Прочитавши статтю К. Нікітенка «Сталін проти Штірліца», я сприйняв її як правдиве свідчення про маловідомі події відомої війни і залишив у своєму архіві, щоб у разі потреби ще раз звернутися до неї, або й не один раз, бо вона зачіпає таку широку тему як «невідома відома війна». Зрозуміло, інформація не була для мене несподіваною, бо вже знав її з інших джерел. К. Нікітенко тільки звів її до одної публікації, яка цілком підтверджує поведінку Сталіна як першого «помічника» не лише нацистської контррозвідки, а й самого Гітлера у його далекосяжних планах «бліцкригу».
З не меншою увагою читаю статті С. Грабовського, якого давно знаю (заочно) як активного публіциста і дослідника маловідомих епізодів нашої складної історії не тільки за публікаціями в газеті «День», а й в інших періодичних виданнях. Причому вони вирізняються глибоким проникненням автора в суть проблеми і висвітленням її з позицій уважного дослідника й аналітика. Зізнаюся, що для мене підпис «Сергій Грабовський» має певний магнетизм, і його публікації читаю в першу чергу.
На жаль, стаття «Сталін і «Штірліци»: міф про відважну розвідку та дурного генсека» («День» № 28-29 від 17-18.02.2012) мене розчарувала. Її тон досить полемічний із намаганням довести автору першої публікації Костянтину Нікітенку, що той захопився вихвалянням легендарного розвідника Зорге, як-от, що той у березні 1941 року передавав «абсолютно перевірену інформацію», вказавши приблизно початок війни — «середина червня». А чи не так? Саме приблизна дата стала найближчою до 22 червня 1941 року, а отже, і найбільш точною, враховуючи те, що передана була в березні, тобто за три місяці до початку війни. С. Грабовський доводить, що легендарний Зорге клюнув на «дезу» німецької розвідки, бо, мовляв, дата 22 червня була встановлена Гітлером тільки 30 квітня, про яку ніхто у березні 1941 р. не міг знати.
За логікою автора наче й так. Але не слід забувати, у яких умовах доводилося працювати радянським розвідникам, ризикувати не тільки своєю поведінкою, а кожним мовленим словом, щоб не викликати підозри противника. Їх праця у ворожому лігві справді дорівнює подвигу. І практично вгадати чи передбачити початок війни є геніальним витвором думки легендарного розвідника. Сприймати його повідомлення як «дезу» у «мудрого» вождя і його оточення не було підстав, хоча б за тим народним визначенням, що диму без вогню не буває. Отже, повідомлення розвідника вже у березні 1941 р. могло насторожити кремлівське керівництво. На жаль, цього не сталося.
Знову ж таки, докоряючи авторові першої публікації, С. Грабовський звертає увагу на кількість німецьких дивізій, зосереджених на східному кордоні, за повідомленням Зорге, і на те, скільки було насправді кинуто проти Радянського Союзу 22 червня 1941 р. Розбіжність у цифрах є, але й ті дивізії, що були виставлені, хіба не становили грізної сили? Це вони змусили за якихось три тижні відступати радянські війська на головному напрямку аж до Смоленська, а звідти до Москви залишалось трохи більше 300 кілометрів. І ті перебільшення, допущені в кількості дивізій і їх означенні «механізовані» і «танкові» з боку розвідника, на мій погляд, не дуже суттєві, бо перші дні та тижні війни довели, що німці швидко просувалися вперед. За шість днів уже захопили Прибалтику, Мінськ і вперто долали шлях до Смоленська. Все це наслідки фатальної недовіри донесенням, не тільки Зорге, а й інших розвідників, які працювали під дамокловим мечем, добуваючи важливу інформацію. Якою б вона не була, але знайшла підтвердження в ході війни. І тільки злочинна байдужість Сталіна призвела до трагічних наслідків. «Великий» керманич не вірив жодному донесенню розвідників, зате вірив Гітлеру. То як це можна назвати: його «мудрістю», «далекоглядністю», «передбачуваністю» чи «геніальною» стратегією? Його твердолобість, фанатична зневіра і самовпевненість були найжахливішим злочином, відвертою зрадою армії й народу.
Напрошується просте запитання: навіщо треба було витрачати кошти і людські ресурси на організацію розвідувальної мережі в країнах Європи, Близького Сходу і навіть у Японії, щоб потім не довіряти повідомленням сміливих, чесних, порядних і відважних людей, справжніх патріотів, вірних і відданих своєму обов’язку? Про їхні дії ми знаємо лише дещицю. Багато їх загинуло не лише в гестапо, а й від тортур у беріївських казематах. І навіть те, що знаємо і що стало предметом гласності, говорить про їх високу честь і обов’язок перед Батьківщиною. Підтвердженням цього стала війна немилосердна, жорстока, людиновбивча.
На мою думку, К. Нікітенко правильно порушив проблему, суть якої в тому, що Сталін не вірив донесенням розвідки, якими б вони не були, правильні чи фальшиві, і цим він і його оточення поставили країну і армію на грань катастрофи. Його фанатична недовіра і цинічна байдужість до таких донесень оплачена ціною мільйонів життів і морем крові, якою политий кожен метр радянської землі. Мій висновок — тиран не заслуговує ні захисту, ні виправдання, а тільки всенародного осуду і прокляття.
