось їхній кумир. Вибори за будь-яку ціну, незалежно від того, чи залишиться після цього живою Україна. Їм це потрібно, аби зберегти владу, аби знову бути при владі. Певно, п’ять років за межами ВР вони сприймають як трагедію, а загибель країни вони як трагедію не сприймають. Які чесні, справедливі, демократичні вибори можуть бути в умовах збройної російської агресії, а окрім того, агресії політичної, інформаційно-ідеологічної, економічної тощо, тощо, тощо? Коли дуже багато в нашій країні робиться під впливом московської агентури. Особисто я розцінюю вибори під час війни як національне самогубство. І не треба слухати демагогів із заходу з їхньою манією виборів за будь-яку ціну. Нагадаю, такий собі Гітлер прийшов до влади в результаті формально чесних і демократичних виборів (фактично вони такими абсолютно не були). Але форма завжди цікавила західних демократів більше, ніж зміст. А якби знайшласа в Веймарській Німеччині група офіцерів-патріотів, котрі вчинил б воєнний переворот, пристрелили Адольфа і встановили жорсткий (проти нацистів і комуністів), але нормальний режим, без концтаборів, без масових вбивств, без переслідувань етнічних меншин, то як люто затаврували б цих офіцерів певні кола Парижа, Лондона і Вашингтона за «злочини проти демократії». Якщо путінська диктатура масштабно втручалася навіть у вибори в США, то що чекає на частково окуповану Кремлем Україну? Перенасичену російською п’ятою колоною...
Останніми днями у нас багато говорили про морську війну РФ проти України в Азовському морі та Керченській протоці. Те, що все це відбуватиметься, було зрозуміло ще в період здачі Криму Росії. До речі, один наш діяч з вельми сумнівною репутацією, посилаючись на радіоперехоплення СБУ, стверджує, що «зеленим чоловічкам» команда з Москви була: «якщо упродовж доби активних дій з боку влади України не буде — продовжуйте, якщо буде — евакуюємо вас». Цьому панові вірити не можна, я і не вірю, але річ у тім, що маю таку інформацію з багатьох інших, зокрема таких, що заслуговують довіри, джерел. Втративши Крим, який можна було не втрачати, Україна автоматично втратила Азовське море, яке тепер для неї закрите. Керченський міст — проект не інфраструктурний і економічний, а військово-стратегічний і геополітичний. Мета — зробити Азов «мишоловкою» для України. Але на цьому РФ не зупиниться. Для чого зосереджено так багато російських бойових кораблів в Азовському морі? Зокрема, цілу бригаду десантно-амфібійних сил? Просто так? А військові кораблі на цей театр воєнних дій Росія не лінується перекидати навіть із Каспію...
Російський наступ на узбережжі, на Бердянськ і Маріуполь, напевно, неминучий. Інакше немає сенсу тримати на Азові таку військово-морську армаду. Нині украй шкідливу роль для України відіграє угода 2003 року на Азовському морі як «спільному внутрішньому морі Росії й України». Це означає, що морські сили інших світових гравців (наприклад, НАТО чи США) не мають права входити до Азова без згоди двох країн-підписантів, України і Росії. До речі, ізоляція Азовського моря від третіх країн була однією з цілей РФ під час підписання договору з Україною 2003 року. Окрім того, ця угода вивела Азовське море зі сфери міжнародного морського права.
Нині дедалі гучніше луніють голоси на Заході про те, що НАТО має посилити свою військову присутність у Чорному морі. А де Чорне, там і Азовське. Але наші шановні Клімкін і Зеркаль чомусь гарячково тримаються за договір 2003 року, які ні в чому не обмежують Росію, але істотно обтяжують Україну та її партнерів.
Тепер РФ може розпочати блокаду північно-західного узбережжя Чорного моря, тобто блокаду Одеси, Миколаєва, Очакова, Херсона. Невже на Банковій до цього знову виявляться не готові?
Адже нас можуть відрізати від моря і накинути на шию економічний зашморг. І це обов’язково станеться, якщо влада й далі сидітиме на двох стільцях, намагаючись воювати, не воюючи. Події на Азові засвідчили, що стратегія «просиджування» ворога працює погано. Водночас Росія, захопивши наші катери без опору, дає сигнал західним партнерам України, що не варто нашій країні давати бойові кораблі, оскільки Росія їх легко захопить. На суші, на Донбасі Україна вже показала, що може себе захищати, на морі, на жаль, таких прикладів ще немає.
На одному з телеканалів колега по Києво-Могилянській академії професор політології знову виконав дивну «пісню» українських політологів і політиків: ну, хто ж міг подумати, що Росія нападе на Україну?
Панове, припиніть, оскільки, коли ви це кажете, ви публічно розписуєтеся у професійній неспроможності й злочинній наївності. Робота політолога полягає в тому, аби думати. То думайте ж!
Автор цієї статті у 1990-ті і 2000-ні роки опублікував чимало текстів, де стверджував, що напад РФ на Україну є неминучим, і проаналізував майже всі можливі сценарії. 2014-го практично все так і відбувалося. Це була не моя «геніальність», а констатація очевидних фактів, які чомусь багато хто не хотів бачити. На відміну від київських лібералів, я, перебуваючи по два–три місяці на рік у рідному Севастополі, бачив те, що росіяни навіть не приховували, а радше спеціально демонстрували: російські озброєні патрулі на вулицях українського Севастополя, перекриття всіх в’їздів і виїздів до міста російськими військами, що практикувалися час від часу, а ще так звані піші прогулянки строєм, коли вулицями українського населеного пункту марширували озброєні російські військовики. У Києві воліли всього цього не помічати.
І «мєшковщина» (антиукраїнський заколот в Криму в 1990-ті роки, придушений зусиллями генерала Євгена Марчука), і великомасштабні провокації РФ біля острові Тузла в Керченській протоці, і агресія 2008 р. проти Грузії — це були навіть не дзвіночки, а, як кажуть на флоті, — «дзвони гучного бою». Але люди, що начиталися розумних західних книжок і навчилися модних політологічних слівець, дуже погано знали і бачили реальне життя в Україні й навколо України, а особливо в деяких стратегічно важливих регионах — їм це було нецікаво.
Хоча передбачати російське вторгнення могла будь-яка мисляча людина, що відстежує події і добре знає історію України та Росії.
Вторгнення не можна було не передбачати, настільки його ймовірність була помітною, очевидною і відчутною. Цікаво, коли РФ розпочне блокаду Одеси, Миколаєва, Очакова і Херсона, наші мудрі політичні аналітики і обслуговувана ними влада знову скажуть: «Ну, хто ж міг подумати? Думати треба завжди, а для деяких людей це є службовим обов’язком.
