Вітчизняних журналістів, видавців, науковців і меценатів, чий доробок у дослідження українських Голодоморів визнається вагомим, таки починають вшановувати та нагороджувати. Адже що не кажіть, а відзнаку Гарета Джонса, імені мужнього британського журналіста, автора найперших у 1930-ті роки статей в західній пресі про штучний голод в Україні — нехай і недержавну нагороду, про яку ми раніше могли лише мріяти — започаткував Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Чи потрібна вона? Так. Просто неможливо уявити, що можна зневажати тих, хто причетний до справи досить нелегкої, хто знається на жахливих подіях з Голодоморами в Україні, хто багато зробив для вшанування пам’яті мільйонів своїх співгромадян, які загинули внаслідок продуманої, цілеспрямованої політики геноциду, скерованої сталінським Кремлем і зреалізованою партійно-урядовою верхівкою УСРР. Звідси сам собою випливає висновок: рішення столичного вишу відзначати нагородою Гарета Джонса за винятково важливі заслуги людей, небайдужих до трагічних фактів масового народовбивства в Україні, безперечно, заслуговує глибокої поваги та вдячності.
Напевно, не один я уважно поставився до інформації про те, що очільниця газети «День» пані Лариса ІВШИНА по праву удостоїлась честі бути в числі перших її лауреатів як «ініціаторка і авторка громадських заходів, публікацій та видань про Голодомор в Україні». Ще б пак, це така собі знакова особистість, чий дорогоцінний, без перебільшення, внесок у цю справді святу справу набуває в наш час особливого значення. Тож якнайсердечніше — складемо подяку високодостойній Ларисі Олексіївні за такий вияв людяності, за невтомне подвижництво в ім’я Україниі й привітаємо шановну лауреатку з цією заслуженою відзнакою.
До певної міри символічно, що саме знаний всеукраїнський часопис, який вже понад двадцять років вона очолює, першим в Украіні розповів про сміливий вчинок Гарета Джонса (Див.: Мейс Д. Повість про двох журналістів: Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія // «День». 2003. 16 липня). Показовий в цьому відношенні й такий промовистий факт: згодом ця повість увійшла до книги «Екстракт 150» у двох частинах, що побачила світ 2009 року у книжковій серії «Бібліотека газети «День». Слід сказати, що зазначена серія стала своєрідною антологією резонансних статей, які дають можливість осягнути той унікальний шлях , який пройшла газета разом зі своїми читачами.
Все це однозначно свідчить про системну діяльність редакції, спрямовану на підготовку й видання якісної популярної літератури з історії України. Наразі не випадає багато розводитися про те, що цю копітку й масштабну роботу наша улюблена газета здійснює, за визнанням її головного редактора, «у тісній співпраці з найкращими науковцями, найпатріотичнішою українською партією — «партією істориків». Поява в «Бібліотеці газети «День» кожної новинки — це особлива подія на книжковому ринку. Згадаймо хоча б її першу книгу — «Україна Incognita» — вона вже дев’ять разів перевидавалась, що засвідчує неабиякий інтерес українців до власної історії... Пробачте нам, але усіх книжок не перечитаєш — читайте книжки, які стали подією.
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВИБУХІВКА
Одна з кращих книг цього ряду — приємний для рук і очей солідний фоліант «День вдячності», який щонайперше я оцінюю за новизною основоположної ідеї, що потребує постійного догляду, культивування. Як іменитий український інтелектуал, Лариса Олексіївна вловила ідею, яка так давно висіла в повітрі, що, зрештою, мала впасти комусь до рук, наче переспіла грушка. Вступна її стаття — «Слово до читачів» — що присвячена роздумам про таку категорію моральної свідомості людини, як вдячність, судячи з численних відгуків, справляє сильний вплив на читача.
І дійсно, їй вдалося, на мій погляд, винайти інтелектуальну вибухівку, здатну розчистити завали стереотипів на шляху нового, більш глибокого осмислення важливої ролі вдячності, від чого значною мірою залежить як історична справедливість, так і наш моральний, життєвий і культурний вибір. Особливо значущим у зв’язку із цим видається напрочуд вдало сформульований лейтмотив книжки, що розміщений на обкладинці: «Вдячність — це пам’ять, яка діє». Він принципово значущий для розуміння вдячності як цінності, з’ясування того, яке значення вона сьогодні має для нас, нашого суспільства з точки зору наших духовних потреб та інтересів.
Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. І в цьому відношенні знову треба віддати належне Л. Івшиній, котра розглядає вдячність як необхідний компонент філософської культури та людської духовності загалом. Аналіз змісту передмови працює на підтвердження такої думки.
