На перший погляд, «Захід» (угор. Napszallta) — це костюмована драма в декораціях майже міфологічної епохи — Європи за рік до початку Першої світової війни. До будапештського капелюшкового магазину приходить влаштовуватись на роботу молода жінка на ім’я Ірис Лейтер (Юлі Якаб). Незабаром з’ясовується, що магазин колись належав її батькам, які загинули під час пожежі. Теперішній власник Оскар Бріль (зірка румунського кіна Влад Іванов) відмовляє Ірис. Вона вже готова повернутися до Трієсту, звідки приїхала, але раптом з’ясовується, що в неї є брат, про якого вона раніше не знала.
«Захід» — друга картина 41-річного угорського режисера Ласло Немеша, який у 2015-му сенсаційно дебютував драмою «Син Саула» (див. мою рецензію та інтерв’ю з виконавцем головної ролі «Номер 7005. Посмішка Антігони» — «День», 31.03.16, https://day.kyiv.ua/uk/article/kul-tura/nomer-7005-posmishka-antigony). Той фільм про повстання в нацистському концтаборі здобув Гран-прі Каннського фестивалю, «Золотий глобус» і «Оскар». Успіх стрічки спирався на три фактори: на безперервний рух камери (вражаюча робота Матяша Ерделі, який знімав, до речі, не на «цифру», а на 35-мм плівку), на зображення практично живописної щільності й на видатну акторську гру.
Всі ці складові Немеш зберіг і в «Заході». 35-мм камера Ерделі знову без упину мчить за героїнею. Цей рух посилюється ще й активністю в глибині кадру; історичний антураж — костюми, перехожі, вершники, вулиці, будинки, екіпажі та інші деталі — живе власним, достовірним життям: це справжній Будапешт наприкінці імперії. Кольорова насиченість кадру, вміле чергування вечірньої чи нічної темряви, сліпучого полудня, вогнів стривоженого міста апелюють до постімпресіоністичного живопису. У цьому щільному візуальному середовищі Юлі Якаб працює з майже нелюдською інтенсивністю. Її Ірис — серйозна, зосереджена, схожа на стиснуту до крайності пружину, готову випростатися в будь-яку мить з непередбачуваними наслідками. Всі ролі — й чоловічі, й жіночі — варті найвищих похвал, але та напруга, котру вносить Якаб, додає фільмові якості вишуканого психологічного трилера. До самого фіналу лишається неясним, на чиєму боці правда, хто брат Ірис — чудовисько чи борець за справедливість; але ця невизначеність, що періодично проривається феєрверками насильства, породжує воістину передапокаліптичну атмосферу. Це дійсно захід, агонія старої Європи в обрамленні інтимної драми.
Саме тому Немешу вдалося уникнути пасток мелодраматизму й костюмної театральщини, від яких страждає історичний жанр. Проблема фільму, як не дивно — в його не-візуальній, тобто драматургічній частині. В «Синові Саула» було все зрозуміло з самого початку: ув’язнений концтабору намагається поховати вбиту дитину, це його бій за власну гідність, його спротив. У «Заході» Немеш настільки прагне зберегти тривожну амбівалентність у всьому, що стосується Ірис, що сюжет у певну мить втрачає в цілісності, розмивається правда героїні, необхідна для відчуття завершеності всієї оповіді.
Та, за цим винятком, Немеш усе ж виконує обіцяне. Його кіно — якраз про сутінки світу, що зник у вогні і крові. І про людей, які цей світ пережили.
