Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Безпека та оборона» vs... армія

Часто державні чиновники маніпулюють суспільною думкою, коли йдеться саме про бюджет Міністерства оборони
23 жовтня, 2019 - 17:53
ФОТО АННИ ЧАПАЛИ

Тенденції, що намітились останнім часом у ставленні окремих можновладців до Українського війська, не додають оптимізму.

«ЗАХИЩАТИ ЛИШЕ ТИХ, ХТО ЩОСЬ ВТРАТИВ...»

Лише людина, якій байдужа доля нашої держави та її армії, не може не помітити тих позитивних змін, що відбулися в наших Збройних силах останнім часом. Щоб у цьому переконатися, не обов’язково апелювати до офіційних даних Міноборони, Генштабу: досить поспілкуватися з вояками, які сьогодні захищають східні рубежі країни, чи придивитись, як одягнені офіцери й рядові солдати нашого війська. Про грошове забезпечення я вже не кажу, хоча в цьому плані до військовослужбовців цивілізованих країн нам ще далеко.

Звісно, проблем теж вистачає: якихось п’ять-шість років замало для того, щоб конкурувати з арміями Німеччини чи Франції. Перші особи Української держави, які мають безпосередній стосунок до ЗС і здатні впливати на їхні життєдіяльність та забезпечення, не зробили жодної заяви, яка передбачала б скорочення асигнувань на їхні потреби. Але деякі «одкровення» політиків так званого другого ешелону не можуть не насторожувати. Насамперед тих військовиків, які перебувають на так званій лінії розмежування — за 100—150 метрів від позицій російських найманців, ветеранів АТО-ОСО, для яких Україна є не просто географічним поняттям. Яскравим прикладом ставлення окремих можновладців до захисників країни може слугувати «одкровення» однієї з народних депутаток, пані Т:

«Якщо це був контракт і людина свідомо йшла на отримання високого грошового забезпечення, продавала свою найману силу для того, щоб захищати країну — це був її вибір і тільки так... Людина свідомо йде на військову службу не для того, наприклад, щоб отримати житло. Захищати слід лише тих, хто щось втратив на війні...»

ФОТО АННИ ЧАПАЛИ

Від себе поясню, що йдеться про можливість збільшення грошового забезпечення військовикам, насамперед із числа тих, котрі воюють на Донбасі. Ознайомившись із позицією народної обраниці, відразу згадав Володимира — свого знайомого, колишнього жителя Донбасу. Навесні 2014-го він гаряче підтримав «русскую весну», разом з іншими покидьками закликаючи Путіна ввести російські війська «для порятунку жителів Донбасу від бандеро-фашистської хунти». Врешті-решт, його село опинилося в руках російських найманців, які й досі там господарюють. «Догосподарювалися» до того, що хата Володимира, з якої зробили артсклад, злетіла в повітря...

«Ти знаєш, я хоч і не люблю українську владу, але буду дуже радий, якщо налагодиться мир і спокій на Донбасі, — каже сьогодні Володимир, котрий, до речі, проживає в одному з гуртожитків столиці. — Не знаю, чи амністує Україна наших хлопців, але хату, сподіваюсь, допоможе відбудувати».

Запитання: українському солдатові, котрий кілька років поспіль мерзне в окопах на лінії розмежування, стримуючи «визволителів» і ризикуючи щосекунди власним життям, допомога ніяка не потрібна? Адже це його свідомий вибір. А ось тим, хто репетував 2014-го про утиски жителів Донбасу, а той встиг повоювати у формуваннях найманців, але втратив житло чи зазнав інших проблем, потрібно? Адже саме такий висновок напршується після ознайомлення з думкою цієї пані, яка сьогодні, між іншим, має безпосередній доступ до розподілу бюджетних коштів. Втім, вона не одна з такими поглядами. Інший її колега, який, до речі, ніколи не носив армійського однострою, порівняв наших військових зі звичайними заробітчанами, котрі працюють у Польщі чи навіть у Росії, заявивши якось: «Серед армійців багато тих, хто, не маючи можливості працевлаштуватися в цивільному житті, пішов до війська. Тож які вони герої...»

І ветерани АТО-ООС, і діючі військові обурені, коли чують порівнняння захисників України зі звичайними заробітчанами, насамперед тими, що гарують на російських широтах.

«Знаєш, у нашій роті справді є хлопці, які пішли до армії заради шматка хліба, — відверто зізнається один із бійців 24-ї механізованої бригади сержант Михайло. — Вони цього і не приховують. Але порівнювати їх з тими, хто подався за цим шматком хліба до Москви, не лише не коректно, а й цинічно і підло. Мої хлопці чесно виконують свою солдатську роботу, щодня заглядаючи в очі смерті, а не поповнюють російський бюджет, тим самим до певної міри фінансуючи російську агресію проти нас. І яка кому різниця, що саме привело чоловіка на Донбас — патріотичні переконання чи бажання прогодувати свою сім’ю? Мені, наприклад, байдуже. Головне, щоб така людина віддано служила своїй країні. А таких прикладів є безліч».

У США, Великобританії та інших країнах НАТО армії складаються із професіоналів, яких за часів колишнього СРСР називали найманцями. Але їм від цього ярлика було ні душно, ні холодно: армії цих країн були найбільш підготовленими у військовому сенсі.

«ВИБАЧТЕ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ В ЖИВИХ...»