Прикметна риса вступного слова не лише в його справжній моральній шляхетності та очевидній актуальності, а й у тому, що міркування автора є водночас і розвитком новітньої європейської філософської традиції. Власне, всі передмови Л. Івшиної до книг «Бібліотеки газети «День» — це статті новаторські, проблемні й цікаві, якими, власне, і має бути «слово до читачів». Говорити тут про його зміст в новій книзі важко, та й взагалі це заняття навіть позбавлене сенсу — вступну статтю, про яку йдеться, треба уважно читати, перечитувати, записувати думки, які становлять інтерес, приносять естетичну насолоду. Саме тому я дозволю собі навести деякі міркування її автора із «Дня вдячності» в оригіналі:
«...Кожен із нас може пригадати приклади невдячності, які вплинули на наше життя, — це особиста справа. Але чи мають вони значення для української історії? Я вважаю, що сума «локальних невдячностей» є однією з основних причин спільної неуспішності...»
«...Пам’ять і вдячність дуже тісно пов’язані, вони одна без одної не існують. Без пам’яті немає вдячності, а без вдячності немає історичної пам’яті...»
«...Треба наперед подумати, що нам знадобиться з ціннісної спадщини в майбутньому. Яку закріплену, інституціоналізовану пам’ять ми повинні взяти з собою?..»
«...Ще варто взяти новонабуту рису — вдячність, а не прокльони попередникам. У нашому минулому є ті, кому потрібно дякувати. І особливо варто дякувати тим, хто в тяжкі часи простягнув нам руку...»
«...Завжди кажуть, що провина не має часу давності. Вдячність, я думаю, теж... Ми повинні розуміти, хто, де, в яких країнах був із нами...»
«...Без того, щоб знати, кому маємо бути вдячними, ми свою «систему координат» не виправимо. Тож почніть із того, що скажіть «дякую» саме тому, кому належить сказати. Не витрачайте свою вдячність без розбору — це дуже дорогоцінний дар. Навіть якщо цих людей уже немає з нами, скажіть: «Валеріє Новодворська, дякуємо вам за те, що ви казали: «Бережіть Україну, вона — надія людства».
Доречним буде зазначити, що це переживання сьогодні заново відкрито дослідниками в галузі позитивної психології. Ви можете запитати: «Але як усе ж таки працює цей позитивний підхід?». Єдиний спосіб продемонструвати його собі — це як належить його випробувати і поглянути, що з того вийде. Відомий німецький вчений з проблем філософії життя Отто Фрідріх Боллнау наголошував: «Вдячність... зачіпає самісінькі основи існування людини, тому що навряд чи знайдеться інша людська властивість, яка б так добре виражала стан внутрішнього духовного і морального здоров’я, як властивість бути вдячним». Важливо усвідомити й інше. Маю на увазі висновок Хоми Аквінського про те, що «ніхто не може почувати вдячність до себе самого, бо вдячність переходить від однієї людини до іншої», з цим не можна не рахуватися.
Лариса IВШИНА: ...Без того, щоб знати, кому маємо бути вдячними, ми свою «систему координат» не виправимо. Тож почніть із того, що скажіть «дякую» саме тому, кому належить сказати. Не витрачайте свою вдячність без розбору — це дуже дорогоцінний дар. Навіть якщо цих людей уже немає з нами, скажіть: «Валеріє Новодворська, дякуємо вам за те, що ви казали: «Бережіть Україну, вона — надія людства»
У Лариси Івшиної є такий вислів: «Вдячність — це могутній вітамін росту нації». На мою думку, в ньому криється глибокий смисл. Говорити «дякую» від душі і робити це природно, на знак глибокої вдячності до життя й тим, хто живе з нами поруч, — можливо, саме так і пробуджується в нас відчуття щастя? Щире «дякую» — значно більше, ніж проста формула ввічливості, промовляти яку багато з нас звикли майже машинально. Наповнене почуттям, воно може стати ключовим словом нової життєвої філософії, основою нашого мистецтва жити. Для цього нам потрібно тільки вникнути в його смисл, навчитися пізнавати і розвивати в собі те почуття, яке воно й виражає — почуття вдячності. Задумаймося над своєю реакцією на це, тому що вона надзвичайно важлива для того, щоб наше життя було успішним і радісним. Якщо ми виробимо в собі почуття вдячності, то станемо щасливішими: це закон життя, неодмінне правило. Тому що саме вдячність є однією з тих чеснот, що робить нас людьми, хіба не так?
