Дуже багато українців згадували 18 лютого, про день народження великого сина Оклахоми, видатного українця американського походження Джеймса Мейса. Але я не побачила жодної згадки про це в будь-яких медіа, тим більше телевізійних. Ось вам і реальна ціна красивих, правильних гасел, зокрема заклику «Геть від Москви!» — а хіба не про це писав Джеймс, застерігаючи, що Росія завжди виявлятиме агресивність щодо України, не примириться з постанням нашої незалежної держави.
Це і сумно, і очікувано. Саме оцей розрив між цінностями, якими треба жити, і реальністю постійно тягне нас назад, в минуле. Люди не живуть тим, про що декларують.
Саме тому я вирішила нагадати читачам про свою передмову до книги «День і вічність Джеймса Мейса» (серія «Бібліотека газети «День»), написану ще у липні 2005 року. Вона ніскільки не застаріла за ці тринадцять з половиною років, хоча ловиш себе на думці: краще б застаріла...
Слово до читачів
...Позаминулого року мені довелося бути в Женеві у музеї Червоного Хреста. У просторих залах, які вражають своїм фундаментальним підходом, на стінах — списки, сформовані за простим принципом: якщо у будь-якій країні в результаті стихійного лиха чи військового конфлікту загинула мінімум тисяча людей, — дата, країна, місце заносяться у цей список пам’яті.
Я була шокована (і сказала про це співробітникам музею), коли побачила, що у мартиролозі цієї надзвичайно впливової міжнародної організації немає рядка, де було б написано: «Україна. Голодомор. Близько 10 мільйонів».
Цей штрих, на мій погляд, дуже точно показує рівень інформованості світової спільноти, в якому жила Україна у XX столітті, і вже понад тринадцять років живе у незалежній державі. Це — ілюстрація до того, якою фантастично важкою справою займався видатний вчений Джеймс Мейс. Наш Джим.
БІЛЯ ВИТОКІВ АНГЛОМОВНОГО ДАЙДЖЕСТУ. ЗЛІВА НАПРАВО: ДЖЕЙМС МЕЙС, ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА, РЕДАКТОР АНГЛОМОВНОГО БЮРО ЛЮДМИЛА ГУМЕНЮК (1998—2000 РР.) ТА ПЕРЕКЛАДАЧ ДЖОРДЖ СКЛЯР / ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ»
Доповідь Конгресу Комісії США з питань голоду в Україні, яку підготував у 1986 році виконавчий директор цієї комісії Джеймс Мейс, стала справжнім вибухом, уперше відкривши світовому загалу очі на масштаби катастрофи, що пережив наш народ.
Уже немало сказано про те, що Джеймс став українцем, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Українцем його зробило загострене почуття справедливості. Пробити змову мовчання було дуже складно. Не секрет, багато його американських колег ще й досі залишаються «совєтологами» і не дуже то й розрізняють на карті світу Україну з її катастрофами й національними інтересами.
Не менш драматичним було те, що побачив Джеймс Мейс у перші роки, коли прибув в Україну. І що багато років по тому мучило його, хвилювало, терзало, наповнювало пристрастю і болем рядки в колонках The Day і статтях у «Дні». Це правда про те, що ми були і ще залишаємося ПОСТгеноцидним суспільством. Вона пояснює майже все: і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт — все. Джеймс багато створив в Україні — та чи багато знали про нього? В інтелектуальних колах його рейтинг був доволі високий — та чи був він по-справжньому запитаний? Хоча весь час він був більш ніж на виду. В особі Джеймса журналісти «Дня» отримали друга й надзвичайно потужного союзника. Для мене особисто це було ніби відкриттям «другого фронту».
Окремо хотілося б сказати про ту кампанію, яку провела наша газета разом із Джеймсом у 2003 році. У газеті «День» була надрукована одна з найсильніших статей Джеймса Мейса — «Повість про двох журналістів» (15. 07. 2003 р.). Це вражаюча історія про боротьбу добра зі злом, яке постійно видозмінюється і камуфлюється... На мою думку, цю статтю треба було б включити до учбової програми всіх факультетів журналістики.
А тоді ми зверталися до всіх журналістів України, щоб вони підтримали нас, поширили інформацію з метою позбавлення Пулітцерівської премії американського журналіста Волтера Дюранті — премії, яка була видана за брехню про голод. Джеймс дуже переживав, що реакція була мінімальна. Хоча сам знав і писав, у чому причина: «незалежність отримала УРСР». Це так. Але, ясна річ, були й інші причини. Немало сучасних українських журналістів, напевно, впізнали в собі «новітніх Дюранті», що з легкістю приймали форму, задану черговим правителем. І саме тому промовчали. Але Джеймс Мейс вірив у зусилля і бачив вихід абсолютно чітко. Всі його думки були про те, що без чіткої орієнтації на Європу, без пошуку союзників у світі, які б розуміли, з якими проблемами відновлюється Україна, — буде дуже складно. Він говорив, що українцям потрібно швидко вчитися і модернізуватись, щоб вписатися в новий світовий ритм, не згубивши, звичайно, своєї ідентичності. Він застерігав, як людина, в жилах якої текла і частина індіанської крові, від небезпеки маргінесу — резервації для українського світу.
В одному з матеріалів Джеймс Мейс написав, що українці — та нація, яка й досі переживає біблійні трагедії. Шкодую, що за життя Джима не запитала про те, яку з них він мав на увазі. Може, притчу про Каїна й Авеля? Тут великий простір для думок. Не лише болючі відносини України з її «старшим братом», але й відносини всередині самої України. Я часом думаю, як почувалися міські жителі, коли їли свої бутерброди з маслом, а в цей же час у селах у цій країні помирали страшною, мученицькою голодною смертю в селах їхні брати і сестри?..
Може, ще й досі ця роздвоєність, цей невиговорений, неспокутуваний гріх заважає нашій єдності і солідарності?
Джеймс у своїй колонці «Для кого рятувати?» (24.07.2002 р.) написав: «Ми врятували все, що могли, але іноді нам важко зрозуміти, для кого».
Він дуже любив своїх студентів. Але на його похороні їх не було.
Джеймс Мейс, покидаючи нас, дуже хвилювався, дуже переживав, дуже вболівав, дуже тривожився за майбутнє нашої країни — його України. Звичайно, для цього було і є немало підстав. Зокрема, у колонці «Післягеноцидне середовище» (7.12.1999 р.) є такі слова: «...Доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною».
Я думаю, що ті, хто любив Мейса, ті, хто в нього вчився, зроблять ще немало для історичної правди і зміцнення українського в Україні.
Лариса ЖАЛОВАГА (ІВШИНА)
25 липня 2005 року, Київ
