Видатному історику України, неспростовному лідеру Української революції доби Центральної Ради Михаїлу Грушевському належать такі слова. «Є події, — зауважив він, — які служать висхідною точкою для дальших поколінь на довший час, ставлять для нас цілком нові обставини, виносять наверх змагання й ідеї, що стають бойовим прапором для віків, святощами для одних і страхом для других». Саме до таких вікопомних подій у житті нашого народу безперечно є акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року, яким було започатковано свято Соборності України. «Однині, — наголошувалося в цьому історичному документі, — воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка»1.
Прикро, але ця важлива й дійсно унікальна подія вітчизняної історії, що самою своєю суттю покликана була стати могутнім фактором національного державотворення, консолідації всіх українських громадян, зміцнення єдності регіонів країни, досі не отримала належної об’єктивної оцінки та адекватної своїй значущості уваги як з боку владних структур, так і всього суспільства.
Ба більше, зусиллями багатьох політиків вона нерідко використовувалася з діаметрально протилежною метою — поглиблення розколу України шляхом протиставлення різних її регіонів. Атаки проти ідеї соборності України, єдності її громадян не припинялися фактично протягом усього періоду існування нашої держави. Зазвичай їх, звісно, вели відверті українофоби, апологети «русского мира», прихильники орієнтації на Росію, яких розвелося в Україні мов у лісі грибів. Згадайте, скільки закликів до інтеграції з Росією і навіть злиття з нею, федералізації України, розколу її на західну і східну частини й утворення окремих держав довелося чути з боку деяких політиків уже в роки незалежності, як багато побувало на різних щаблях влади (зокрема й найвищих), за образним висловом Тараса Шевченка, «дядьків отечества чужого». Фактично і влада, і опозиційні сили використовували величний ідеал соборності часто не з метою реального втілення його в життя, а заради піару, здобуття нових прихильників, особливо на час виборчих кампаній.
Найхарактерніший приклад цього продемонстрував Леонід Кучма. З метою перемоги на повторних президентських виборах 1999 року він урочисто проголосив 22 січня Днем Соборності України, і в той же час віддав всю владу на місцях проросійській еліті Донбасу та Криму, що створило згодом сприятливе підгрунтя для майбутньої агресії російського імперіалізму.
На превеликий жаль, сторіччя Дня Соборності Україна відзначає в умовах триваючої вже майже п’ять довгих років російської агресії. Операцію з ліквідації України як незалежної соборної держави, що волею свого народу обрала шлях європейської інтеграції, путінський режим розпочав у лютому 2014 року з анексії Криму, а згодом і окупації Донбасу. Завдяки героїчній боротьбі українських патріотів за свободу і незалежність своєї Батьківщини, а також підтримці міжнародного співтовариства, далекосяжні плани ворога були зірвані, однак агресія продовжується. Внаслідок неї Україна втратила свою територіальну цілісність, зазнала величезних людських втрат і численних матеріальних збитків. Загальна площа окупованих Росією територій Кримського півострова і частини Донбасу сягає 44 тисячі квадратних кілометрів, що дорівнює понад 7 відсоткам усієї території України. Ще більші втрати маємо в морській акваторії. Внаслідок анексії Криму територія українського шельфу Чорного моря скоротилася з 130 тисяч квадратних кілометрів до 40 тисяч. З втратою нами Керченської протоки агресор перетворив Азовське море фактично на своє внутрішнє озеро, підступно заблокувавши доступ до українських портів.
Таким чином, сьогодні, як і сто років тому, внаслідок чергової російської агресії Україна переживає один з найкритичніших моментів своєї історії. Нашій свободі й незалежності, державності і соборності, самому існуванню української нації, її мови та культури загрожує небезпека.
По суті путінська Росія, брутально порушивши свої міжнародні зобов’язання, розпочала п’ять років тому реалізацію щодо України реваншистсько-фашистських ідей так званих неоєвразійців. Їхній лідер — Олександр Дугін у своїй праці «Основи геополітики» розглядає саме Україну, її державний суверенітет як найбільший виклик і смертельну загрозу Росії, покінчити з якою в будь-який спосіб для останньої нібито конче необхідно. «Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою, — на його думку, — величезну небезпеку для всієї Євразії, і без розв’язання української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику абсурдно»2.А ось ще деякі вислови цього російського шовініста й нациста, який, до речі (що теж дуже показово), працює професором Московського державного університету: «Абсолютним імперативом російської політики на чорноморському побережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його протязі від українських до абхазьких територій. Північний берег Чорного моря повинен бути виключно євразійським і централізовано підкорятися Москві». І далі: «Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» рівнозначне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустиме»3. Як бачимо, автор цих бузувірських планів зовсім не соромиться бути відвертим.
Натомість, справжній їх виконавець — В.Путін, з метою замаскування факту агресії і дезінформації світового співтовариства, взяв на озброєння явну брехню. Спочатку, як відомо, він категорично заперечував участь російських військ у захоплені Криму, посилаючись на якісь міфічні «сили самооборони». Потім, через деякий час визнав, що російські військові все-таки були в Криму, але лише як допоміжна сила «само оборонцям». А згодом, уже анексувавши півострів, признався, що особисто керував масштабною військовою операцією з захоплення українського півострова, під час якої, обговорювалося питання про приведення в стан підвищеної бойової готовності ядерних сил Росії. Принагідно зазначу, що навіть керівництво СРСР не шантажувало світ загрозою ядерного удару, а принаймні декларувало політику миру. Не менш підлою є позиція лідера Росії стосовно здійснюваної агресії в українському Донбасі. Всупереч численним фактам, він протягом усіх цих років категорично заперечує перед усім світом участь військ Росії у війні на українській території, називає її внутрішнім українським конфліктом.