ЦІКАВО, ЩО НОВЕНЬКОГО В МИНУЛОМУ
І все ж, за всієї значимості вступної статті «Слово до читачів», визначальним для правильного сприйняття суті нової книжки, звісно, є її основний зміст. Але передусім хотілося б, щоб шановний читач зрозумів: значення «Дня вдячності» важко переоцінити. Фактично це перше більш-менш повне видання про людей з-за кордону, які були з нами у найтяжчі часи. Досі ніхто, як мені здається, не зміг з таким знанням справи, так компактно про це розповісти. А ще у новинки, погодьмося, гарна назва, що викликає непереможне бажання познайомитись з її текстом. І це добре.
Книга налічує три великих розділи (I. Крізь далечінь століть: наші вірні друзі. II. Дух, слово, ідея. Образ України у світовій культурі. III. Повість про неподільність свободи: вільна Україна і вільний світ.), з яких читач дізнається, хто з іноземців, коли і як надавали Україні допомогу. Перший — про маловідомі сторінки давньої української історії. Тут йдеться про людей, які, не маючи з нами навіть кровної спорідненості, бачили Україну на карті світу, розуміли її цінність, відчували потребу простягнути руку підтримки. А другий та третій розділи — про постаті з числа непересічних особистостей, які допомагали нам в найскрутніші часи, вже ближчі до наших часів.
Коли все це прочитав (цю книжку я заздалегідь купив у відділі реалізації газети «День») мені чомусь мимоволі пригадався афоризм англійського письменника Данієля Дефо: «Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, є наслідком нашої невдячності за те, що ми маємо». Звичайно, що в читача можуть виникати сумніви стосовно категоричності цих узагальнень. Однак це не можна ігнорувати, що переконливо довела вправна публіцистка Л. Івшина. Я вимушений ще раз зосередити увагу на цій тезі, оскільки весь наступний матеріал має сприйматися передусім у такому світоглядному контексті.
Гортаючи це видання, в якому витримано і стиль , і якість, перед читачем постає справді колосальний масив інформації, цікавих відомостей про іноземних допомогівців, кожному з яких присвячено окрему статтю. Серед них Вітовт, Бернард Претвич, Наполеон, Пієтро делла Валле, Гаррі Трумен, Гійом де Боплан, Вільгельм Габсбург, Ланселот Лоутон, Йоганн-Христіан Енгель, Єжи Гедройц, Енріке Мартінес Кодо, Папа Іван Павло II, Фрітьоф Нансен, Варфоломій I, Микола Рєпнін... І ще десятки людей, знаменитих і маловідомих — всього крізь увагу читача проходять майже п’ятдесят центральних постатей із підготовлених мастистими вітчизняними авторами публікацій, включених до книги «День вдячності». За що їм мають бути вдячні українці? Відповіді читач знайде на сторінках цієї захоплюючої книжки.
Хотілося б, щоб читач уважно поставився і до викладеного в ній побажання: «Подякувати їм — це справа цілком прагматична, бо без цього не буде перевиховання, перенавчання покоління, яке вступає в життя. Саме здатність бути вдячним за добро є визначальною ознакою правдиво шляхетної людини. А без цього в України не буде майбутнього. Вся наша нація мала б молитовно, через роки і століття, підносити цим людям своє «Дякую».
Я свідомо акцентую на цих питаннях, аби показати важливість та багатоаспектність проблеми, що розглядається.
БУДЬМО ВДЯЧНІ НАВІТЬ ЗА ОТРИМАНІ УРОКИ
Ключем до успішного життя є вміння вчитися на власному досвіді, як хорошому, так і поганому, та йти вперед. Саме під таким кутом зору я розглядаю ось яке міркування пані Івшиної, висловлене в передмові: «Історія гетьмана Скоропадського — це ще один приклад вражаючої невдячності, оскільки людина, яка власне створила Українську державу, так і не була пошанована нею. Навіть тепер, через сто років... Хіба може бути стійкою система країни, в якій почесті віддаються не державникам, а тим, хто, може, не бажаючи того, все ж зруйнував тодішню нашу державу?»
Наслідки цього зберігаються дотепер. «На жаль, як слушно в «Дні» (№174/2019) зазначав декілька тижнів тому філософ Сергій Грабовський, доводиться визнати, що уроки минувшини якщо й засвоєні як попередніми, так і (особливо!) чинними політичними лідерами, то лише частково й поверхово». При визначенні стратегічних основ нашого суспільного поступу, нашого державотворення ми зобов’язані бути свідомими цих процесів та всіляко враховувати їх. Рух уперед здійснюється за рахунок виправлення помилок, що виникають під час руху вперед. Той, хто лякається зазнати невдачі, обмежує свої можливості. Невдача — це тільки шанс розпочати все з початку, діючи більш розумно. Мудреці нагадують: справжня гідність людини полягає в її здатності виправляти свої помилки, долати труднощі.
