Розгадуючи формулу імплементації декларованих земельних намірів «Слуги народу», приходжу до висновку, що їх можливо звершити, лише базуючись на конституційному «земельному» прагматизмі, врахувавши глибоко усвідомлені першопричини функціонування із самого початку становлення незалежності України, існуючих схем зловживань та руйнації держави і недопущення добропорядних громадян України до вільного формування у «власному домі» своєї комфортної життєдіяльності — на «власній землі».
Натомість Президент України Володимир Зеленський на зустрічі (2 вересня 2019 р.) з очільниками парламенту, уряду і правоохоронних органів зобов’язав уряд розробити (на існуючій позаконституційній законодавчій базі) та внести на розгляд парламенту законопроект про ринок «земель» сільськогосподарського призначення до 1 жовтня 2019 року.
Відразу зауважу. З цього поспіху нічого такого, що би послугувало на користь українському народу, не вийде! Хіба що така «сміливість» нового Президента дала серйозний поштовх небайдужим українця, таким як я, до корисної активності. Головне, щоб було зворотне бажання — почути.
Цілковито підтримуючи право відчужити наявну власність на земельний пай — ділянку (межу) як об’єкт цивільних прав, а це можна зробити (позбутися) лише один раз і виручити певні гроші, — маємо спочатку створити довготривалі гарантовані й безпечні умови для безпроблемного функціонування ринкових земельних відносин, в тому числі з придбання працелюбними українцями аналогічних земельних ділянок для ведення власного господарства, і не лише.
Про те, яким чином цього досягти, йдеться в моїй науковій монографії «Звершення земельної реформи в Україні: нова парадигма», виданій навесні 2016 року, також уже висвітлено ряд обґрунтувань в статтях на шпальтах газети «День», зокрема в статтях: «Освоєння «цілини» (13 листопада 2018 р.), «Земельна реформа — це не ринок паїв» (4 грудня 2018 р.), «Не продається!» (9 січня 2019 р.).
Водночас надто турбує те, що, замовчуючи сутність небезпечних і доленосних глобальних процесів у земельній сфері, до цього часу в державі відсутнє офіційне мудре і законне бачення кінцевої мети та шляхів виходу з досить заплутаного існуючого стану «земельної лихоманки», особливо щодо аграрних перетворень, які б уособлювали загальнонаціональні інтереси всіх громадян, в тому числі й селян.
Щоб виписати «рецепт», треба зняти «аналізи»
Нехтуючи такими вимогами, повсюдно відбувається, за участю олігархічних кланів, самочинна й системно-монопольна експлуатація об’єктів і систем живої та неживої природи — основного національного багатства — як, начебто, власних. Із цих причин в Україні існують злочинні схеми і різноманітні афери з усіма без винятку корисними копалинами, сонячною, вітровою та іншими енергіями, привабливими земельними ділянками в природних ландшафтах.
Те ж саме відбувається з лісами... Знищують деревостани, руйнують цілісні екосистеми...
Родючі ґрунти також експлуатується за безцінь. Як наслідок — таке непрогнозоване безглуздя перетворило переважну більшість селян-пайовиків на віртуальних орендодавців. Замість селянських чи фермерських господарств, на зразок європейських, з’явилися непередбачувані й непрогнозовані великі за розміром бізнес-структури на орендній основі, зокрема агрохолдинги, які вільно здійснюють корпоративні торги, в тому числі земельними активами. Посилилося беззаконня й рейдерство. Безперешкодно діють «сірі» схеми привласнення родючих земель...
У погоні за наживою українські чорноземи виснажуються, піддаються ерозії ґрунти, безповоротно знижується їхня природна родючість і руйнується водорегулююча здатність, забруднюється і деградує довкілля, зовсім зникають природні ландшафти разом із рідкісною рослинністю, водними джерелами, звірами, птахами, комахами та корисною мікробіотою.
В Україні величезна катастрофа з водою — з її якістю і мінливою кількістю. В одних місцях топить — в інших посуха... Зникають не лише джерела й струмки, а й сільські помешкання та цілі поселення, особливо віддалені від мегаполісів.