Яскравим прикладом безпрецедентного лицемірства й цинізму є пасаж про Україну в новій Концепції зовнішньої політики РФ, затвердженій Путіним 30 листопада 2016 року. «Російська Федерація, — зазначається в ній, — зацікавлена в розвитку всього різноманіття політичних, економічних, культурних і духовних зв’язків з Україною, на основі взаємоповаги... Росія докладатиме необхідних зусиль для політико-дипломатичного врегулювання внутрішнього українського конфлікту»4.
Усе представлено так, ніби насправді нічого в російсько-українських стосунках не сталося. Крим не анексований, частина Донбасу не окупована і не зруйнована, шалена антиукраїнська кампанія в Росії не розгорнута.
Тим часом українофобія в сучасній Росії, щедро замішана на неймовірних вигадках, ненависті і злісній брехні щодо всього українського (держави, мови, історії, культури, церкви) буквально полонила в останні роки її інформаційний простір. Складається враження, що вона стала немовби повітрям, яким там дихають і без якого задихнуться. Щоб переконатися в цьому, досить хоча б зрідка дивитися російські телевізійні шоу або знайомитися з публікаціями в пресі. Ось лише один, але характерний приклад, який стосується соборності України, а точніше плану її знищення. Російський політолог Олександр Храмчіхін в статті «Начнется ли распад Украины», опублікованій в газеті «Независимое военное обозрение» 7 вересня 2018 року, стверджує наступне: «Что касается демонтажа Украины, нужно пояснить, что дело отнюдь не в каких-то будущих «базах НАТО под Харьковом», это полный пропагандистский фейк, такой же, как несостоявшаяся «база НАТО в Севастополе». Дело в том, что нашим врагом является сама Украина, врагом чрезвычайно опасным, несмотря на свою слабость... Поэтому и нужно превратить ее в несколько небольших государств. Некоторые из них уже действительно будут пророссийскими, а в будущем могут и войти в состав РФ. Другие, даже оставшись антироссийскими, утратят реальный потенциал для нанесения нам какого-либо вреда».
Аналізуючи сучасну зовнішню політику Росії, спрямовану на відродження неоімперії й досягнення геополітичного реваншу за поразку у холодній війні з ненависним їй Заходом, усе більше переконуєшся в тому, наскільки пророчим виявилося передбачення відомого російського релігійного мислителя, історика і публіциста Георгія Федотова. Майже сім десятиліть тому (відразу по закінченні Другої світової війни) він писав: «Як забезпечити мир і в майбутньому від навислої над ним загрози російської агресії? Більшовизм помре, як вмер націонал-соціалізм. Але хто знає, які нові форми прийме російський фашизм і націоналізм для нової російської експансії?»5. На жаль, весь цивілізований світ, і насамперед сучасні українські політики не дослухалися до цього мудрого попередження. В результаті Грузія, Україна, Сирія вже зазнали на власному гіркому досвіді цю нову форму російського фашизму й націоналізму, яку, мабуть, можна кваліфікувати як «путінізм». Залишається відкритим питання, хто на черзі, якщо людство не схаменеться?
Об’єднання УНР і ЗУНР, незважаючи на величезні труднощі, в тому числі й відмінності соціально-політичного характеру між Східною і Західною Україною, несприятливі міжнародні умови, хитання й розбіжності окремих політиків, базувалися на міцних історичних, теоретичних і правних засадах, мало справедливий характер. З об’єктивних історичних закономірностей, у гострій боротьбі з реакційною великоімперською російською концепцією, яка, як ми коротко щойно простежили, реалізується й сьогодні, народилася наша соборність. Вона стала одним із могутніх засобів відродження й становлення єдиної української нації, її ідентичності. По суті вся історія України — це історія злетів і падінь ідеї соборності.
Мабуть, найбільша провина сучасної української провладної політичної еліти полягає в тому, що вона виявилася далеко не на висоті свого становища, проігнорувала повчальний кількарічний досвід українсько-російських відносин і недооцінила загрозу новітньої російської експансії. Зовнішня політика незалежної України, як відомо, тривалий час безпорадно хиталася між Сходом (Росією) і Заходом, аж поки не було упущено вікно можливостей для вступу до Північноатлантичного Альянсу (НАТО).
В грізний час нинішніх вирішальних випробувань, що постали перед нашим суспільством, єдність і соборність України повинні бути не просто важливим політичним гаслом, а й справжнім фундаментом реалістичної внутрішньої і зовнішньої політики держави. «Якщо здобудемось на всенаціональну єдність, — підкреслював наш видатний співвітчизник Олесь Гончар, — нас не здолає ніхто!»6.
1 Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). Монографія. — К., 2009. — С. 408.
2 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. — М., 1997. — С. 348-349.
3 Там само. — С. 379, 383.
4 Концепция внешней политики Российской Федерации (утверждена Президентом Российской Федерации В.В.Путиным 30 ноября 2016 г.). — www.mid.ru.
5 Федотов Г.П. Судьба и грехи России (избранные статьи по философии русской истории и культуры). — Т. 2. — Санкт-Петербург, 1992. — С. 325.
6 День, №58, 3 квітня 2018 р.
