У серпні 2019-го Сергій Захаров та Сергій Мазуркевич проводять в одному з київських кафе зустріч-презентацію графічного роману «Діра». Перший — художник, який у цій книжці змалював свій досвід арт-спротиву зародженню так званої ДНР та розплати за інакшу думку. Другий — автор текстового супроводу до малюнків, який п’ять років тому, перебуваючи в Харкові, був прес-секретарем арт-гурту «Мурзилка» й поширював інформацію про її діяльність. Презентація для авторів книжки не перша, але вони все одно хвилюються, розповідаючи не раз переказані історії.
«Ці малюнки зображають тодішню реальність із погляду людини, яка утримувалася в донецьких підвалах влітку 2014-го. Фактично, це графічний репортаж, — каже Сергій Захаров. — Фотографи та оператори не могли туди потрапити. Можливо, якісь фотографії є у тієї сторони, але нам вони все одно не доступні. Та й малюнки більш промовисті, ніж світлини. Текст теж — не те; можна, звичайно, розповісти про усе, як я роблю зараз, але з часом деталі забуваються, фантазія щось додає, та й кожен слухач уявить описане по-різному».
РОСІЙСЬКИЙ АКЦЕНТ ПРОТЕСТУ
Чорно-білий комікс, якщо його можна так назвати, починається із замальовок перших мітингів, «спонтанних протестів» проти того, що відбувалося на Майдані. Добре знайомі донеччанам та багатьом жителям області будівля ОДА та пам’ятник Шевченкові. І незнайомі люди — агресивні, підозрілі, гучні та несамовиті. З російським акцентом та абсолютним незнанням головних міських точок і магістралей. «Мешкаючи в Донецьку, я спостерігав у цей час, як швидко розвиваються події, не впізнавав і не розумів, що відбувається з містом і людьми, яких я знав майже все життя, — згадує Сергій Захаров. — Це було схоже на епідемію, на похід зомбі. Здавалося, що все це — злий жарт, аж доки у місто не зайшли стрєлковські «воїни», які втекли зі Слов’янська. Тоді стало зрозуміло, що все надовго і по-справжньому».
Поступово на картинках (відповідно, і в реальності 5 років тому) дедалі більшає людей в камуфляжі та зі зброєю. Закриваються магазини, скасовуються потяги, натомість з’являються російські прапори та символіка «республіки».
«Один із моїх друзів займав нейтральну позицію в той час. Допоки ввечері за 50 метрів від рідного під’їзду він наткнувся на добре знайому компанію місцевих п’яничок, що завжди дислокувалися в цьому районі, — йдеться у тексті книжки. — Цього разу вони були у формі та зі зброєю. І в звичному неадекватному стані. (...) «Русская весна» сколихнула увесь мул, усю муть, усе найтемніше, що було в душах моїх земляків. Ті, хто ледь нашкрібав на пляшку, раптом отримали зброю і стали новими «господарями життя». Ті, хто стримував прояви агресії та ненависті, перестав їх стримувати. Насилля стало не чимось надзвичайним, а буденністю».
РЕАЛЬНІСТЬ У ТЕМНИХ ТОНАХ
Тоді Захаров зрозумів: він не може залишатися осторонь та мовчки ховатися у квартирі. «Я художник. Моя зброя — пензлі та фарби», — каже він. Щоправда, «солдатів» у свою «армію» знайти не вдалося. Допомагав лише фотограф: роботи треба було зафіксувати, адже, само собою, довго висіти на вулицях вони не могли.
Робота закипіла. Перші зразки протестного стріт-арту — «закамуфльований» Шаріков (відомий образ із роману «Собаче серце» Булгакова) та смерть, вбрана у символіку «молодої республіки». Далі були бойовик Моторола та його дружина, «ополченець» у клоунській масці, Ігор Стрєлков із пістолетом біля скроні та напис-натяк Just do it. Розміщення робіт передували прогулянки та підбір локацій — щоб було видно роботи, але не видно тих, хто їх розміщує. Вилазки робилися зазвичай рано-вранці, адже нічний рух був під забороною комендантської години.
«Робили це, по-перше, для себе. Таке собі душеспасіння. Розумів, що робиш те, чого не міг би не зробити в тих умовах, — згадує Сергій Захаров. — По-друге, для людей, які бачили і розуміли — це сигнал для своїх: адекватні ще залишаються в місті, нас не придушили».
Тим часом Сергій Мазуркевич повертається до Харкова з Індії. Одного дня відкриває повідомлення від Захарова на Facebook з фотографіями інсталяцій з окупованого Донецька. «Я був шокований. Варто сказати, що подібного за масштабом ненасильницького супротиву в так званих республіках більше не було ні того літа, ні протягом наступних п’яти років, — каже Мазуркевич. — Тоді Сергій мало користувався соцмережами, а я мав багато друзів у «Фейсбуці», зокрема журналістів та інших публічних осіб. Почав поширювати фото з малюнками, до мене зверталися журналісти і просили контакти».
Те, наскільки він у той період необачно поводився, Сергій Захаров зрозумів набагато пізніше. Думав: хто у місті серед танків та бомбардувань буде займатися художником, який щось там малює, хай і нелагідне до нової «влади»? Конспірації було не досить, тож його невдовзі вистежили. Одного дня він зустрівся для інтерв’ю з російським начебто опозиційним журналістом, а наступного дня бойовики оточили цілий квартал навколо будинку і забрали художника «на підвал».
