Цієї пори тернополяни, як і всі українці, готуються до Великодня — наводять лад в оселях, розмальовують писанки. На суботу припало одне з найбільших свят церковного календаря — Благовіщення Пресвятої Діви Марії. А в неділю в храмах святитимуть лозу, яка є символом ще одного з найвеличніших християнських свят — В’їзду Господнього в Єрусалим. Це шоста й остання неділя Великого Посту. «Не я б’ю — верба б’є, недалечко красне яєчко! За тиждень уже Великдень», — примовляють ті, хто приніс із храму освячені гілки лози, легенько б’ючи ними домашніх, які не були в церкві.
Ігор МИКОЛІВ, редактор тернопільського видавництва «Астон»:
— Мені як редакторові було неприємно дізнатися, що Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України скасувало державне фінансування за треті місця на конкурсі підручників для перших — четвертих класів. Відповідно, наше видавництво втратило цього року дві позиції. Йдеться про видання підручників для перших класів «Основи здоров’я» і «Трудове навчання». Це означає, що поменшає роботи, а в майбутньому — прибутків. Прикро було почути по радіо про обвинувачення відомого акордеоніста Ігоря Завадського. А позитив? Для мене особисто це була чергова щорічна зустріч випускників географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де я навчався. Було приємно побачити декана, колишніх викладачів, одногрупників, інших друзів. Також тішить те, що хоч би якою примхливою, непевною була погода, вона все ж не може зіпсувати весняного настрою та радості від того, що скоро Великдень, за святковим столом збереться вся велика родина із села Настасів Тернопільського району, Тернополя і Києва.
Марія БАЛІЦЬКА, тернопільська письменниця, член Національної спілки письменників України, головний редактор газети ТНЕУ «Університетська думка»:
— Свій тиждень я розпочала з того, що в обідню перерву в понеділок поїхала до святого місця — села Острів Тернопільського району, щоб пройти Хресною ходою. А зранку у вівторок побачила в небі понад сто лелек. Мені здається, що якби люди частіше дивилися вгору, то їм було б радісніше. Бо, звичайно, якщо йти вулицею, втупившись в асфальт, ями на дорозі, й думати лише про свої проблеми: ой, те не так і те не так, то й завжди буде не так. А коли глянути в небо, то там завжди гарно: небо ясне, хмарки білі, а коли й дощові, то дощу теж треба для врожаю. Напрочуд зворушив мене творчий вечір заслуженого діяча мистецтв України Юрія Кіцили в Тернопільському обласному академічному театрі імені Тараса Шевченка. Лауреати міжнародних, усеукраїнських фестивалів, конкурсів, солісти тернопільського академічного театру, оперних театрів Києва, Львова виконували пісні Юрія Кіцили на слова Володимира Вихруща та Олександра Білаша, а глядацька зала затамувала подих. Ще одним із позитивів цього тижня було те, що в прес-центрі газети «Вільне життя плюс» ми з Володимиром Хом’яком представили свою книжку «На берегах Стрипи й Серету». Зокрема, там є розділ під назвою «До бабусі, до дідуся їдуть онучата, щоб природи світ живий змалечку вивчати». Йдеться про те, що коли дідусь і бабуся не навчать своїх внуків любити природу, шанувати свій рідний край, то є велика ймовірність того, що згодом вони покинуть свою Батьківщину. А для себе я зрозуміла, що якби Господь хотів, щоб я жила в Італії, то я б народилася там. Але ж я побачила світ на Тернопільщині, в Залозецькому краї на берегах Серету. Я була в Києві, на Одещині, Херсонщині, та я не можу жити без Тернополя. Чимало цікавих заходів відбувається в Тернопільському національному економічному університеті, де я працюю. Радію з того, що в нас надзвичайно талановиті студенти, викладачі, працівники, талановиті їхні діти й онуки. Вони поставили Великодню казочку, майстерно відтворивши ті події, які підносять дух, возвеличують, закликають: разом із Воскресінням Христовим нехай же нарешті воскресне душа кожного, хто хоче змінити своє життя! Зараз працюю над святковим Пасхальним випуском нашої газети. Він має бути світлим, пронизаним добром, любов’ю, надією. Благовіщення — одне з моїх улюблених свят. Як кажуть, цього дня пташка гнізда не звиває, дівчина коси не чеше, ніхто нічого не робить, а значить, має молитися. Щороку я на Благовіщення їду в Свято-Успенську Почаївську лавру, бо там у великі свята урочисто лунають дивовижні передзвони. Здається, що на деякий час зупиняється плинність життя, відходить метушня, і повертаюся звідти зовсім іншою людиною. Благовіщення — Блага вість, що Діва народить нам Ісуса — Спасителя світу, народить нам Любов. І треба лише любити одне одного, жити в любові, любити світ, себе в ньому чи себе любити і світ у собі. Це вже як людина хоче, але Божа любов обов’язково має бути в житті.
Леоніда ШАНДРУК, інженер-механік:
— Що хорошого? Усвідомила те, що на перший погляд дрібні й навіть буденні події можуть робити нас щасливішими. Втішно було зустрітися зі своєю однокурсницею. Не могли з нею наговоритися в кафе за філіжанкою запашної кави, адже не бачилися понад десять років. Домовилися зустрічатися якомога частіше. Справді, приємно приходити на роботу, як на свято, бо поруч у кабінеті люди, яких щодня рада бачити. Радісно, що й удома чекають на тебе ті, кого любиш і хто любить тебе, тому після трудового дня ніби «летиш на крилах». Оцей позитив заряджає, підбадьорює, дає наснагу жити. Щодо новин, які схвилювали, то, напевно, це те, що в понеділок понад двісті жителів сіл Дунаїв і Руда Кременецького району пікетували будинок райдержадміністрації та ради, протестуючи проти будівництва заводу з виробництва субстрату для вирощування печериць, оскільки вважають, що таке виробництво небезпечне для довкілля. На жаль, їх так і не почули. Принаймні поки що.
Марія ДУБНИЦЬКА, журналіст Тернопільської ОДТРК:
— Для мене кожен день — дарований Богом. Звичайно, не буває, як то кажуть, усе гладко і стабільно, проте намагаюся багатьох речей не помічати й уникати. Зранку пробудилася зі сну — і слава Богу, адже для скількох людей ця ніч була останньою... Щодня вчуся цінувати все, сприймати кожну ситуацію як належне і потрібне для мене та моєї сім’ї. Уже мрію швидше вибратися на природу. Зараз, до речі, період підсніжників — квітів, занесених у Червону книгу України. Але, на жаль, це не показник для тих, хто їх продає чи бажає ними прикрасити свої оселі. Коли бачиш, як зів’ялі первоцвіти викидають на сміття, стає прикро. І правильно тепер роблять, що накладають штрафи на тих, хто займається браконьєрством. Уперше цього тижня побачила зграю лелек! Чомусь завжди ці птахи для мене асоціюються з дитинством, з батьківським домом... Від цього на душі стає затишно й тепло. А взагалі, скільки потрібно для щастя? Для мене — небагато! Часто, роздумуючи над своїм життям, розумію, що я — щаслива людина.
