«Україна уже кілька років є форпостом у ситуації, яка загрожує всій Європі», — стверджує Мішель ЄЛЬЧАНІНОФФ, французький філософ, журналіст та есеїст, засновник громадської організації «Нові дисиденти». Зокрема, він констатує, що в багатьох країнах є загроза повернення до неліберальних режимів, адже цінності, які раніше були загальновизнаними, тепер викликають питання. І війна, яку переживає Україна, виклики, які стоять перед нею, насправді присутні, хоч і в іншій формі, на рівні світу. Це вже не локальні питання. Так само, як і не локальною була дискусія в Києві, учасником якої став М. Єльчанінофф.
«ХТО ВОНИ, НОВІ ДИСИДЕНТИ?»
У Києві відбулася «Ніч ідей» — міжнародна подія, започаткована 2016 року Французьким інститутом. Цьогоріч заходи відбулися в 90 країнах світу: від Лос-Анджелеса до Токіо, від Веллінгтона до Стокгольма. «Ніч ідей» об’єднала інтелектуалів з усього світу навколо теми «Обличчям до сьогодення», деталізуючи цю тему відповідно до актуальних аспектів для країн-учасниць.
В Україні, зокрема з огляду на кількість бранців Кремля, зупинились на темі: «Хто вони, нові дисиденти?». І, можливо, саме тому до України завітав Мішель Єльчанінофф, чия організація відіграла значну роль у тому, щоб світ почув про Олега Сенцова. «Нові дисиденти» стали ініціаторами акції «листівка до Макрона», яка спонукала написати президентові Франції, щоб він обстоював рішучі дії щодо звільнення Олега Сенцова (урешті-решт, Еммануелю Макрону таки довелося вийти з відпустки й зателефонувати Путіну). Співпраці українців і французів та цінностям без кордонів і була присвячена зустріч-дискусія Мішеля Єльчаніноффа, Євгена Захарова (голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини) та Олександри Матвійчук (голова правління громадської організації «Центр громадянських свобод», координаторка громадської ініціативи «Євромайдан SOS»). Модератором зустрічі стала викладачка НаУКМА, журналістка Hromadske.ua. Тетяна Огаркова.
«БОРОТИСЯ ТРЕБА ЗА ВСІХ»
Напевно, однією з ключових ідей зустрічі стала теза Мішеля Єльчаніноффа, що у світі, який сповзає до авторитаризму, нелібералізму, потрібен мирний опір. Тобто такий, що спирається на закони, а не насилля (недарма обоє учасників від України — правозахисники). Адже саме в таких документах, як, наприклад, Загальна декларація прав людини, закладено демократичні цінності, до яких апелюють і за які, власне, й борються нові дисиденти. Однією з них, засадничою, є цінність кожної людини. «Ми боремося за людей не тому, що вони герої, — наголосила Олександра Матвійчук. — Бо приємно боротися за героїв, ототожнювати з Олегом Сенцовим... Проте боротися треба за всіх, якщо для нас права людини — це цінність».
Причому, як слушно було згадано під час дискусії, дисидентство пов’язане не тільки з несправедливістю з зовнішнього боку, а й з несправедливістю всередині країни. Цю тезу поглибив Євген Захаров, вказуючи на небезпечні тенденції під час боротьби з корупцією (яку здійснюють органи, за якими не було передбачено контролю), або коли щоб виконати плани по мобілізації, у солдати забирають ледь не з вулиці — незалежно від того, чи він студент, чи молодий батько (відгомін «виконання п’ятирічок» у Радянському Союзі).
— Хоч би про яку проблему ми з вами тут говорили: чи про чергу на лінії розмежування, чи про реформу в поліції — в будь-якому питанні можна побачити боротьбу старих радянських рудиментарних практик і намагань модерних технологій змінити ситуацію на краще, щоб справді наша країна просувалася в напрямку європейських та ліберальних цінностей, — стверджує Євген Захаров. — Це як лакмусовий папірець. Можна дивитися на будь-яку дію влади, будь-яке рішення і саме з такого погляду оцінювати — корисно це чи ні...
Про необхідність «перезавантаження» згадувала й Олександра Матвійчук, водночас вказуючи й на інші виклики. Зокрема, те, як війна впливає на суспільство: збільшення толерантності громадян до насильства й можливість для влади здійснювати дії, що виходять за межі закону, мотивуючи це «заходами для збереження безпеки». І часто в таких випадках правозахисники, їхня позиція не досить підтримуються населенням.
Олександра Матвійчук згадала про ще один маркер — із критеріїв ООН, які засвідчують, що в суспільстві зростає загроза появи міжнародних злочинів. Ним є використання евфемізмів, наприклад, у Руанді народ тутсі називали тарганами. Відомішими для нас є назви «укропи, вата», які є свідченням дегуманізації протилежної сторони.
ВІДОМІ ФРАНЦУЗИ — «ХРЕЩЕНІ БАТЬКИ» БРАНЦІВ КРЕМЛЯ
Усе це виклики для сучасних дисидентів. Особливо у світі, де панує не тільки конформізм, а й вимога швидких результатів. Зокрема, і на дискусії учасникам було поставлено питання — де практичні рішення, де результати. Та, зважаючи на малу кількість дисидентів і глобального ворога, з яким вони борються — несправедливість, це питання стає риторичним. Якби вони, як точно підмітила Олександра Матвійчук, мріяли про результат, то швидко зневірилися би й опустили руки. А однією з рис дисидентів, за її словами, є те, що навіть коли боротьба здається безглуздою і результат видається недосяжним — потрібно продовжувати свою роботу. Недарма Євген Захаров схарактеризував дисидентів як людей оптимістичних, альтруїстичних, з міцними нервами і трохи дивакуватих, оскільки вони не бояться не підкоритися інстинкту групи.
Ілюстрацією цієї тези стала історія Мішеля Єльчаніноффа. Він поділився, що сподівався на звільнення Сенцова після проведених акцій. Однак цього не трапилося. І можна було б скласти руки, а втім, зараз вони разом з Галиною Аккерман працюють над новим проектом. Його ідея — звернутися до відомих людей у Франції, зокрема мерів міст, інтелігенції, зірок, щоб вони стали «хрещеними батьками» політв’язнів, тобто щоб кожен із них обрав собі одного бранця, якого підтримував би, про якого розповідав. Адже важливо не тільки звільнити ув’язнених, а й щоб вони дожили до цього, як зазначила Олександра Матвійчук. Це значить — тиск, щоби бранцям створили нормальні умови, надавали ліки та ін. А це ті конкретні кроки, які можна втілювати.
Тож «Ніч ідей» в Україні стала не просто обговоренням викликів сучасності, а й показала «кристалізацію колективного розуміння» (вислів Мішеля Єльчаніноффа), солідарності дисидентів України і Франції. Безумовно, таких дисидентів є більше й в інших країнах — потрібно лише продовжувати діалог.