БІЛЬ ТА ХАОС
Ті страшні та довгі дні художник змалював у «Дірі» дуже детально. Пояснення на цих сторінках скупі. На зустрічі він спокійно та дещо відсторонено розповідає про цей досвід: принизливі для людської гідності умови, тортури, побиття та переламані ребра, кілька фейкових розстрілів, коли здавалося, що ось-ось мізки вилетять на стіну. Перериває розповідь про «ув’язнення» у крихітному відсікові армійського кунга, жартуючи: «На цьому моменті виходжу покурити завжди». Потім абсолютно серйозно каже: «Пройшло багато часу, але досі згадується, і враження не блякнуть...»
«Люди, що потрапили у ці підвали, абсолютно безправні, — йдеться у книжці. — Яке розслідування? Які адвокати? Який суд? Тебе забрали, і все. У будь-якому разі винен. Людей, які потрапляють в ув’язнення у «ДНР», забирають через надумані приводи. Там дуже чітко розумієш, що ти на машині часу перенісся у 1937 рік. Багато хто потрапляє у підвали за доносами сусідів. (...) Ще було багато так званих «коригувальників». (...) Багатьох таких звільняли за гроші — родичі відкупалися. Тож арешти стали для ополченців одним із засобів заробляння грошей. Коли мене взяли, мої друзі виходили на тих, хто займається цим бізнесом, але там відповідали, що не можуть допомогти, бо я «політичний» і зв’язуватися зі мною небезпечно».
Звільнитися «політичному» допоміг курйозний випадок. Художнику, який тоді утримувався у будівлі військкомату Пролетарського району, довірили розфарбувати «Газель» у камуфляж і в нагороду відпустили додому. Але паспорт залишався у колишній будівлі СБУ, куди його привезли спочатку. Коли Захаров прийшов за документом, на нього здивовано глянули і сказали: «А хто тебе відпустив? Мало відсидів, залишаєшся».
Утім, йому пощастило вдруге. Його забрали працювати «в рай» — на кухню у колишній готель та клуб «Ліверпуль». А потім дівчина Захарова вийшла на високого «чиновника», і в’язня вдалося визволити. Цього разу він не став затримуватися у місті, придбав квиток на автобус до Красноармійська (нині Покровськ) і поїхав у нове життя, під прапори свободи...
НЕ ЧАС МОВЧАТИ
Одразу після виходу з тюрми Сергій Захаров хотів замалювати усе, що з ним відбулося за цей проміжок часу, але близькі його відмовили заради безпеки. Опинившись на підконтрольній українській владі території, він таки зробив це. Графічний роман «Діра» вперше вийшов українською мовою — 2016 року його надрукувало видавництво «Люта справа». Звісно, той наклад давно розкуплений, можливо, буде перевидання за рік-другий. Зате можна дістати примірники, видані російською, англійською, французькою, румунською, китайською та деякими іншими мовами. Це вже проект Міністерства інформаційної політики, яке видало книжку для безкоштовного розповсюдження, щоб якомога більше людей із різних країн побачили правдиві свідчення очевидця .
Захаров та Мазуркевич уже розробляють наступний графічний роман на основі подій серпня та осені 2014 року. Також — про Донецьк та війну, що розгорнулася навколо нього. Але, можливо, туди вже додадуть трохи вимислу та істот, створених фантазією. Перші начерки вже є, але це тривала робота. «Іноді картину 2 на 3 метри простіше і швидше намалювати, ніж комікс, — ділиться Сергій Захаров. — На одну сторінку «діри» у мене йшов день зазвичай. І це безпосередньо про малювання кажу, але ж йому передує тривала підготовка — продумати сюжет, розписати розкадровку...»
У замітках на сторінках «Діри» Захаров та Мазуркевич детально описують, як змінювалися люди протягом буремного літа 2014-го. Російський вплив був дуже сильним на всіх рівнях: і попередня багаторічна інформаційна «підготовка грунту», і керування протестами, і завезення «гопників із Ростова», які розкачували місцеві маси. Як уже згадувалося, своє місце знайшли і «непотрібні» раніше люди: алкоголіки, безробітні тощо. Ті, хто (як каже Захаров), підживлювалися негативною енергією, у чиїх очах читалася бездумна і захоплена готовність вбивати і калічити.
Безумовно, були й неприємні несподіванки. Люди, які в мирному житті здавалися цілком притомними, могли швидко втратити адекватність і говорити штампами з російського телебачення та вуст бойовиків про звірства українських військ, розіп’ятих хлопчиків тощо. Добре спланована та підготована пропаганда розділила барикадами сім’ї, трудові колективи та дружні компанії.
За п’ять років кращим життя у «молодих республіках» так і не стало. Зате підросло нове покоління дітей, які зовсім не знали України. «Здавалося, що вони побудуть там, поваряться у цьому і зрозуміють, що нічого не змінюється, що це крах усього насправді, — кажуть митці. — Хоча ні. Зараз уже починають клясти нову владу. Але в усіх проблемах досі винна Україна».
Тому, вважають обидва Сергії, їхня робота досі актуальна, і новий роман про війну буде потрібним. Внутрішньо переміщені особи, хоч і почали нове життя у нових громадах, назавжди матимуть у своєму серці біль і спогади, які все ж треба вивільняти для полегшення. Ті, кого війна на сході ледь зачепила крилом або й не торкнулася взагалі, живуть у зовсім іншому світі з іншими інтересами. Пропаганда «миру» шляхом «перестать стрелять» дуже легко проникає крізь бар’єр того світу. Протистояти їй треба широким розголосом правди. Інакше «діра» матеріалізується знов, тільки метастази виникнуть не на східному кордоні, а по всій країні.