Кожному, хто переймається цими проблемами, я б особливо порадив ознайомитися з книгою «Живлюща вдячність» Луїзи Хей та її друзів. «Ми маємо бути вдячні, — міркує автор п’ятнадцяти бестселерів Луїза Хей, — навіть за дані нам уроки. Не тікайте від помилок — це наші маленькі скарби. Коли ми вчимося на них, наше життя змінюється на краще. Тепер я радію, коли помічаю свою чергову негативну рису. Я розумію, що це означає мою готовність позбавитися від чогось, що служить мені перешкодою в житті. Я говорю: «Спасибі за те, що мені дано було про це дізнатися, оскільки тепер я можу зцілитися та йти далі». Тому, чи є преподаний мені урок «проблемою», що виникла несподівано, чи можливістю побачити давню негативну рису, треба виконати його й радіти!».
Вінстон Черчілль став прем’єр-міністром Великої Британії лише у віці щістдесяти двох років, після численних невдач і поразок. Чимало його справді великих досягнень відносяться до того періоду, коли він був уже старцем. І таких прикладів можна навести безліч.
Не шукаймо виправдань своїм помилкам. Ми самі себе обкрадаємо, коли перекладаємо вину за наші невдачі на когось іншого або на обставини замість того, щоб виносити уроки із свого досвіду й зростати. Будемо вдячними за труднощі, що постають перед нами, бо завдяки їм ми можемо ставати сильнішими та мудрішими.
Пам’ятаймо про це: як би не виглядало все, що відбувається, завжди є нові можливості.
ЧИ МОЖНА ВВАЖАТИ ТЕМУ ВИЧЕРПАНОЮ?
Як і кожне серйозне видання, ця книжка, гадаю, заповідається на щасливу долю. А що її перевидання знадобляться — не маю жодного сумніву. Бо «День вдячності» це, перефразовуючи Уолта Уїтмена, не книга, торкаючись до неї, ти торкаєшся до людини...
Не зазіхаючи на будь-який вибір упорядниками поданих у книзі матеріалів, дозволю собі лише висловити ось яке міркування. У майбутньому дане видання слід доповнити безпрецедентним досвідом закордонного добродійства, пов’язаним з аварією на Чорнобильській АЕС. Читачі немолодого віку, напевно, пам’ятають: Україна дуже боляче переживала жахливі наслідки цієї катастрофи, які гостро виявили себе через декілька років у формі спалаху онкологічних захворювань серед дітей. Вони знають, шо 1990 року український уряд, усвідомлюючи свою безпорадність, звернувся світової спільноти із закликом допомогти дітям, постраждалим від Чорнобильської трагедії.
З-поміж усієї різноманітності форм допомоги інших держав хворим дітям із Чорнобильської зони наведемо тут одну з них, що була найбільш масштабною і тривалішою. Першою тоді відразу ж виявила милосердя Республіка Куба, економічне становище якої було й без того, м’яко кажучи, невтішним. Маленька країна (але з високим рівнем розвитку медичної галузі, в чому автор особисто там переконався за час тижневого відрядження у 1980-х роках) на державному рівні затвердила программу «Діти Чорнобиля», вирішивши за жодних скрутних обставин не скорочувати її фінансування. «Цікаво, а яким був результат?» — хтось запитає.
Відповідаючи, пошлюся на інформацію, що пролунала з трибуни Генеральної Асамблеї ООН. Виступаючи там з нагоди 30-ї річниці аварії на ЧАЕС, постійний представник України в ООН Володимир Єльченко у своєму виступі наголосив на великому внеску кубинських лікарів в оздоровленні хворих дітей з України. «Куба за 28 років, — зазначав наш дипломат, — вилікувала понад 20 тисяч українських дітей після Чорнобиля». Думаю, уже це одне здатне спонукати до визнання міжнародних заслуг кубинців і безмежної їм вдячності за таку безкорисливу і дорогоцінну допомогу. Бо йдеться про рятування дітей, подіїї, відчуття, котрі надають життю таку високу цінність.
Наостанок — подяка від автора всім, хто мої враження від новинки-цікавинки в газеті «День» прочитав. Воно й справді, де ще сьогодні знайдеш щоденне україномовне видання, що має таку солідну бібліотеку своїх книжок? Я високо ціную ваш час, і я по-справжньому Вам вдячний!
Нагадаємо, придбати книгу можна, звернувшись
• за телефоном: (044) 303-96-23;
• електронною адресою: [email protected];
• у магазин на сайті «Дня» за посиланням;
• прийти безпосередньо в редакцію, за адресою: проспект Перемоги, 121Д, відділ реалізації, кабінет 4.5;
• у книгарнях м. Львова.
Незабаром цей список буде значно розширено, стежте за оновленнями!
