Кажуть, що війна не закінчується доти, доки не поховано останнього солдата. Але чи знаємо ми про Українські визвольні війни кінця 30-х — початку 50-х років усе чи хоча б майже все? Далеко — ні. Так, у період з 1991 р. і до цього часу багато що стало відомо про діяльність ОУН на територіях Західних регіонів України. Але те, що відбувалося в цей час на територіях Центральної та Східної України поза межами радянського підпілля, досі залишається в аналах історії якщо не «білою», то «сірою» плямою (пригадаймо хоча б гіпотези про зв’язок між відомою організацією «Молода гвардія» та представниками націоналістичного підпілля). Загалом, радянські архіви в Центральних і Східних регіонах України бережуть для істориків ще багато таємниць. Одну з них спробуємо хоча б частково розкрити в цьому інтерв’ю.
Отож, шановні читачі, дозвольте представити вам кандидата історичних наук, співзасновника Східноукраїнського дослідницького центру «Спадщина» Юрія ЩУРА. Нещодавно з-під його пера вийшла цікава публікація. Ознайомитися з нею й запрошую читачів.
— Пане Юрію! 2011 року в «Наукових працях історичного факультету Запорізького національного університету» (випуск ХХХ) опубліковано вашу статтю «Діяльність ОУН-Р у м. Запоріжжі у 1940-х рр.». Стаття ґрунтується на багатому архівному матеріалі. Що покликало вас звернутися до цієї теми? Адже Запоріжжя вважається, якщо можна так сказати, оплотом Комуністичної партії України та Партії регіонів. Тут навіть і пам’ятник «товаришу» Сталіну поставили (щоправда, тепер він за склом, як риба в акваріумі).
— Ті стереотипи, які панують у суспільстві до сьогодні, зовсім не можуть бути перешкодами для наукового пошуку. Вивченням історії діяльності ОУН на території Запорізької області я займаюся ще зі студентських років. Спонукали до цього окремі розрізнені згадки про ці події в спогадах та опублікованих документах. Занурення в архіви показало, що там зберігається великий масив інформації про, так би мовити, «запорізький проект» ОУН. Це стосується не лише періоду німецько-радянської війни, а й довоєнного та післявоєнного часу. А історія Української революції у 20-х роках ХХ століття на наших землях — це взагалі окрема і так само велика тема.
— Кілька років тому президент Росії В. Путін заявив, що він також націоналіст, але додав — «у доброму розумінні цього слова«». А як ви ставитеся до Організації українських націоналістів, яка діяла в підпіллі у передвоєнні роки на українських землях у складі тодішньої Польщі, а також до самого слова «націоналіст»? Для вас слово «націоналіст» — це символ патріотизму чи чогось людиноненависницького, як вчила радянська влада?
— На сьогоднішній день в Україні продовжують діяльність спадкоємці й «бандерівців», і «мельниківців». Уже в наш час створювалися навіть партії з такою ж назвою. Чесно кажучи, мене як історика менше цікавить сьогодення й теперішня націоналістична практика, а більше — минулі події. Але якщо дивитися на діяльність сучасних націоналістів через призму їхніх попередників, зокрема на Наддніпрянщині й конкретно — в Запорізькому краї, то можна побачити дуже багато цікавих речей. Зокрема, й спільні для різних часів помилки в роботі з громадськістю.
Щодо самого слова «націоналіст», то моє ставлення цілком нормальне. Особисто я розглядаю ідеологію націоналізму як природну в будь-якій державі. На сьогодні про це вже дуже багато написали історики, філософи, соціологи й політологи. Ті штампи суспільної свідомості, які культивували за часів СРСР (націоналісти — це ті, хто вбиває людей і кидає їх у колодязі), давно вже віджили. Шкода, що не в масовій свідомості, зокрема — жителів Запорізького краю.
— До речі, це у вас такі міркування через те, що вашим земляком є засновник теорії українського націоналізму Дмитро Донцов, який родом із Мелітополя Запорізької області? Зрозуміло, що це запитання — жарт.
— Почнемо з того, що Донцов не був засновником теорії українського націоналізму. Але той вплив, що мали його праці на українську молодь, яка потім стала ядром українського націоналістичного руху, важко переоцінити. Разом із тим маємо розуміти, що Донцов не був ідеологом власне ОУН і не писав на її замовлення.
— Будь ласка, розкажіть про діяльність націоналістів у Запорізькому краї. Всі вони були приїжджими? Чи місцевими?
