Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак...
Кожен українець з дитинства, мабуть, пам’ятає ці перші рядки чи не найвеселішої української поеми «Енеїда», автором якої є І.П. Котляревський. Його твори дійсно безсмертні: «Енеїда» Котляревського залишається енциклопедією українського побуту XVIII ст., а п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» упродовж двохсот років не сходять з театральної сцени, вражаючи глядача актуальністю текстів.
Біографія. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у м. Полтаві в родині канцеляриста полтавського магістрату. Початкову освіту дістав у місцевого дяка. В 1780 р. вступив до Полтавської духовної семінарії, до якої ходив упродовж восьми років. Там кмітливий хлопчик виявив поетичний хист, неабиякі здібності до віршування, тому семінаристи прозвали його «рифмачем». Не скінчивши семінарії, Іван працював деякий час канцеляристом, але в 1793 р. він залишив чиновницьку службу і став учителювати в родинах місцевих панів. Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський зазначав, що в цей період він активно збирав український фольклор — пісні, звичаї, повір’я і перекази українців, бував на зборищах і забавах простолюдів і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно слухав і записував слова малоросійського наріччя. Тоді ж, десь в році 1794, Іван Петрович розпочинає писати свою поему «Енеїда». Однак у 1796 р., дізнавшись що його учениця, яку він кохав , уже заручена, Іван Петрович різко змінив долю і вступив на службу військову — до Сіверського карабінерного (пізніше драгунського) полку. Під час російсько-турецької війни брав участь у боях під Бендерами, в облозі Ізмаїла, виявив лицарську відвагу. Коли полк, у якому служив, було переведено з України у Литву, Котляревський у 1808 р. залишає військову службу, виходить у відставку, їде до Петербурга, маючи намір влаштуватися на службу. Але влаштуватися не зміг і дуже бідував. У 1810 р. повертається назавжди до Полтави і влаштовується на скромну посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Під час Вітчизняної війни 1812 року він тимчасово повертається на військову службу і за дорученням генерал-губернатора кн. Лобанова-Ростовського формує новий, 5-й, Полтавський кінний козачий полк для боротьби з Наполеоном. Мабуть, Котляревський добре виконав доручення, коли в нагороду одержав ранг майора, брильянтовий перстень і 500 рублів річної платні. Проживаючи далі в Полтаві, в 1816 р. призначається головним (?) директором Полтавського театру. Розгортається театральна і драматургічна діяльність Котляревського. Тут виставив свої комедії «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». У 1827 р. призначається попечителем «богоугодних закладів» у Полтаві. Як людина, визначався Котляревський сильним характером, доброю людяною вдачею й добув собі славу знаменитого гумориста, майстра оповідки. Помер у 1838 р. Перед смертю наділив свободою двох кріпаків. Невеличкий маєток роздав своякам, знайомим та приятелям.
«Енеїда». Поема Івана Котляревського, над якою він працював понад чверть століття, була першим паростком нової української літератури. Критики високо оцінили її жанрову і тематичну оригінальність. Вони неодноразово відзначали, що для Котляревського головним у процесі бурлескно-травестійної переробки героїчної поеми «Енеїда» (29-19 рр. до н. е.) давньоримського поета Вергілія, в якій розповідається про пригоди мандрівної ватаги троянців на чолі з Енеєм, було перетворення традиційного античного міфу в нову художню реальність, пройняту ідеєю відродження зруйнованої Трої — Києва, Запорозької Січі, Гетьманщини. Українська держава загинула, але пам’ять про неї живе, бо живе її народ, який свідчить про своє минуле рідною мовою на своїй землі.
І справді, Котляревський широко і глибоко відобразив життя українського народу, його найкращі національні традиції і важливі суспільно-політичні явища тогочасної дійсності. Саме народність поеми впадає в око читачеві як найхарактерніша її риса. Котляревський, згідно з вимогами бурлескно-травестійного жанру, змінив національне тло першоджерела — переніс подію на український ґрунт. Троянців з поеми «Енеїда» цілком правомірно ототожнюють з українським козацтвом. Еней та його товариші виступають перед нашими очима як кошовий і запорожці. Їхня вдача, поведінка, мова, зброя — все це запорізьке, українське. В постатях олімпійських богів легко розпізнати українських панів — поміщиків із їхнім знущанням з людей, хабарництвом, розгульним бенкетуванням, хибами й химерами.
Картини народного життя наскрізь пронизують «Енеїду». Автор використав велике багатство зібраного ним етнографічного матеріалу. В поемі розмаїтими фарбами змальовано одяг, хатню обстановку, народні гуляння, свята, ігри й танці, звичаї й повір’я українського народу; боги та земні герої їдять прості народні страви і п’ють українські напої. Все це надає його творові національний український колорит.
Поряд із тим другою характерною рисою творчого стилю Котляревського є гумористичний підхід до поважної теми. Цікавий аналіз поеми провела дослідниця Ніла Зборовська в своїй роботі «Код української літератури». Міркуючи про античні «Іліаду» та «Енеїду», вона звернула увагу на те, що «і національний грецький епос, і імперський римський епос символічно ввібрали в себе апокаліпсис Трої заради власних цілей: для Гомера Троянська війна — привід утвердити грецький народ, якому загрожує імперія; для Вергілія — освічений шлях порятунку імперії. Для І. Котляревського Троя з його героєм-державотворцем — інтуїтивний пошук українського самозбереження на основі архетипної пам’яті. Котляревський, як і Вергілій, використав афективну психологію для характеристики героїв поеми, але змінив тональність подачі: похмурі й могутні апокаліптичні настрої стали веселими і радісними. Якщо трагічні події у Вергілія є явищем космічно грандіозним (завдяки іманентно-трансцендентній двоплановості), то у Котляревського афективні події зливаються не з космізмом, а з комізмом, що зумовлює сміхову деконструкцію імперського універсалізму».
Щодо цього директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський у своєму фоліанті-антології «Українська література: творці і твори» зазначає: «Народно-розмовна мова завдяки «Енеїді» Івана Котляревського з авантюрною елегантністю увірвалася в наглухо зачинені перед нею двері русифікованої, полонізованої, мадяризованої, румунізованої української культури, хоча в початковій, середній і вищій школі, в церкві, адміністративно-державних установах, торгівлі, офіційній пресі, науці місця для неї вже не було. Творчо інспірована стихією народної культури, «Енеїда» Котляревського влилася як якісно нове — художнє — явище, як оригінальний феномен національної культури в широке море народної сміхової культури, але не розчинилася в його стихії. Навпаки, Котляревський гострими сатиричними і іронічними «голками» будив знеможений національний організм, пародійним «перелицюванням» міфічних сюжетів змушував добувати первинну ідейно-смислову серцевину національного міфу і впроваджувати в суспільні настрої цей стимулятор нової міфотворчості задля збудження почуття національної самосвідомості». Запам’ятаймо цей висновок, він має принципове значення для оцінки «Енеїди» Котляревського — цієї чудової пам’ятки української літератури.
Не можливо обминути в цьому зв’язку і таке питання. «Енеїда» є твором ідейним. Це проявляється і в осудженні кріпацтва, і в звеличенні минулого України, і в закликах до любові до рідного краю, до особистої посвяти для загального добра. За міфологічною ширмою сюжет поеми набуває чітких обрисів суспільства того часу, з усією його несправедливістю. Національна ж особливість характеру українського народу — непоборне вільнолюбство, яке здатне стерти всі перепони на своєму шляху. Ця ідея проходить крізь усю художню структуру поеми «Енеїда». Ось, наприклад, як звеличував Котляревський минуле України згадками, повними туги й захоплення колишніми гарними, світлими часами:
Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо
шикувало,
Не знавши: «стій!
не шевелись!»
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький,
Полтавський -
В шапках, було, як мак
цвітуть.
Як грянуть, сотнями
ударять,
Перед себе списи
наставлять,
То мов метлою все метуть.
Або згадаймо, які слова Котляревський промовляє, оспівуючи високі громадянські чесноти, зокрема любов до батьківщини:
Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Це приклади, які говорять самі за себе. Благородні наміри автора «Енеїди» в українській громаді зрозуміли. Його цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, суто народного гумору, дуже швидко здобув визнання в читачів. З рук до рук ходили рукописи поеми «Енеїда» ще перед першим її виданням. Друковані примірники відразу ж розкуповувались. Про неї знали запорожці над Дунаєм, її віз із собою Наполеон, вертаючись із походу на Росію... Відтоді цією надзвичайно цікавою травестійно-бурлескною поемою, яка захоплює прекрасною мовою, яскравими образами, подіями, добрим гумором, захоплюється український читач.
Травестії Вергілієвої «Енеїди» є також і в інших літературах, але у них вони залишаються здебільшого лише літературним фактом. Інша доля судилася поемі І. Котляревського. «Її, — буквально днями повідомила «Літературна Україна», — перекладено більш, як десятьма мовами європейських країн, і процес творчого перекладу триває». Справді, такої кількості перекладів іноземними мовами не сподобилась жодна інша травестія «Енеїди» Вергілія.
Драматичні твори Котляревського. Видатний письменник став і автором двох драматичних творів, що поклали початок національній українській драматургії і національному українському театрові. Обидві п’єси Іван Котляревський створив у 1819 р., тоді ж вони були з великим успіхом поставлені на сцені Полтавського театру, де драматург працював директором. Серед них особливої популярності набула п’єса «Наталка Полтавка». Будучи глибоко новаторським твором, перша п’єса Котляревського виросла на національному народному ґрунті з життя народу, з джерел народної творчості. Майстерність у змалюванні персонажів, їхня природність, легкий гумор, вдало дібрані пісні — усе це зумовило високі сценічні якості драматичного твору.
Сама думка написати цю п’єсу виникла в Котляревського з дуже поважних мотивів. На Лівобережній Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. остаточно відмирає стародавня українська шкільна драма, хоч по селах подекуди існував ще мандрівний вертепний театр. Натомість у великих містах будують постійні приміщення для театрів, де починають грати російські трупи. Перші театри в Україні користувалися репертуаром, де переважали іноземні водевілі та мелодрами низької якості. Відомо, як Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кн. Шаховського «Козак-стихотворец». Тож він вирішив Шаховському відповісти. Відповів оперетою «Наталка Полтавка», що, як слушно зазначали критики, є неначе обороною українського народного життя. Оборона Котляревського вийшла така вдала й така гідна, що п’єса ця дотепер не сходить зі сцени українських театрів, справляючи на глядачів враження своїм реалізмом, сценічністю, стрункістю композиції, красою слова, чарами народних пісень.
Одночасно з «Наталкою Полтавкою» була написана і поставлена друга відома п’єса Котляревського «Москаль-чарівник». П’єса була в свій час дуже популярною завдяки талановитій грі Щепкіна, першого виконавця ролі Михайла Чупруна. М. С. Щепкін виконував ролі в обох п’єсах Котляревського не лише в Полтавському театрі. Великий російський актор не розлучався з «Наталкою Полтавкою» і «Москалем-чарівником» упродовж усього свого життя.
Насамкінець — не будемо розводитись над тим, яка велика роль і питома вага Котляревського в історії української культури; наведемо лише один вельми красномовний факт. У своєму привітанні в день столітнього ювілею нової української літератури Михайло Коцюбинський писав про безодню, розрив між народом і освіченою верствою, інтелігенцією в кінці XVIII ст.: «І ось з’являється людина — жива душа народна — і як міст через безодню перекидає веселку поезії і єднає обидва береги. Він бере з-під сільської стріхи пісню народну і переносить її на той бік — і бринять у душі інтелігента живії струни. З пелюшок середньовічної містерії визволяє він реальну драму і силою свого таланту, своєю незвичною на той час людяністю одкриває очі пана й показує йому, що й під грубою свитою б’ється людське серце». Дуже хотів би, щоб запропонована стаття певним чином допомогла усвідомленню саме цієї істини.