Таким чином знищується національна ідентичність і саме селянство як генофонд нації. При цьому антидержавницькі «сили», блокуючи державотворення і розпускаючи різноманітні фейки, із новим завзяттям продовжують спонукати українців до нагального зняття мораторію і запровадження ринку (обігу) родючих земель. Доречно зауважити, що різноманітні так звані експерти із земельних питань, у свою чергу, нехтуючи нормами (ст. 13 і 14) Конституції України, завуальовано приховують фактичні інтереси і також агітують необізнаних громадян за необхідність прийняття наявних законопроектів про обіг земель сільськогосподарського призначення як «етапних і регульованих», які були розроблені органами попередньої влади і, начебто, погоджені із Світовим Банком та МВФ.
Не кращий стан з інфраструктурою, з природно-заповідним фондом, рекреаційними, оздоровчими та іншими землями...
Гнітюча «картина» із побутовими смітниками, землями, зайнятими промисловими відходами, які наступають на агроландшафти. Нищівного впливу на прилеглі території завдають величезні комплекси з промислового вирощування свиней та птиці.
Загалом щорічні збитки нації від такої «діяльності» сягають понад 140 млрд дол. США.
Ці та інші негативні явища відбуваються також через тотальну корумпованість, свавілля чиновників, посередництво, наявність тіньової економіки та одержання необґрунтованих невиробничих надприбутків, нестабільність банківської системи і національної валюти, відсутність дешевого довгострокового кредитування, неадекватність систем контролю і поведінки суддів тощо.
За таких умов і за відсутності механізмів формування простору сталого природокористування в сільській місцевості з позиції права, економіки, екології та соціології підлаштовування українського законодавства лише до ринку земель чи можливої легалізації «сірих» схем привласнення родючих угідь як першочергових «завдань» треба вважати протиправним.
Виокремленні лише деякі причинно-наслідкові зв’язки, що призвели до існуючого ганебного стану земельних відносин і природокористування щодо всіх категорій земель, яскраво вказують на необхідність негайного наведення повсюдного правопорядку в усьому просторі держави, і лише в комплексі з іншими загальнонаціональними реформами, які узгоджено відповідатимуть нормам Конституції України.
Така вимога як своєрідний «рецепт» дозволить також безболісно виправити існуючий стан і створити передумови до запровадження конституційно вмотивованих ринкових земельних відносин із позиції інтересів усіх українців, насамперед щодо земель сільськогосподарського призначення, які щорічно генерують у процесі виробництва не лише продукцію й продукти рослинництва і тваринництва, а й не позичений інвестиційний природний капітал нації.
Вакуум конституційної «земельної сили»
Українська земля та її природні ресурси, в тому числі родючі угіддя, конституційно (ст. 13, 14) задекларовані природними об’єктами права власності українського народу — єдиним основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави .
Однак українці не відчувають і не відчуватимуть реальної вигоди від свого багатства до тих пір, допоки не відбудеться повноцінна інституалізація цих конституційних норм, що також дозволить Україні відбутися як унітарна, суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, в якій забезпечуватимуться права і свободи всіх громадян та гідні умови їхньої життєдіяльності.
На превеликий жаль, ця вимога як непоборна «сила» державницької нації не реалізується тому, що понад чверть століття в незалежній (де-юре) Україні продовжується не просто «земельна колотнеча», а ціла гібридна «земельна війна», нав’язуючи верховенство чужинських інтересів, особливо до родючих ґрунтів, замість спокійної і практичної реалізації вмотивованих конституційних прав усіх українців на власну землю та її природні ресурси, в тому числі й селян як головного інтересу нації.
Через такий стан здійснювана дотепер так звана «Земельна реформа» знехтувала свого часу вимогами Декларації про державний суверенітет України, в якій було задекларовано власність українського народу на «землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території держави...» і звузила її (реформу) до колгоспно-радгоспної трансформації через надуману колективну форму власності на землю, яку було втілено 30 січня 1992 р. в Конституції УРСР. Така «реформа» не може завершитися в принципі, оскільки вона (реформа) з 1996 року діє поза аналогічно-вдосконаленими чинними нормами (ст. 13 і 14) Конституції України, які, на превеликий жаль, залишаються «на папері» й до сьогодні.
Саме з цих причин нам потрібно негайно увімкнути «зелене світло» конституційним «земельним» нормам як обов’язковий першочерговий крок до перемоги в гібридній «земельній війні».
Заради справедливості зауважу, що гарант Конституції України, відчуваючи вакуум «конституційної земельної сили» як норм прямої дії, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, спершу (2 вересня 2019) наказав: «Пояснити суспільству, що ніхто ні в кого не буде забирати землю. Це дуже важливо. Модель земельної реформи спрямована на розвиток українського фермерства і захист інтересів у першу чергу дрібного власника»...
