Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Ностальгія за імперією

Зворушлива єдність російського народу й Путіна
21 грудня, 2018 - 12:16

Нерідко українські політики, експерти, журналісти висловлюють сподівання, що після відходу Путіна та його команди від керма влади відносини України з Російською Федерацією налагодяться. Ще частіше думки такого ґатунку можна почути на Заході. Ну, а про численних персонажів, які з телеекранів і з газетних шпальт розповідають про необхідність миру та дружби з Росією — мовляв, не треба на неї тиснути, і вона приязно ставитиметься до всіх інших держав і народів, і говорити нічого.

Насправді все не так. Російський народ у своїй масі солідарний з Путіним із геополітичних питань, а в плані внутрішньої політики дотримується давньої традиції — «цар хороший — бояри погані». Схоже, навіть цьогорічне падіння рейтингу «національного лідера» значною мірою пов’язане якраз із тим, що він недостатньо рішуче й ефектно відновлює імперію та «нагинає» Захід.

Утім, судіть самі. Згідно зі всеросійським опитуванням, проведеним «Левада-Центром» наприкінці листопада, дві третини респондентів висловлюють жаль, що СРСР більше не існує на мапі світу, натомість не шкодує за Союзом лише чверть росіян. В останні роки число тих, хто ностальгує за СРСР, невпинно зростало, так само зменшувалася кількість тих, хто вільний від такої ностальгії (скажімо, у 2015 році їх було 37%). Разом із тим росте число тих, хто вважає — розпаду СРСР можна було уникнути. Зараз таких 60%, тоді як у 2015 році їх був 51%. І навпаки: того року вважало, що розпад Союзу був неминучим 39% опитаних, зараз таких залишилося тільки 27%.

А разом із народом ностальгує й Путін. І не просто ностальгує, а допомагає росіянам тримати правильні орієнтири. Добре відомі його слова про те, що розпад Радянського Союзу став «найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття». Крім того, Путін наголосив, «що в рамках Радянського Союзу всі громадяни, незалежно від етнічної приналежності, жили в єдиній державі, а після розпаду СРСР 25 мільйонів російських людей несподівано для себе раптом виявилися за кордоном». Ну, а в березні 2018 року президент РФ у Посланні федеральним зборам поставив крапки над «і»: «Після розвалу СРСР Росія, яка за радянських часів називалася Радянським Союзом, — за кордоном її так і називали, Радянська Росія, — якщо говорити про наші національні кордони, втратила 23,8 відсотка території, 48,5 відсотка населення, 41 відсоток валового суспільного продукту, 39,4 відсотка промислового потенціалу (я звертаю увагу, майже половину), 44,6 відсотка військового потенціалу в зв’язку з розділом Збройних Сил СРСР між колишніми союзними республіками».

Ці настанови «войовничого путінізму» потребують певних коментарів. Щодо «катастрофи», то найліпше, як на мене, прокоментував це знаний київський учений Вадим Скуратівський. Коли його запросили до Москви на наукову конференцію, де стояв суцільний плач за розпадом СРСР (отакою є у своїй масі російська гуманітарна наука, щодо стану якої дехто в Україні ще має ілюзії), то Скуратівський подав репліку: «Найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття був не розпад Радянського Союзу, а його створення». Репліка була зустрінута гучними протестами, більше професора Скуратівського на наукові конференції до РФ не запрошували...

Щодо тези про «25 мільйонів російських людей», то у Путіна дуже своєрідна арифметика. У ХХІ столітті поза межами Російської держави на теренах колишнього СРСР живе не більше, ніж 14—15 мільйонів етнічних росіян. 1991 року їх справді було більше. Але не тому, що то були справжні «російські люди» — то були ті, хто писався в анкетах росіянами задля кар’єри, як-от Леонід Кучма. При цьому певна частина справжніх етнічних росіян у т.зв. «національних республіках» свідомо підтримала демонтаж тоталітарного Союзу. Бо ж «громадяни СРСР», про долю яких бідкався Путін, насправді були громадянами лише в міліцейському, а не у політичному сенсі. А коли в роки перебудови поняття «громадянин» почало наповнюватися реальним змістом, наслідком цього якраз і став розпад імперії.