— Осередки ОУН на території Запорізької області було закладено у жовтні 1941 року членами Південної похідної групи (близько 10—12 осіб). Загалом на сьогоднішній день маємо інформацію про 160 оунівців, які діяли на території Запорізької області. Більшість із них, крім кількох керівників, були корінними жителями Запоріжжя та Запорізької області. Впевнений, що це неповні дані, оскільки далеко не всі архівні джерела опрацьовані.
У 1941—1943 роках члени ОУН насамперед намагалися українізувати адміністративний апарат, оскільки діяли від імені Українського державного правління, що проголосило Акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року. Але це повністю суперечило планам німецької влади. Тому репресії проти оунівців нацисти розпочали ледь не з перших днів війни. Із величезним задоволенням вони рапортували із Запоріжжя в Берлін, що тут їм вдалося створити органи самоврядування ще до появи оунівців і що всі намагання оунівців зайняти у владних структурах ключові посади німецькі спецслужби нейтралізували. Але подекуди, всупереч нацистським рапортам, члени ОУН усе ж змогли влитися в місцеві керівні органи або принаймні налагодити зв’язок із тими особами, що вже були на службі в окупаційних адміністраціях. Зокрема, в Мелітополі 1943 року бургомістром був призначений член окружного проводу ОУН І. Курило-Кримчак, який на цій посаді робив усе можливе для українізації міста та зміцнення мережі ОУН.
— Отож розкажіть хоча б про основні віхи діяльності ОУН у Запорізькому краї. Та й прізвища найактивніших діячів оунівського підпілля назвіть, адже вже час запоріжанам знати нарешті тих земляків-героїв, які здолали страх і активно протидіяли нацистській владі.
— Діяльність ОУН в Запорізькій області нічим кардинально не відрізнялася від діяльності в інших регіонах. Тут був повний «комплект» традиційних агітаційних заходів: за створення незалежної України; проти вивезення німцями молоді на примусові роботи до Німеччини; засудження окупаційної нацистської політики щодо українських земель тощо. Однією з пріоритетних була робота зі збору, складуванню й збереженню зброї, яку оунівці періодично використовували проти окупантів. На сьогодні, зокрема, відомо про операцію з обстрілу німецьких машин, здійснену оунівцями Михайлівського району (там особливо відзначився А. Письменний; за цю акцію його заарештувало гестапо), та операцію з ліквідації 14 нацистських військовиків, зокрема й офіцерів, у Мелітополі, яку проводив перекладач жандармерії В. Хабалик. Займалися націоналісти активізацією культурного життя, відкриваючи аматорські театральні, хорові й мистецькі гуртки, зокрема у селах Вознесенка та Семенівка Мелітопольського району.
Як можна судити зараз, найвизначнішу роль серед підпільників відігравали, мабуть, обласний провідник В. Пастушенко; організатор підпілля у Михайлівському та Велико-Білозерському районах І. Гребенюк; мелітопольські оунівці М. Вінтонів, І. Молодій та М. Сливка. Активну діяльність у Гуляйполі проводив М. Зінченко.
— Даруйте, але те, що ви сказали (ліквідація на окупованій німцями території 14 військовиків), — це справа виняткова. Як міг перекладач жандармерії бути причетним до таких дій? Якщо так, то виходить, що він виконував роль оунівського диверсанта на зразок радянського Миколи Кузнецова, який так само страчував окупантів, але в іншому регіоні. А, крім того, цей перекладач ще й виконував, зрозуміло, функції розвідника, такого собі оунівського «Штірліца».
— Розуміючи ваше здивування, переповім обставини. Володимир Хабалик прибув до Мелітополя разом із німецькою жандармерією як знавець української мови. Хоча він і народився в еміграції в Німеччині, але його батьки — учасники революційних подій 1917—1921 років — виховали сина патріотом. За даними радянських архівів, до служби в жандармерії він був мобілізований як громадянин Німеччини. Можливо, німецькі спецслужби не знали, що Хабалик належав до ОУН («мельниківців»). Оскільки в Запорізькій області, зокрема й Мелітополі, «мельниківського» підпілля не було, то В. Хабалик приєднався до місцевих «бандерівців». Працюючи в жандармерії, він мав право носити військовий одяг та зброю (між іншим, мелітопольські оунівці активно збирали зброю, інколи просто купуючи її за горілку в окупантів). За даними справи, оскільки дія комендантського часу на Хабалика не поширювалася, він (можливо, з іншими підпільниками) ліквідовував німецьких військовиків уночі, адже його німецький однострій не викликав у німців занепокоєння. Інших підтверджень цих акцій я поки що не знайшов. Відповідно, ця інформація вимагає додаткової перевірки.