До речі, інтерв’ю вищезгаданої панянки-депутатші викликало праведний гнів у багатьох захисників східних рубежів України. Ось що написав із цього приводу блогер Олег ЯСЕНЕЦЬКИЙ: «Дорогі громадяни! Хочу попросити пробачення у вас за використання сплачених вами податків. Як справжній найманець львівської хунти, вирішив покаятися, чисто і сердечно. Я добровільно навесні 2014 року, з корисливою метою, маючи прямий умисел, усвідомлюючи настання суспільно небезпечних наслідків, маючи намір отримати високе грошове забезпечення у розмірі 2400 гривень на місяць, вирішив залишити дружину, дитину, дім і продав найману силу для того, щоб захищати свою країну.

За кошти платників відправився до 5-зіркового курорту. Там під наглядом аніматорів та фітнес-тренерів... засмагав на полігоні й качав фігуру. Користуючись нагодою, хочу пред’явити претензії ватажкам угруповання найманців, які замість того, щоб дати нам можливість загинути чи дістати поранення і на цьому збагатитися... зберегли нас».

Часто поважні державні чиновники, відповідальні за формування державного бюджету, отже, і за фінансування ЗС, маніпулюють суспільною думкою, коли йдеться саме про бюджет Міністерства оборони. І тому ми чуємо не конкретні цифри, які відображають саме фінансування армії, яка станом на сьогодні є головним гарантом нашої безпеки (за всієї поваги до інших структур), а цифри, які відображають асигнування «на безпеку та оборону». А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці: під безпекою та обороною слід розуміти фінансування МВС, СБУ, Національну гвардію, прикордонників, розвідку ба навіть військових залізничників!.. Наступного року, наприклад, на всі ці структури передбачено надати майже 246 мільярдів гривень, що трохи більше, ніж поточного. Це принаймні передбачено проектом Держбюджету, який пройшов перше читання. А що дістанеться військовому відомству? Вся чиновницька рать, причетна до формування головного кошторису країни, стверджує: армійців не обділимо. Вірю. То чому ж, якщо вірити тим же чиновникам, бюджет МО наступного 2020 року становитиме 2,25 відсотка від ВВП, а не 2,58, як це було 2019-го? А це більше, ніж десять мільярдів гривень.

За словами директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентина БАДРАКА, якщо так станеться, то найбільше постраждає процес озброєння новітніми зразками зброї: фінансування цього напрямку може скоротитись на більш як один мільярд гривень. І це при тому, що наш Генеральний штаб, Головне розвідувальне управління ледь не щодня повідомляють про російські приготування до широмасштабного наступу. Деякі «знавці» ситуації в зоні проведення ООС із телеекранів говорять про те, що це представники так званої партії війни, а до неї останнім часом представники оеремих політичних сил зараховують усіх, хто вирізняється національно-патріотичними поглядами, — нагнітають ситуацію. Але виникає інше запитання: для чого тоді Росія тримає в безпосередній близькості десятки тисяч військ, причому десантних, які призначені виключно для наступальних дій, зосередили тисячі зразків сучасного озброєння, в тому числі й таких, як «Смерч» та «Ураган», а також авіацію? Про це заявлють і перші особи НАТО, яких складно запідозрити в нагнітанні істерії.

РУХ ДО НАТО УПОВІЛЬНИВСЯ...

Україна задекларувала свої наміри стати повноправним членом цього військового блоку в багатьох документах, у тому числі в Конституції. Проте, на думку багатьох колег пана Валентина, рух у напрямку до НАТО останнім часом різко уповільнився. Ні, про наміри згорнути співпрацю з Північноатлантичном альянсом поки що не йдеться, але хіба обов’язково про це вголос говорити? Згадаймо часи Януковича. Тоді теж ніхто не заперечував необхідності тісної співпраці між Україною і НАТО. А насправді тодішня влада злочинно здавала національні інтереси України, маючи, мабуть, наміри перетворити її на ще один федеральний округ путінської Росії. Чим все це скінчилося — добре відомо...

Нам, звісно, ще дуже й дуже далеко до стандартів цієї військово-політичної організації. Але тільки сліпий може не помічати тих кроків, які були зроблені в цьому напрямку. Харчування — один із них. Останнім часом близько 100 військових частин ЗС України, попри всі труднощі й складнощі на цьому шляху, почали переходити на харчування за стандартами НАТО. Військовики, які першими почали так харчуватися, стверджували, що «їжа стала значно кращою». За прогонозами тодішнього керівництва МО, цей перехід мав завершитись до кінця 2019 року. Але «завершився» значно раніше: окружний адміністративний суд міста Києва скасував наказ нещодавнього міністра оборони Степана Полторака. Якщо цей суд і надалі вирішуватиме доцільність тих чи інших армійських реформ, то може дійти до того, що служителі Феміди, які засідають у ньому, скасують і нинішній принцип комплектування ЗС, який значною мірою тримається на контрактниках.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Останні п’ять років переконливо довели: Українська держава спроможна залишитися суверенною лише завдяки своєму війську. А ще — господар Кремля у відносинах з Україною розуміє лише силу. При всій повазі до українських дипломатів, очільників інших країн, у тому числі й тих, які задіяні в «нормандському форматі», росіяни діятимуть лише з позиції сили. І вагомим козиром у протистоянні з російською імперією можуть бути лише наші Збройні сили. Це повинні пам’ятати ті, від кого залежить їхня доля...

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 
Рубрика: