Уважне вивчення «прадавніх» (на перший погляд) часів, приміром, античної доби, допомагає дійти висновків, достатньо актуальних і для сьогодення, в тому числі українського. Ці рефлексії виводять нас на магістральний шлях «роздумів про найголовніше» — про свободу, рабство (можна висловитись стриманіше — неволю), фальшиву й істинну культуру та освіту. І про їхній нерозривний зв’язок!
Так, вдумливе прочитання давньоримських класиків, як істориків і філософів (Тіта Лівія, Ціцерона, Полібія), так і письменників (Плавта, Теренція, Апулея) виявляє прецікаву закономірність, важливий політико-культурний засіб, який зміцнював рабовласницьку систему, схоже, навіть більшою мірою, аніж до зубів озброєні легіони, готові нещадно карати будь-який опір. Про що конкретно йдеться?
Римляни називали гуманітарні науки «вільними» (свободними) або ж навіть «вільним мистецтвом» (цей термін використовувався і в добу Відродження, набувши там дещо іншого змісту). Римляни робили так аж ніяк не тому, що вважали ці науки необов’язковими або не надто важливими для людей. Суть справи полягала в іншому. Римляни звоювали, захопили півсвіту і мали рабів з різноманітних, часом дуже далеких країн. Багато рабів (особливо греки, також вихідці з Палестини) були вельми освіченими для свого часу людьми. Це лякало розумних рабовласників. І ось римляни дозволяли рабам (передусім дітям рабів) вчитися, вивчати різні практичні, прикладні дисципліни, такі як математика, інженерна справа, — щоб потім можна було використати їх як архітекторів, будівничих величних споруд; або ж, приміром, дозволяли рабам вчитися музики, щоб потім розважати своїх панів і тішити їхній слух приємними мелодіями (як от у ХІХ столітті пан Енгельгард «милостиво дозволив» своєму кріпакові Тарасу Шевченку бути «кімнатним художником»!).
Але ось що є тут головним. Тільки і лише римським громадянам — юридично вільним людям(!) дозволялось вивчати такі науки, як історія, риторика, література, філософія та теологія. Чому? Тому, що знання цих наук дозволяє людині набути дар переконання (і талант переконувати інших), вчить її чітко, струнко й дохідливо викладати свої думки. Римляни в жодному разі не бажали, щоб раби навчились грамотно вести розмови, обговорювати своє становище, а зрештою змогли б домовитись про організоване, добре сплановане повстання (хвала мужньому Спартаку!). «Вільні мистецтва», або ж, кажучи сучасною мовою, гуманітарні науки, — це справді потужна зброя, це незамінний засіб переконання, і тому давні римляни вважали, що їх мають право осягати лише вільні люди. Це надзвичайно показово.
І мимоволі запитуєш себе: а людина ХХІ століття — яка вона? Чи не занадто часто ми реально, у практичному житті — якщо визнати жорстоку правду — виступаємо в ролі «вузьких», «обмежених» фахівців, які не здатні поглянути на світ, на минуле, сучасне і майбутнє, використовуючи широкий світогляд отих «вільних наук»? (Не хотілося б вживати різкі вислови про «професійний кретинізм», який, по суті, є однією з витончених форм «постмодерністського» рабства, але ж проблема реально існує, від неї не сховаєшся...). Тим, хто приймає глобальні рішення, в тому числі в Україні — не потрібно, щоб маса вміла мислити, щоб думки відволікали цю масу від того, за що їй платять гроші.