— Як населення ставилося до діяльності оунівців?
— Так само, як і до діяльності комуністів, — стримано. Коли сьогодні намагаються виставляти діяльність оунівців або ж комуністів як масові, ледь не стотисячні рухи, це виглядає кумедно. Легше за все мислити категоріями сьогодення, наголошую, — спокійного сьогодення.
Річ у тім, що під час війни підпільний рух не може бути масовим, адже тоді він уже не буде підпільним, а це призведе до ліквідації організації, що неприпустимо. Слід сказати, що багато жителів області підтримувало ідеї ОУН, це, зокрема, відзначали в зведеннях після повернення радянської влади компартійні функціонери. Але активну участь у цій боротьбі жителі нашого краю не брали, бо, по-перше, спрацьовував інстинкт «самозбереження», а, по-друге, в пам’яті населення зберігався страх перед радянськими репресіями, які могли нагрянути після війни. Не слід забувати й про досвід 1920—1930-х років, коли, за висловом М. Хрущова, «Україною начебто Мамай пройшов». До того ж потрібно враховувати, що радянська влада знищила багато так званого протестного елементу (наприклад, тих же членів загонів Н. Махна), який потенційно міг стати основою для мережі ОУН. Крім того, радянська влада посіяла в душах українців недовіру до всіх й усього. Та й окупаційна влада ставилася до оунівців однозначно вороже: німці так само не толерували націоналістів, як і радянська влада. І карали німці місцевих жителів за співпрацю з українськими націоналістами відповідно.
— Пане Юрію! З того, що ви дослідили, випливає, що німці нещадно винищували націоналістів. Чи правильно я вас зрозумів? За вашими оцінками, скільки оунівців стратили німці чи заточили в тюрми саме в Запорізькому краї?
— На цей час відповісти однозначно важко. Оперую на сьогодні не всіма даними. Зрештою, можемо згадати знищення керівного активу запорізької ОУН на Мелітопольщині, коли під час перестрілки з німцями влітку 1943 року в с. Костянтинівка загинуло двоє членів запорізького обласного проводу та частина місцевих керівників. Під час антиоунівської операції в Запорізькому окрузі німці заарештували також кілька десятків підпільників із Запоріжжя, а також із Михайлівського та Гуляйпільського районів. У самому Гуляйполі було страчено близько десяти оунівців (як бачимо, дух козацької вольниці тут зберігся з часів Нестора Махна).
— Бачу — те, що ви дослідили, суперечить радянській доктрині про співпрацю націоналістів з німцями. Виявляється, націоналісти (бандерівці) були найбільшими ворогами німецької влади, зокрема й у Запорізькому краї?
— Не будемо займатися радянською апологетикою. Українські націоналісти для нацистської влади були яскраво вираженими ворогами. При цьому німецькі звіти дають підстави вважати, що оунівці для них були ворогами не менш серйозними, ніж підпільники радянські. Але, разом із тим, ситуативна співпраця між націоналістами й німецькими військами в перші дні війни справді була. Тут не можна однобоко підходити до цієї проблеми. Проте звинувачувати в цьому лише оунівців важко, бо й СРСР до 1941 року так само активно співпрацював з Німеччиною (пригадаймо хоча б союзницький пакт Молотова —Ріббентроппа).
— Тобто можна зробити висновок, що в Запорізькому краї оунівці намагалися «мирним» шляхом, але всупереч німцям встановити українську владу. А чи були в Запорізькому краї загони Української повстанської армії?
— Ні, й не могло їх бути. Річ у тім, що степова частина України не придатна для ведення партизанської боротьби. Тут немає лісових масивів й гористої місцевості. Щоправда, були спроби створити невеликий озброєний загін оунівців на Мелітопольщині, але у зв’язку зі швидким наближенням восени 1943 року Радянської армії ця ідея залишилася нереалізованою. До можливостей діяльності такого загону я ставлюся дуже скептично.
— За радянських часів членів ОУН називали в основному «українськими буржуазними націоналістами», натякаючи, що вони були ворогами трудового народу. Який був соціальний склад запорізького підпілля?
