Цю межу, що відділяє радянське минуле від європейського майбутнього, наше суспільство так і не здолало. З цієї миті новітня історія України набула небезпечного «тренду», який і призвів до різних потрясінь і бід — втрати територій, війни та руїни. Тому недаремно редакція «Дня», визначаючи знаменні річниці 2019-го, напевно, єдиною з усіх медіа назвала такою 20-річчя виборів 1999 року. Адже, щоб насправді розуміти сучасність, потрібно засвоїти цей урок. А для цього варто відкрити електронний архів «Дня», який супроводжував усі процеси та багато з них — передбачив, прагнучи попередити суспільство про прийдешні ризики та можливі катастрофи.
Тодішня правляча верхівка доклала чимало зусиль для того, щоб утриматися біля керма. У хід пішли всі сили та засоби, здатні вплинути на настрої виборців. Людей підводили до думки про безальтернативність вибору на користь президента, що діяв. Із ранку до вечора українські телеканали крутили настирливу пісеньку «Голосуй за розумом, голосуй за Кучму!» Симпатичний естрадний дует закликав молодих виборців рано-вранці вилізти з-під теплої ковдри та йти на виборчу дільницю. Сам президент Кучма з «ірокезом» на голові обіцяв із передвиборчих плакатів, що «Всьо буде чотко!»
Вибори за допомогою політтехнологій і фальсифікацій таки «продавили», але «чотко» правити не вийшло. І почалося все з провального чину зі всеукраїнським референдумом — фактично про посилення президентської влади. Далі було ще гірше — вбивство Ґонґадзе, «касетний» і «кольчужний» скандалом, міжнародна ізоляція, акція «Україна без Кучми!» Рух спротиву в Україні переріс у виборчу кампанію «Нашої України» та Віктора Ющенка, фальсифікацію виборів і врешті-решт — перший Майдан. Не допоміг навіть Путін, з яким Кучма зустрічався на «Південмаші».
Як наслідок — ідея президентської республіки в Україні була дискредитована. І, хоч як дивно, фактично зусиллями самого «гаранта». Але ж президентська республіка могла б стати твердим підґрунтям процвітання держави та дієвим засобом від сепаратизму, привид якого вже тоді блукав Україною. То під виглядом вільних економічних зон, то під виглядом вимоги прав для регіонів. Найбільше щодо цього «досягла» успіху Республіка Крим, де ще 1994 року був обраний «свій» президент Юрій Мєшков. На півострові вже казали про створення нацгвардії, проте сепаратистські наміри вчасно зупинили, і Мєшкову довелося тікати до Москви. Важливу роль у цих подіях зіграв Євген Марчук, який був першим віце-прем’єром, що займався питаннями державної безпеки, боротьбою з корупцією й організованою злочинністю. У березні 1995 року, в розпал кримської епопеї, він був призначений в.о. прем’єр-міністра України. Відтоді почав швидко зростати авторитет Марчука як перспективного політика. Про нього все частіше казали як про майбутнього президента України, що не могло сподобатися Кучмі.
Після ухвалення 1996 року нової Конституції України були закладені підвалини для зміцнення державності, але, на жаль, багато що залежало від того, хто обіймає головну посаду в країні. Саме тоді розпочалася велика приватизація, яка повела країну не за європейським, а за російським сценарієм, що спричинило не утворення активного та спроможного середнього класу, а вихід на авансцену олігархів. Їхній вплив щодо економіки та політики суспільство відчуло вже 1999 року. За переобрання Кучми почали боротися аж два передвиборчі штаби. Подібними ресурсами не володів жоден опозиційний кандидат. Для здобуття перемоги були задіяні і російські політтехнологи. Україною почали «колесити» машини вуличного телебачення та багаточислені «агітбригади». Пароплавом по Дніпру попливли «зірки естради», а з Росії налетів десант таких діячів мистецтв, як режисер Нікіта Міхалков та інші. Їм належало активізувати проросійський і пенсіонерський електорат, який відчував пострадянську ностальгію.
Та все ж, головною силою на виборах, за задумом політтехнологів, повинна бути молодь. Переконати її голосувати за «гаранта» — було завданням непростим. Ось тут і нагодилися естрадні «зірки». Тоді ж, двадцять років тому, в політику вперше активно долучився КВК — Клуб веселих і кмітливих, який зі студентської гри за деякий час перетворився на прибутковий шоу-бізнес.
Випадково чи ні, але саме 1999 року в Україні почали проводити Кубок президента України з КВК. Хто б міг тоді подумати, що через багато років такий «карнавальний» підхід до українських виборів призведе до обрання президента-шоумена. Хоч як дивно, але в президентських виборах із дистанцією в два десятиріччя виявилося чимало спільного. Українського виборця, який повинен був зробити усвідомлений громадянський вибір, спокушали не лише хлібом, а й видовищами. І неважливо, як подібний виборчий проект, придуманий хитромудрими політтехнологами, може називатися — «слуга олігархів» чи «слуга народу». Важливо, що ціна помилки, як показали події двадцятирічної давності, може виявитися дуже високою.