Утім, найцікавішими є тези з цьогорічного послання Путіна. По-перше, він офіційно визнав — СРСР був по своїй суті Росією, тільки під дещо іншою назвою. А це означає, що за всі злочини, вчинені на теренах колишнього Союзу, відповідальність несе Росія, власне, нинішня Російська держава. По-друге, Російська імперія традиційно являла собою колоніальну структуру, тож «наші національні кордони», про які говорив Путін, насправді були імперськими кордонами і проходили там, куди змогли дійти російські війська (відтак інтереси інших етносів не бралися до уваги; азербайджанці, вірмени, туркмени, таджики, узбеки, казахи виявилися класичними «розділеними народами» і в імперії Романових, і в імперії Сталіна). Українців Сталін, щоправда, майже всіх зібрав у межах СРСР, проте виходячи виключно з військово-політичних міркувань, а не з турботи про «братній народ» — західний, не кажучи вже про східний кордони УРСР не збігалися з етнічними межами. І ще одна деталь: за Путіним, це Росія втратила стільки-то валового продукту та промислового потенціалу; виходить, що іншим республікам і народам нічого не належало і не могло належати? По-третє, російськомовне населення у Російській імперії за даними перепису 1897 року становило 44%, і далеко не всі ці люди були етнічними росіянами (скажімо, російськомовний письменник Антон Чехов записав себе «малоросіянином»), що зайвий раз засвідчувало колоніальний характер держави, а етнічні росіяни (без «приписок») становили 1989 року в СРСР меншість населення — знов-таки, які «національні кордони»? Нарешті, про військовий потенціал — всі ядерні боєголовки та стратегічні бомбардувальники були виведені до РФ, весь флот залишився їй, тому заява про втрату 44,6% цього потенціалу є неправдою.

А в сумі ця вся неправда та пересмикування фактів під’юджують у Росії ріст настроїв імперського реваншу та ностальгії за «великою державою».

То, можливо, мають рацію ті, хто твердить: це Путін і його пропагандисти інфікували росіян ностальгією за СРСР — з відповідними політичними наслідками? Це не так. Знову звернімося до даних «Левада-Центру». На початку 1992 року, відразу після демонтажу СРСР, жалкували за цим 66% опитаних. На початку весни 1999 року (напередодні того, як Путін став прем’єром РФ) — уже 74%. І тільки 16% були протилежної думки. У роки путінського президентства число схильних до ностальгії за СРСР коливалося від 75% до 50% (історичний мінімум — 2012 рік, 49%), а кількість тих, хто вважав, що розпаду Союзу можна було уникнути — від 65% до 51% (знов-таки, історичний мінімум — 2012 рік, 48%). Можливо, якби в цей момент Путін і його команда, образно кажучи, відлетіли на Марс, одужання росіян поволі відбувалося б і далі. Але самі ж росіяни знову образи «кремлівського чекіста» своїм президентом — і той доклав чимало зусиль, щоб повернути показники «плачу за імперією» та реваншизму на високий рівень. Сьогодні навіть серед молоді, яка народилася вже у незалежній Російській Федерації, індекси «плачу за імперією» лише вдвічі менші за середньостатистичні, тобто інфікованою імперіалізмом і реваншизмом наразі є третина юних росіян, вільна від них також третина, інші — це «політичне болото».

Тому не треба бути наївними. Путін прийшов до влади на хвилі ностальгії за СРСР — і доклав усіх зусиль, щоб ностальгія за імперським тоталітаризмом, за колоніальним визиском, за базованій на військовій могутності величчю не вщухала. Без Путіна та його команди ця ностальгія дещо зменшиться, проте нікуди не подінеться. Власне, її можуть почати експлуатувати й «полум’яні опозиціонери» на кшталт Олексія Навального — досить згадати його слова про Крим, який «неможливо повернути», і про Томос, який знаменує собою «розкол православ’я». Тож достатньо швидко й ефективно вилікувати росіян від ностальгії за імперією здатні тільки геополітичний шок у поєднанні з повною заміною команди «кремлівських чекістів» притомними менеджерами і за потужної підтримки притомних мас-медіа. Але де взяти всіх їх у Росії?

Газета: 
Новини партнерів