— В основній масі до ОУН ішли представники інтелігенції, за ними — робітники й селяни. Нічого буржуазного в складі ОУН не було та й бути не могло в принципі, адже всю «буржуазію» радянська влада встигла ліквідувати ще до початку війни.
— У розмовах з обивателями я часто чув, що багато хто, особливо в Запоріжжі, традиційно вважає, що оунівцями, або як їх ще називають — бандерівцями, в час Другої світової війни командував Степан Бандера. Чи правда це?
— Ні, така думка — хибна. Після відмови відкликати Акт проголошення української державності німецька влада ув’язнила С. Бандеру на чотири роки в концтаборі Заксенхаузен. Тому діяльністю ОУН в Україні після арешту С. Бандери керував М. Лебідь, а від 1943 року — Р. Шухевич, який одночасно був командувачем УПА.
— Як відомо, командувача Української повстанської армії Романа Шухевича на портретах часто малюють з двома хрестами (саме того Шухевича, якого суд нещодавно позбавив звання Героя України). Наш теперішній міністр освіти Д. Табачник свого часу привселюдно заявив, що командувача Української повстанської армії Романа Шухевича цими хрестами особисто нагородив Адольф Гітлер. Чи можете ви внести ясність у це питання? Правда це — чи ні?
— Я особисто такої інформації (про нагородження) у документах не зустрічав. Із цього приводу досить ґрунтовно відповіли співробітники Центру досліджень визвольного руху, зокрема В. В’ятрович.
— Я запитав вас про це, бо свого часу читав інтерв’ю з сином Р. Шухевича — Ю. Шухевичем. У цьому інтерв’ю Ю. Шухевич сказав, що насправді його батька двічі Золотим Хрестом у 1943 й 1945 роках нагородила Українська Головна Визвольна Рада, створена на окупованих німцями територіях 1943 року. Золотий Хрест — це нагорода, яку встановила саме ця Рада, отже, це українська, а не німецька нагорода.
Як, на вашу думку, чому радянська влада, незважаючи на те, що серед ОУН були дві гілки (мельниківці й бандерівці), для загальної назви всіх, хто виступав проти радянської влади, обрала назву «бандерівці», а не «мельниківці» чи «оунівці»? Як на мене, в такий спосіб було використано спеціальний пропагандистський прийом: оскільки слово «бандерівець» має корінь «банд-», то підсвідомо в українців воно асоціюється зі словом «бандит», «бандитський». Нагадаю, що радянська влада завжди вживала в повідомленнях про діяльність Української повстанської армії саме слово «бандити». В іспанській же мові, наприклад, слово «бандера» означає «прапор». Чи погоджуєтеся з тим, що радянська влада спеціально називала всіх «бандерівцями» (не «мельниківцями», не «оунівцями»), щоб у такий спосіб підсвідомо асоціювати їх — борців за незалежність України — з бандитами і в такий спосіб дискредитувати?
— Ні, так не думаю. На мій погляд, тут більше спрацювало те, що саме «бандерівці» були значно активніші у своїй діяльності за «мельниківців», зокрема й на Наддніпрянській Україні. Адже так само свого часу всі антирадянські формування, які підтримували проголошення УНР, стали «петлюрівцями». Аналогічно в Запорізькому краї довгий час усіх, хто виступав супроти радянської влади, називали «махновцями».
— Чи живі зараз родичі тих оунівців, котрі, як виявляється, в роки Другої світової війни зі зброєю в руках воювали в Запорізькому краї за незалежну Українську державу? Чи відзначила, хоча б посмертно, предків цих громадян Українська держава, зокрема запорізька влада (певними відзнаками, нагородами, пам’ятними дошками тощо)? Адже зараз ми живемо саме в тій державі, за яку ці наші предки віддавали своє життя.
— Так, мені вдалося віднайти декого з родичів запорізьких оунівців і записати їхні спогади. Гадаю, з часом ці спогади потрібно буде опублікувати. Про випадки відзначення державними нагородами чи місцевими відзнаками підпільників-оунівців я особисто не чув. На мою думку, таких випадків не було.
— І на завершення. Що вас особисто найбільше вразило і запам’яталося, коли ви знайомилися з архівними документами про діяльність оунівців?
— Абсолютно все. Діяльність ОУН у Запорізькій області на сьогодні залишається «білою плямою», тому будь-яка інформація, що сприяє заповненню цієї прогалини, є для мене надзвичайно цікавою.
